Читати книгу - "Острів Тамбукту, Марко Марчевський"

— Невже? — здивувався я. — Розкажіть мені, капітане, про це містечко!

— Та що тут розповідати? Звичайнісінька історія. В дванадцятому сторіччі в Тимбукту був університет. У 1883 році Тимбукту захопили французькі колонізатори, і місто перетворилося в глухе, загублене серед пісків селище. А з островом Тамбукту, про який говорить іспанський географ, він не має нічого спільного. Я навмисне приховав це від Сміта, аби примусити його повернути яхту на південь, щоб уникнути зустрічі з ураганом. Та, бачу, помилився. Коли б ми не звертали з курсу, яхта б не розбилася об скелі цього триклятого острова…

Грей смачно позіхнув, широко роззявивши рота.

— Страшенно хочеться спати, — пробурмотів він.

– І коли ти вже виспишся! — докорив йому капітан. — Дуже дивно, як ти не заснув у ту ніч в океані…

— О, я героїчно боровся з хвилями, сер! — уже крізь сон промимрив повар.

Але позіхання — річ заразлива: незабаром і Стерн захропів на твердих нарах.

Настала ніч. Тропічна місячна ніч. Усе навкруги спало. В хатині було тихо й темно.

Припущення капітана Стерна. Чи існує людоїдство? Романи і дійсність. Танець під звуки дерев'яного бубна. Грей — перша жертва. Розповідь Стерна про дружину Доангу і маленьку дочку. І капітан стає жертвою дикунів.

Шість діб пролежали ми в темній хатині. Вранці сьомого дня нас розбудили сильні вигуки під звуки бубна. Капітан схопився, прислухався і почав збуджено ходити по хатині. Глухе бумкання і дикі вигуки не провіщали нічого доброго.

— Що це за галас? — поцікавився я. — Може, в тубільців свято?

— Свято, кажете? — здригнувся капітан, якось дивно глянувши на мене. — Можливо, й свято. Тільки… коли б не опинитись нам у ролі святкової жертви…

— Якої жертви?

— Колись я бачив, як жителі одного з тропічних островів приносять своїм ідолам жертву. Вони розклали велике багаття, спалили на ньому живого бика й розвіяли його попіл за вітром…

— Що ти хочеш цим сказати? — схопився мов ошпарений Грей.

— Те, що чуєш. Боюся, щоб і нас не спекли, як того бика.

— Навіщо ви лякаєте людину? — докорив я капітанові. — У нього й так хворе серце. Людських жертвоприношень давно вже немає.

— Ви певні? — запитав Стерн, гірко посміхнувшись.

— Цілком.

— Якщо я не помиляюсь, ви потрапили до дикунів уперше. А я бував на багатьох тропічних островах і знаю краще за вас звичаї тубільців.

— Маєте рацію, — погодився я. — Зате я прочитав безліч книжок про первісних людей…

— Е-е! Книжок! — вигукнув капітан. — Я читав такі книжки, що від однієї згадки про них волосся дибом стає.

– І я такі читав, — визнав я. — В них первісні племена зображені кровожернішими за хижаків: їдять людське м'ясо, вбивають кожну білу людину, яку тільки побачать, ведуть розпусний спосіб життя і таке інше… І все це вигадано від початку й до кінця, щоб якось виправдати «цивілізаторську місію» таких людей, як містер Сміт. Автори говорять: «Гляньте, які вони дикі, ці тубільці! їх треба приручити хрестом і євангелієм, а коли хрест не допоможе, — вогнем і мечем». Мета, мовляв, виправдовує засоби! Засоби колонізаторів ми добре знаємо, а от яка в них мета? Будувати палаци з кісток рабів. Звичайно, в романах про це не пишуть, але так буває в дійсності.

— Я з вами згоден, — промовив капітан. — Письменники пишуть за гроші, а гроші сховані в сейфі містера Сміта. За недоїдки з його багатої трапези ці писаки змушені прислужувати йому так само, як це робив і я. І все ж у тому, що я читав, є частка правди. Ви знаєте історію Лівінгстона?[7] Його вбили і з'їли африканські дикуни.

— Брехня, — заперечив я. — Лівінгстона африканські племена любили й поважали. А помер він од тропічної малярії. І це доведено. Африканське плем'я, яке жило на берегах озера Бангвеоло, де помер Лівінгстон, зберегло його прах, і пізніше цей прах було перевезено на батьківщину мандрівника.

— Вірю, — посміхнувся морський вовк. — А що ви скажете про Джонстона?

— Про такого мандрівника вперше чую.

— Це не мандрівник. Він був капітаном англійського корабля, його судно курсувало між Англією та Індонезією. Якось Джонстон кинув якір біля одного з Соломонових островів. Тубільці зустріли його дуже люб'язно, а їхній вождь навіть влаштував на честь капітана бенкет і наділив його всім, що тільки тому треба було. Джонстону сподобалась майстерно виготовлена тиква — вождь подарував йому тикву; сподобався спис, оздоблений зміїними реберцями, — подарував і спис. Привабив око разок намиста на вождевій шиї, зроблений з гадючих зубів, — дикун подарував і намисто. Вождеві здалося, що Джонстону подобаються кури, — і він наказав виловити й віднести на корабель усіх своїх курей. Помітив вождь і те, що капітан задивився на його вродливу дружину. І що ви думаєте? Коли Джонстон повернувся на судно, красуня була вже там. Вождь і дружину свою подарував. Капітана це розчулило, і, вирішивши показати тубільцям, що білі люди теж не скупі, він повернув вождеві дружину й послав при цьому чимало різних подарунків: трохи гавайського тютюну, шаблю, пляшок десять вина й коньяку, кілька разків намиста, дзеркалець та інший дріб'язок. Вождь племені зрадів, мов дитина. На думку дикуна, кожен разок простого намиста вартий всіх його курей, а за шаблю він був готовий виловити курей з усього острова. Та коли сказали, що капітан повернув назад його дружину, вождь страшенно розлютився. «Як! Білій людині не сподобалась моя дружина? Адже вона — найвродливіша