Читати книгу - "Париж для самотніх та інші історії"

Фаб’єн відчуває, як Нелл торкається його руки. Вона усміхається, її волосся вологе від поту, деякі пасма вибилися із зачіски. Трохи раніше вона зняла своє пальто, і тепер вони підозрюють, що більше його ніколи не побачать.

Рудоволоса дівчина залазить на барну стійку поряд з Емілем і також починає танцювати. Вони витанцьовують, попиваючи пиво з пляшок. Бармен стоїть позаду, спостерігаючи й час від часу прибираючи склянки від випадкового удару ногою. Це не вперше бар Зейделя перетворився на танцмайданчик і точно не востаннє.

Нелл намагається щось сказати Фаб’єнові.

Він нахиляється до неї, щоб почути, що вона говорить, і відчуває легкий аромат її парфумів.

– Я ніколи не танцювала на барній стійці, – говорить вона.

– Ні? То зроби це! – відповідає він.

Вона усміхається, хитає головою й пильно дивиться в його очі. Аж раптом вона ніби щось згадує, кладе руку на його плече, і він допомагає їй залізти нагору. Нелл опиняється на барній стійці, дивиться на Фаб’єна згори й раптом починає танцювати. Еміль підносить пляшку з пивом угору, і Нелл входить у ритм. Вона заплющує очі, волосся колишеться в такт музиці. Вона змахує піт із чола й робить ковток із пляшки. А тоді до них залазять ще двоє людей.

Фаб’єн не збирається приєднуватися до них. Йому хочеться стояти там, відчувати, як музика пронизує його тіло, йому хочеться дивитися на неї, радіти від того, що вона насолоджується моментом, і знати, що він також є частиною цього моменту.

А тоді вона розплющує очі, намагаючись знайти його серед десятків людей. Вона помічає його й усміхається. Фаб’єн розуміє, що відчуває те, про що вже давно забув.

Він щасливий.

На годиннику четверта ранку чи, може, уже п’ята. Вона давно забула про час. Вона іде поряд із Фаб’єном тихими паризькими вуличками, трохи шпортаючись на бруківці, литки болять від танців. Нелл змерзла, і Фаб’єн, помічаючи це, накидає свою куртку на її плечі.

– Завтра зателефоную Зейделю й запитаю, чи ніхто не бачив твого пальта, – говорить він.

– Не переймайся, – промовляє Нелл, насолоджуючись вагою його куртки й легким ароматом його лосьйону. – Усе одно це було старе пальто. Ой, чорт забирай, у ньому був код.

– Код?

– У готель. Тепер я не зможу увійти.

– Що ж, можеш залишитися в мене, – промовляє він, не дивлячись на неї, так, ніби це звична справа.

– Ой, ні, – швидко відповідає Нелл. – Це дуже мило з твого боку, але…

– Але що?

– Я тебе зовсім не знаю. Але дякую за пропозицію.

– Що ж… – говорить Фаб’єн, дивлячись на годинник, – готель відчиниться за годину й сорок хвилин. Можемо зачекати в кафе, або прогулятися, або…

Нелл чекає, доки він закінчить речення. Фаб’єн несподівано всміхається, бере її за руку, і вони біжать вулицею.

На якусь мить, коли Фаб’єн спускається вниз схилом, який веде до причалу, Нелл починає трохи вагатися. Не може бути, щоб вона закінчила отак, на шпальті газети в повчальній статті. «Звісно, не може», – думає вона, дивлячись на чорнильну гладь річки, тіні дерев, порожнечу набережної внизу. І все-таки щось – можливо, англійська схильність не видаватися грубою, не шуміти, навіть якщо зрештою це закінчиться несвоєчасною загибеллю – підштовхує її вперед. Фаб’єн іде попереду легкою ходою, так, ніби був тут мільйони разів. «Це зовсім не схоже на ходу серійного вбивці», – думає вона, сходячи вниз. Не те щоб вона справді знала, як ходять серійні вбивці. Але точно не так, як Фаб’єн. Він повертається й бере її за руку, щоб вона йшла за ним, а потім зупиняється поруч із маленьким дерев’яним човном із лавами, прив’язаним до величезного залізного кільця. Нелл сповільнює крок і дивиться на нього.

– Чиє це?

– Мого батька. Він возить туристів річкою.

Він залазить усередину й подає руку Нелл, запрошуючи її на борт. Фаб’єн підходить до лавки й дістає з кошика вовняну ковдру. Передає її Нелл і чекає, доки вона як слід вкриється, а тоді відв’язує човен, заводить двигун, і вони м’яко вирушають проти течії на середину річки.

Нелл дивиться, як вони пливуть у темних водах, розглядаючи мовчазні паризькі вулички та блиск ліхтарів на воді, і їй здається, що все це їй сниться. Це не може бути вона. Це, мабуть, хтось інший дрейфує зараз у паризьких водах із незнайомою людиною посеред ночі. Але разом із тим вона більше не відчуває страху. Вона відчуває піднесення й запаморочення. Фаб’єн дивиться на неї, можливо, бачить її усмішку й пропонує їй підвестися. Він передає їй кермо, і вона приймає його, відчуваючи, як маленький човен розбиває воду під ними.

– Куди ми прямуємо? – запитує вона й раптом розуміє, що насправді їй усе одно.

– Просто дивися, – говорить Фаб’єн, – хочу тобі дещо показати.

Вони тихо йдуть за течією. Навколо них світиться Париж, він здається далеким і прекрасним, ніби вони одні в цій темній і блискучій бульбашці.

– Отож, – говорить Фаб’єн, – у нас є дві години, щоб усе з’ясувати. Можеш запитувати мене про що завгодно. Усе, що спаде тобі на думку.

– О Господи, я навіть не знаю… що тобі найбільше подобалося в дитинстві?

– У дитинстві? Мені подобався футбол. Я міг назвати всіх гравців команди «Парі Сен-Жермен»: Касагранде, Алджеріно, Сіссе, Анелька…

– Гаразд, – говорить Нелл, відчуваючи, що Прем’єр-ліга може вбити романтику паризької ночі. – Хто була дівчина, у яку ти вперше по-справжньому закохався?

– Легко, – твердо говорить Фаб’єн. – Це була Ненсі Делевінь.

– Красиве ім’я. А якою вона була?

– Довге темне волосся. Милі кучері. Comme ça[13]. – Він крутить пальцем біля обличчя, показуючи, які в дівчини були кучері. – Великі темні очі. Чарівна усмішка. Вона покинула мене заради мого друга Жерара. Зрештою, це можна було передбачити, – говорить він, помічаючи, як вона засмутилася. – У нього був кращий…

Він ніби підскакує вгору й униз, Нелл здивовано дивиться на нього, а Фаб’єн продовжує:

– Як це називається… батут. Нам було по сім років. Ось, поверни трохи кермо. У цій частині сильна течія.

Він кладе свою руку на її, допомагаючи керувати човном, коли вони пропливають під мостом. У нього теплі руки, і в Нелл несподівано заливає щоки рум’янцем.

– Як щодо нещодавніх захоплень? – говорить Нелл.

– Два роки я жив із Сандрін. Ми