Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

Минув рiк пiс­ля то­го, як вер­бiв­цi втек­ли з Вер­бiв­ки. Бу­ла не­дi­ля. В се­лi по­ча­ли бла­го­вiс­тить на служ­бу, i дзвiн го­лос­но гув по­над Рос­сю, мiж ске­ля­ми. В ка­зар­мi ко­ло дов­го­го сто­ла сто­яли й си­дi­ли бур­ла­ки. Мiж ни­ми був i Ми­ко­ла Дже­ря. Вiн так по­мар­нiв i змi­нив­ся на об­лич­чi, що йо­го труд­но бу­ло впiз­нать. Блис­ку­чi ка­рi очi на­че по­гас­ли, ли­це пос­та­рi­лось, рум'янець про­пав, лоб став жов­тий, як вiск, шия по­морх­ла. Тiльки здо­ро­вi жи­ла­вi ру­ки з дов­ги­ми па­ль­ця­ми та дов­гi ву­са на­га­ду­ва­ли про давнього Ми­ко­лу Дже­­рю. На Ми­ко­лi бу­ла чор­на, мов зем­ля, со­роч­ка, по­дер­та сви­та, ста­рi шкар­ба­ни з дiр­ка­ми, звiд­кiль виг­ля­да­ли со­лом'янi ус­тiл­ки. Во­лос­ся на го­ло­вах у бур­лак бу­ло за­куд­ла­не, мов у не-про­сип­лен­них п'яниць. По­руч з Ми­ко­лою си­дi­ли за сто­лом бур­ла­ки в та­ких чор­них со­роч­ках i з та­ки­ми нев­ми-ти­ми ви­да­ми, з та­ки­ми брус­на­ти­ми що­ка­ми, з та­ки­ми куд­ла­ти­ми го­ло­ва­ми, що й ди­виться бу­ло страш­но. Од­нi бур­ла­ки гра­ли в кар­ти, та­кi зас­мальцьова­нi, що на їх лед­ве чер­во­нi­ли без­та­лан­нi ко­ро­лi й ко­ро­ле­ви, за­ма­за­нi не­чу­пар­ни­ми бур­лацьки­ми ру­ка­ми. На сто­лi сто­яла го­рiл­ка: де­кот­рi бур­ла­ки пи­ли мо­го­рич i час­ту­ва­ли бур­ла­чок. Ми­ко­ла грав на скрип­цi. Од­на мо­ло­ди­ця з тем­но­го кут­ка за­го­мо­нi­ла й по­ча­ла йо­го ла­ять за те, що вiн грає до служ­би бо­жої. Че­рез усю ка­зар­му по­пiд стi­ною сто­яли неп­риб­ра­нi по­ли, на по­лах ва­ля­лась со­ло­ма й по­терть. На тих по­лах по­ко­том спа­ли бур­ла­ки й бур­лач­ки, роз­ки­дав­ши на бар­ло­зi дра­нi свит­ки й ко­жу­хи. Од­на че­пур­на мо­ло­ди­ця в бi­лiй со­роч­цi за­мi­та­ла ка­зар­му i згор­ту­ва­ла з по­лiв бар­лiг. П'янi бур­ла­ки за­тяг­ли пiс­нi; Ми­ко­ла приг­ра­вав їм на скрип­цi.

- Господи! не­ма вам нi праз­ни­ка, нi не­дi­лi! - гук­ну­ла бо­го­бо­яща мо­ло­ди­ця з дру­го­го кут­ка. - Чи не чуєте, що до це­р­к­ви дзво­нять?

- Дзвонять, бо їх на пан­щи­ну не го­нять! - обiз­вавсь при­каз­кою Ми­ко­ла i задз­во­нив на скрип­цi так, що тро­хи стру­ни не пор­ва­лись.

В ка­зар­му вбiг Ка­вун i крик­нув до Ми­ко­ли:

- Тiкаймо, бра! тi­кай­мо! Я йшов з мiс­та ко­ло корч­ми i ба­чив сво­го па­на Бжо­зовсько­го.

