Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

- Тут жiн­ка? Ну, ба­бо, йди…

Робочi да­ють їй до­ро­гу. Во­на ба­чить щось бi­ле, на­че по­душ­ку, i тiльки зблизька по­мi­чає жов­те, як вiск, об­лич­чя, якесь зсох­ле, ма­леньке, чор­не, скрив­ле­ний рот.

- Андрiйку, що ти зро­бив з со­бою?

Мовчить i стог­не.

- Що з то­бою, Анд­рiю?

- Хiба я знаю?.. Ка­лi­кою став… Збе­ри мої пальцi…

- Що ти ка­жеш Анд­рiй­ку?

- Збери мої пальцi, за­ко­пай в зем­лю… Я ни­ми хлiб за­роб­ляв… Ой… бо­же мiй, бо­же…

Пiдiйшли двоє ро­бо­чих i заб­ра­ли Анд­рiя. Не да­ли Ма­лан­цi по­го­ло­си­ти.

В апа­рат­нiй Ма­лан­ка шу­ка­ла Анд­рiєвих пальцiв. Три жо­в­тих, в олiї, цур­пал­ки ва­ля­лись до­лi, бi­ля ма­ши­ни, чет­вер­то­го так i не знай­шла. Во­на за­гор­ну­ла зна­хiд­ку в хус­ти­ну i взя­ла з со­бою.

Вранцi Анд­рiя од­вез­ли в лi­кар­ню, в го­род, а Ма­лан­ку по­к­ли­кав сам па­нич Льольо. Вiн дов­го сер­дивсь, кри­чав на неї, як на Анд­рiя, але, спа­си­бi, дав п'ять руб­лiв.

За три тиж­нi Анд­рiй по­вер­нув­ся. Ху­дий, жов­тий, по­си­вiв, ру­ка в че­резп­лiч­ни­ку.

- Болять в ме­не пальцi, - жа­лiв­ся Ма­лан­цi.

- Та де тi пальцi?

- Як во­рух­ну їми - а все кор­тить - так i бо­лять. Ти їх по­хо­ва­ла?

- Авжеж. На го­ро­дi.

- Що ж бу­дем ро­би­ти? - жу­ри­лась Ма­лан­ка.

- Як що? Пi­ду на гу­ральню, не­хай пос­тав­лять на iн­шу ро­бо­ту.

Але в кон­то­рi ска­за­ли, що ка­лiк не прий­ма­ють. До па­ни­ча Льольо i не пус­ти­ли.

- Се доб­ра спра­ва, кри­чав Анд­рiй. Ро­бив, па­не доб­род­зею, на са­хар­нi два­над­цять лiт - не чу­жа ж во­на бу­ла, а тво­го те­с­тя - те­пер у те­бе ру­ку при ма­ши­нi ска­лi­чив, а ти ме­не ви­ки­даєш, як щось не­пот­рiб­не…

Толi хо­ди­ла Ма­лан­ка. Про­си­ла, бла­га­ла - не по­мог­ло­ся. I так, ка­жуть, ве­ли­кi втра­ти: за лi­кар­ню пла­ти­ли, п'ять руб­лiв да­ли, а скiльки мо­ро­ки…

- От i маєш, Анд­рiй­ку, гу­ральню! - ши­пi­ла Ма­лан­ка, зга­ня­ючи злiсть.

***

- Мамо… що я вам ска­жу..

- А що там, Га­фiй­ко?

Гафiйка не­рi­шу­че мов­ча­ла.

- Та ка­жи вже, ка­жи…

- Пiду я в най­ми.

Маланка пiд­ня­ла ру­ки. Во­на знов за своє!

Всi її сер­дять, дра­ту­ють, хоч за­би­рай­ся з свi­та.

- Ви не жу­рiться, ма­мо. Так бу­ло б кра­ще. Та­то не змо­жуть вже за­роб­ля­ти - ку­ди їм? А нас­та­не зи­ма…

- Мовчи! Чо­го ти вче­пи­лась ду­шi моєї! Я вже й так ста­ла не­на­че тiнь.

Гафiйка за­мовк­ла. Їй бу­ло до­сад­но. Ма­ти хли­па, а хто зна чо­го.

