Читати книгу - "Інший вид, Алла Сєрова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Жінка дивиться на яскраву зачіску Віки, як черниця на презерватив. Тут, далебі, зовсім інші звичаї, отож вільне поводження гостей трохи шокує добропорядну пані.
— Ми тут трохи побродимо, а потім обідати — і гайда, нас відвезуть на місце призначення, — Орест намагається залагодити незручність.
— О, то ви ще кудись поїдете?
— Так. У нас практика, маємо відвідати Звір, Дубці і Поляну, а житимемо в пансіонаті «Шовкова косиця», кажуть, він стоїть порожній. Що з вами? Вам зле? — Орест бачить, як жінка зненацька зблідла.
— Вам не треба туди їхати, — зашепотіла вона, озираючись. — Доки не пізно, відмовтесь від цього наміру, то божевілля. А ще везете молодих дівчат, не треба, не їдьте туди!
— А що таке? Я дізнавався, там за останні двадцять років не було жодного злочину, спокійний край…
— Ви не знаєте, що кажете! Послухайте мене, поїдьте деінде!
— Але то стародавні селища, вони були збудовані ще мадярами, там, далебі, такий простір для досліджень, адже ніхто ще не узагальнив той матеріал, а ми…
— Я вас прошу, не їдьте туди! Там… там затаїлося зло!
Жінка вигукнула це так, що всі почули. Ліка зблідла, Наталка стиснула пальці, ледве стримуючи тремтіння. Якось враз стало тихо-тихо, наче перед дощем. А з замкового колодязя війнуло вологим холодом.
— Ходімо звідси, я змерзла, — Аліна розтирає закляклі пальці.
— Так, справді, — Мар’ян обережно обіймає її за плечі. — Так і до застуди недалеко.
Вони мовчки спускаються з замкової гори. А холодний подих колодязя переслідує їх. Аліна вивільняється від Мар’яна і наздоганяє Ліку, яка вже далеченько відійшла від замку. Аліна бачить, що та про щось напружено думає, і ці думки тьмарять її погляд.
— Як гадаєш, що та психічна мала на увазі, коли казала про зло? — Ліка сторожко озирається, та місто як місто, старий замок лишився позаду.
— Хто його зна… — Аліна замислено роззирається. — Тутешній люд забобонний, так воно завжди буває, коли стіни бачили надто багато, а це зовсім старе місто, всяке траплялося. І гори теж… Якось так воно в них тут…
— Еге ж, екологічно чистий район. — Ліка принюхується до повітря. — Кисню забагато.
— То ходімо, знайдемо десь вантажівку і понюхаємо вихлоп, — Аліна посміхається кутиками уст. — Є ж у них тут десь вантажівки? Хоча, на крайній випадок, і легковик зійде за свячену паску.
Дівчата перезираються і стиха сміються.
— Чого вам так смішно, розкажете? — Мар’ян непомітно підкрався до них і разом обійняв обох за плечі. — Як на мене, то тут так весело, достоту як на цвинтарі.
— Та то я скаржилась Аліні, що тут кисню забагато, от вона і пропонує пошукати вантажівку — хай вона нам погазує, а ми постоїмо, продихаємось, бо від того клятого кисню аж у голові паморочиться.
Мар’ян регоче. Йому смішно від слів Ліки, а ще — приємно йти поряд із цими дівчатами, отак обіймати їх за плечі, відчуваючи пахощі їхніх парфумів, йому хочеться дивитися, як блискотить на сонці Алінине волосся, а ще краще — лишитися отут з нею тільки вдвох…
Мар’ян раптом пригальмовує і забирає руки від дівчат. Вони йдуть собі далі, а він стоїть, як громом прибитий від свого відкриття — йому дуже подобається Аліна Соколовська. Сабрина.
Він уявив, як торкається її вуст, обіймає її стан — і від збудження аж в голові запаморочилось. Він цілий рік бачив її в університеті, але насправді не бачив. Не знав, що в неї іноді, коли вона думає, що ніхто не дивиться, очі стають беззахисні й розгублені. Зате тепер знає. Як вона зраділа, взявши до рук подаровану Наталкою фарфорову ляльку!
«Чи мені шкода її, чи я її хочу? Не можу зрозуміти. Але мені хочеться захистити її від усього світу».
Мар’ян, задумавшись, іде назирці за дівчатами. Хтось торкається його руки. Наталка. Їхні очі зустрічаються.
— Вона — дуже хороша дівчина, — Наталка бере Мар’яна за руку. — А якщо людину починаєш жаліти, отже, вона тобі не байдужа. Розумієш, Мареку? скажеш про нашу експедицію? Щось аборигени видалися мені зляканими.
— Якби ж я могла сказати…
Наталка розпачливо стискає долоні. Вона знає, що саме відбувається, але пояснити хлопцеві те, що знає, — отут і зараз — не може. Ще не час. Адже вони мають їхати туди, повинні. Така воля богів.
6
Синій мікроавтобус підіймається вгору по старому засміченому шосе. Одразу видно, що цією дорогою ніхто не їздив, ліс підступає дуже близько, де-не-де доводиться зупинятися й відтягувати з дороги гілля і стовбури.
— Тут років двадцять нікого нема, — водій, повнявий веселий чоловік років п’ятдесяти, вважає своїм обов’язком пояснити місцеві труднощі. — Я живу в Мукачевому вже п’ятнадцять років, переїхав сюди з Ужгорода, до жони, так от на моїй пам’яті тут уже нікого не було.
— А чому? — Орест із задоволенням упізнає знайомий діалект. — Тут, здається, гарна місцина.
— Та всяке патякали, дурню якусь. Щось там колись сталося, жіночки пропали. От і закрили. Ви там ґаздуватимете, як самі схочете. Як там зараз, невідомо, та гадаю, що якось перебудете, це ж недовго.
— А що ж саме сталося? — Наталка напружено чекає відповіді.
— Та Бог зна, я не дослухався до чуток. Оце якби тут моя жона, та б охоче розповіла, вона любить оповідки. А я — ні. А ви добряче навантажилися, вистачить харчу. Ось тільки мінералку даремно везете, там є питна вода — куди там цій мінералці!
Западає мовчанка. Кожен думає щось своє. Наталка
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інший вид, Алла Сєрова», після закриття браузера.