- Невже? - аж крик­нув Ми­ко­ла i так шпур­нув скрип­ку на стiл, що во­на за­гу­ла нi­би не своїм го­ло­сом.

- Їй-богу, ба­чив! Не­хай ме­не свя­тий хрест поб'є, ко­ли бре­шу!

Вербiвцi по­ки­да­ли кар­ти на стiл i по­роз­зяв­ля­ли ро­ти.

- Мабуть, до­вi­дав­ся, що ми ту­теч­ки на фаб­ри­цi, та це при­їхав по на­шi ду­шi, - ска­зав Ми­ко­ла. - Але чор­та ли­со­го за­­бе­ре звiд­сi­ля до се­бе в Вер­бiв­ку, а не нас.

- Знайшов дур­нiв! Так оце жив­цем i да­мо­ся йо­му в ру­ки, - обiз­вав­ся один бур­ла­ка.

- Де ж ти йо­го ба­чив? - спи­тав Дже­ря в Ка­ву­на.

- Сидiв в заїздi ко­ло вiк­на й люльку ку­рив. Я за­раз впiз­нав йо­го ру­ду го­ло­ву й чер­во­ну пи­ку та й дав дра­ла за жи­дiвськi ха­ти че­рез ти­ни, - ска­зав Ка­вун.

- В кот­ро­му вiк­нi вiн си­дiв? - знов спи­тав Ми­ко­ла.

- В са­мо­му край­ньому, що за­раз од уг­ла з при­чiл­ка, - ска­зав Ка­вун.

Микола по­ду­мав, встав, пок­ли­кав Ка­ву­на i вер­бiвських бур­лак над­вiр i ниш­ком про­мо­вив:

- Знаєте що, хлоп­цi? Да­вай­те пров­чи­мо вра­жо­го па­на, щоб не ква­пив­ся га­няться за бур­ла­ка­ми!

- Як же ми йо­го пров­чи­мо? - спи­та­ли бур­ла­ки.

- Нападемо вно­чi на стан­цiю, ви­де­ре­мо вiк­но, влi­зе­мо в кiм­на­ту та да­мо йо­му стiльки сту­са­нiв i рi­зок, скiльки вiн ко­лись на­да­вав нам на еко­но­мiї.

- Добре, їй-бо­гу, доб­ре! Дай­мо йо­му доб­рої про­чу­хан­ки, щоб пам'ятав до но­вих вi­ни­кiв, - за­гу­ка­ли бур­ла­ки.

Бурлаки вер­ну­лись до ка­зар­ми, по­за­би­ра­ли свої клун­ки, ти­хенько один за од­ним втек­ли з ка­зар­ми i по­хо­ва­лись у ске­лях мiж гус­ти­ми ло­за­ми. Во­ни пок­ла­ли клун­ки пiд го­ло­ви i по­ля­га­ли спа­ти.

Пан Бжо­зовський i справ­дi до­вi­дав­ся од лю­дей, що бу­ва­ли по яр­мар­ках, про вер­бiвських утi­ка­чiв. Ми­ко­ла по­ка­зав до­ро­гу iн­шим, i слi­дом за ним ба­га­то лю­дей пов­тi­ка­ло на стеб­лiвськi за­во­ди. Бжо­зовський приїхав в Стеб­лiв, пi­шов на спра­ву до стеб­лiвсько­го па­на i по­ла­яв­ся з ним за те, що вiн прий­має до се­бе на фаб­ри­ки без паш­пор­тiв йо­го пан­щан­них лю­дей. Бжо­зовський за­ду­мав дру­го­го дня з сiльською по­лi­цiєю по­ло­вить своїх крi­па­кiв i вер­ну­ти до­до­му.

