Читати книгу - "Крутая плюс, або Терористка-2, Марина Меднікова"

— Правильною дорогою йдете, товаріщі. Зник одразу по відльоті Олійник, чи впритул перед відльотом. Ця баришня цілком могла посприяти переселенню його в кращі світи. До речі, я практично готовий до кварт обміну. Ваше перевезення беру на власний кошт.

— Я б заплакала від розчулення і твоєї шляхетності, якби не запитання, звідки в простого слідця гроші для купівлі моєї трикімнатної квартири в непоганому районі, у будинку поліпшеного планування, що його звела президентська адміністрація для своїх. Чого замовк? Гумор втратив?

— Але ж ви такого запитання мені не поста вите?

— Не поставлю. Ти мені потрібен.

— Тетяно Іванівно, це ви?

— Якби я ще працювала в прокуратурі, ти б вилетів у мене з посади у два щоти.

— Упізнаю, це — ви. Але заради повної коректності, сказати б, академічності, я запитаю вас: ви хіба не порушуєте своїх кришталевих моральних принципів, використовуючи мене і мої службові можливості для своїх особистих мет, хіба не ви щойно сказали, що заплющуєте очі на мою… на мій невеличкий приробіток через те, що я вам потрібний…

— Роблю висновок — досі була серед вас морально совісна одна. Бо світ здивувався, що стала зненацька такою, як усі. Я пакуюся. Є прохання. Зможеш продовжити мені посвідчення?

— Бравісимо! Я екстазую. Непорочна й не підкупна жрекиня Феміди користуватиметеся липовим документом! «Підживіть мене пастилою, освіжіть мене яблуками! Бо знемагаю…».

«Пісня над піснями», вірш п’ятий, пісня друга.

Урвала розмову. З великого настінного люстра на неї дивилася Тетяна Кулик. Схожа на себе й несхожа. У старих міхах нуртувало нове вино.

— Мовчиш, Тетяно? Правильно робиш!

Умостилися в закапелку, за стендом з урна ми. Наталя наганяла веселих крематорців, які зазирали до них. До речі, непогана назва команди КВК — «Веселі крематорці». Так, марґиналія.

— Я була на обліку в жіночій консультації. Грошей ніц, чоловіка — ніц… Квартирна хазяйка — динозавриха. Тут мене й знайшов Гришка Живолуп. Сказав, із благодійницького фонду, багато чого наобіцяв. Я й погодилася. Подумала — Америка… Полетіла, народила… Дитину забрали, мене в літак… Я круть-верть, дупель пусто. Раптом з’явився Гришка. Він у цій «Деметрі» якусь аферу прокрутив: когось кудись без відома хазяїв відправив, порушив корпоративну етику. Злякався, пішов у глибоке підпілля…

Наталя засміялася. Командо не зрозумів.

— Гришка мене заміж кликав. Вірші читав. Але ж бридкий… Беззубий, товстий… І ховається від усіх, боїться. А я при ньому ким буду? Радисткою Кет? Ось пішла до крематорію. Щастя шукати.

Невтішні вдівці іноді такі гарненькі трапляються.

Може, знайду когось для життя…

— То ти не знаєш, звідки Живолупа виглядати?

— Чому? Він телефончик таємний залишив.

Мо’ передумаю. Ви точно не з міліції?

— Сто відсотків!

— Бо…

— Я сказав — могила. Урна. Ти мені допоможеш. Набери номер і признач йому зустріч через годину. Тіпа, запрошуєш на Новий рік. Які вірші читав?

— Про любов.

— Призначай біля пам’ятника Проні Прокопівні й Голохвастову. На тему. Барвінку рвати поїду я.

— А вранці мені кірдик?

— Зі мною — ні. Тримаю охоронну аґенцію, хай тільки хтось хоч дмухне у твій бік.

Наталя взяла трубку, кивнула на обручку.

— Шкода, що не вдівець.

Командо тричі сплюнув.

Темний джип радо рвонув від цього похмурого місця, скотився під гірку, пірнув у живу міську метушню. Командо тицьнув музику. Заспівала Елла Ганська. Ет, нам щось жвавішого, кров розі гнати. Ось — саме те. «Піккардійська терція».

Ушкварте, хлопці, гей-га, уха-ха, життя триває!

Біля пам’ятника безсмертним «Зайцям» тупцяла темна постать. Квіточки тримає. Од вітру ховає. Джип зупинився, дверцята прочинилися.

Чоловік уліз усередину. Авто стоїть на місці.

Чутно лише музику з салону. Згодом дверцята випустили чоловіка з квітами. Джип, хвицьнувши колесами крижану м’ячку, від’їхав. Власник букета сплюнув, устромив його вобіруч бронзовій Проні, вихопив із кишені мобільника, брязнув ним об землю. Ще й закаблуком потовк.

А вулицями весело шугало передноворіччя.

Висвистувало хуґою, видзвонювало кригою, виблискувало зорями, прожекторувало повнею з неба. Правдивий тобі Гоголь.

Заграв мобільник. Командо притлумив музику.

— Чоловіче, ти не забув про Новий рік?

— Ваше високоблагородіє! Наше гасло: у Новий рік — без старих боргів. Ще заїду до Маріванни з Травкою, завезу харчі й подарунки, і — до сімейного вогнища.

— Коли ти женихався, то вмів читати думки.

— Дві секунди, Зі. Я й тепер умію. Ось побачиш. Тобі — цьомик, Максимові — мужнє потискання лапи.

Набрав іншого номера.

Кулик дивилася на свою, пак, уже майже не свою квартиру, мов уперше. Полички змайстрував Ігор. Облаштовував гніздо й пишався: здобичник. І шпалер добирав, і клеїв, і плитку клав, і вагонку… Вона ж окрім служби нічого не бачила не чула. Там планувалася дитяча кімната…

Ледь защебнула валізу. А носити нічого… З люстра в передпокої на неї гляділа бліда жінка непевного віку. Зачіска не завадила б. Критично оцінила себе. Скинуті кілограми виявили талію…

Важкуваті стегна, як на сьогоднішню моду, закороткі ноги. Утім, якщо купити туфлі на підборах.

Та десь же є. Кулик випорпала з комірчини ящик.

Комірчину теж робив Ігор — стругав, прибивав полиці. Туфлі. Практично нові. Взула раз другий на вечірки в прокуратурі. Товсті вовняні колготки в туфлі не лізли, а тонких у мене й нема. Встромила голі ноги. Вималювався підйом, підібгалися литки, виструнчилася спина.

Дзвінок аж кольнув у серце. На порозі — закутаний у довгий шарф Стас.

— Тетяно Іванівно, я вам мобілу приніс.

—