Надворi смер­ка­ло й су­те­нi­ло. Ми­ко­ла з то­ва­ри­ша­ми спав в ло­зах, го­ту­ючись в да­ле­ку до­ро­гу. В пiз­ню до­бу вiн по­бу­див то­ва­ри­шiв; всi во­ни ру­ши­ли з лiз i по­тяг­ли­ся на мiс­то до корч­ми. Нiч бу­ла тем­на, тiльки на не­бi яс­но бли­ща­ли зо­рi. Над­во­рi бу­ло хо­лод­ненько, як бу­ває вес­ною. Бур­ла­ки прий­шли на мiс­то. В од­нiй жи­дiвськiй ха­тi ще бли­ща­ло свiт­ло. Бур­ла­ки по­си­дi­ли на призьбi ко­ло од­нiєї жи­дiв­сь­кої ха­ти, по­ки не по­гас­ло свiт­ло, i крадько­ма че­рез ти­ни та го­ро­ди прий­шли до заїзду. В заїздi все спа­ло. Скрiзь бу­ло ти­хо й мерт­во. Ка­вун по­ка­зав бур­ла­кам те вiк­но, де Бжо­зовський си­дiв удень з люлькою в зу­бах. Вiк­но ви­хо­ди­ло не на ву­ли­цю, а на под­вiр'я. Бур­ла­ки обiй­шли кру­гом заїзду, пi­дiй­шли пiд вiк­но i по­ча­ли прис­лу­ха­тись. Крiзь вiк­но бу­ло чу­ти, як Бжо­зовський со­пiв та хрiп на всю кiм­на­ту.

- Починаймо! - за­ше­по­тiв Ми­ко­ла i по­чав од­ко­лу­пу­вать но­­жем вiк­но. Дру­гi бур­ла­ки по­ма­га­ли йо­му. По­га­ненькi ра­ми й за­вiс­ки швид­ко по­да­ли­ся пiд ду­жи­ми ру­ка­ми, мов то­н­­ке па­ву­тин­ня. Ми­ко­ла вий­няв i вис­та­вив вiк­но, пос­та­вив йо­­го ко­ло стi­ни i по­лiз у кiм­на­ту. За ним слi­дом по­лiз­ли дру­­гi бур­ла­ки.

Як той звiр ки­дається на то­ва­ря­ку, так ки­нув­ся Ми­ко­ла на Бжо­зовсько­го лiж­ко i на­ла­пав па­но­вi но­ги. Пан схо­пивсь, з пе­ре­ля­ку втра­тив го­лос i не мiг на­вiть крик­нуть: як блис­кав­ка, миг­ну­ла в йо­го го­ло­вi дум­ка про Ми­ко­лу й вер­бiвських бур­лак. Ми­ко­ла од­нiєю ру­кою вхо­пив па­на за но­гу, а дру­гою по­чав да­вать сту­са­ни в гру­ди. В ха­тi бу­ло по­но­чi, як у льоху. Бжо­зовський звив­ся, як уж, та й шуг­нув прос­то в две­рi, як спо­ло­ха­ний пi­вень. Бур­ла­ки не зна­ли, де две­рi, i тiльки кру­ти­лись по ха­тi. Пан пе­ре­бiг при­хо­жу, де спав оса­ву­ла, i по­бо­яв­ся бiг­ти над­вiр: в йо­го бу­ла дум­ка, що ко­ло две­рей за­сi­ли на вар­тi i сте­ре­жуть йо­го дру­гi бур­ла­ки. Бжо­зовський на­ла­пав сi­неш­нi две­рi i в од­ну мить ки­нув­ся по две­рях на го­ри­ще. В сi­нях, на йо­го щас­тя, не бу­ло сте­лi. Вiн вид­ря­пав­ся по две­рях на го­ри­ще й ки­нув­ся бiг­ти. Од­на­че бiг­ти не бу­ло ку­ди: вiн вда­рив­ся ло­бом об крок­ву i по­ко­лов со­бi ли­це ку­ли­ком. Од пе­ре­ля­ку на йо­го ло­бi вис­ту­пив хо­лод­ний пiт. Вiн при­сiв у са­мi­сiнько­му ку­точ­ку пiд пок­рiв­лею.

Тим ча­сом бур­ла­ки роз­си­па­лись по