Довго Ма­лан­ка ся­ка­ла но­са та ути­ра­ла сльози.

Гафiйка по­ду­ма­ла вго­лос:

- Якраз Пiд­па­ра шу­кає дiв­ки.

Маланка упер­то мов­ча­ла.

Так во­но i розп­лив­ло­ся, як завж­ди.

А Анд­рiй лю­ту­вав. Го­лос став в нього ще бiльше писк­ли­вий, жi­но­чий. Ко­ли вiн сер­дивсь, крас­ка за­ли­ва­ла йо­му ли­це, вiд чо­го ву­си бi­лi­ли, на­че мо­лоч­нi.

- Багачi! фаб­ри­кан­ти! зро­би­ли з ме­не ка­лi­ку, а то­дi i наг­на­ли. Заб­ра­ли си­лу, ви­пи­ли кров, та й став не­пот­рiб­ний.

Кожному стрiч­но­му Анд­рiй ти­цяв ска­лi­че­ну ру­ку.

- Ось по­ди­вiться, що з ме­не зро­би­ли. Два­над­цять лiт со­та­ли жи­ли, два­над­цять лiт пас­ли­ся мною… То та­ка має бу­ти прав­да на свi­тi? А, сто сот крот…

Андрiй вiд Хо­ми пе­рей­няв лай­ку. Вiн нах­ва­ляв­ся:

- Це їм так не ми­неться, чу­жа крив­да ви­лi­зе бо­ком.

Нахвалки тi дiй­шли до па­на, i вiн пе­рес­тав по­си­ла­ти Анд­рiя на пош­ту. Те­пер на пош­ту хо­див вже iн­ший.

- Що ти зро­биш йо­му, глад­ко­му? - ду­мав Анд­рiй. - У ко­го си­ла, у то­го й прав­да. Ми як ху­до­ба в па­на. Та де! Вiн ху­до­бу по­жа­лує швид­ше, бо од­дав гро­шi за неї. Прав­ду ка­зав той Гу­ща…

Гафiйка по­зир­ну­ла на батька при­хильним оком. Аж ось ко­ли зга­дав про Гу­щу…

Про най­ми не бу­ло бiльше роз­мо­ви, про­те ниш­ком всi зна­ли, що до­ве­деться Га­фiй­цi слу­жи­ти. Ма­лан­ка бу­ла не­ду­жа, осу­ну­лась зра­зу i не щод­ня ви­хо­ди­ла з ха­ти. Га­фiй­ка хо­ди­ла на ро­бо­ту са­ма. Дав­ня бi­да знов по­вер­ну­лась. Гiр­ко бу­ло Ма­лан­цi.

От, зрос­ти­ла ди­ти­ну, бе­рег­ла, дог­ля­да­ла, ра­да бу­ла не­ба їй при­хи­ли­ти та зо­ря­ми вкри­ти, а те­пер од­дай мiж лю­ди на по­не­вi­рян­ня.

Бона зна­ла, що зна­чить слу­жи­ти. Це доб­ре зна­ли її спра­цьова­нi ру­ки, її ду­ша, заг­лу­ше­на в най­мах, як бур'яна­ми квiт­ка.

Одно тiльки по­тi­ша­ло Ма­лан­ку: ось-ось не вид­ко - бу­дуть дi­ли­ти зем­лю. То­дi Га­фiй­ка по­ки­не служ­бу i знов по­ве­р­не до­до­му.

А як прий­шло­ся од­во­дить до Пiд­па­ри Га­фiй­ку, Ма­лан­ка бу­ла мов з хрес­та зня­та. Кла­ня­лась i про­ха­ла, щоб не ро­би­ли крив­ди ди­ти­нi.

У Пiд­па­ри Га­фiй­ку жда­ла цi­ло­ден­на ро­бо­та. Ха­зяй­ка бу­ла сла­ба, не­мiч­на жiн­ка, що все стог­на­ла i лед­ве чов­га­ла по по­мос­тi шкар­бу­на­ми на бо­су но­гу. Уся хат­ня ро­бо­та при­па­ла Га­фiй­цi, а най­бiльше мо­ро­ки зав­да­ва­ли їй сви­нi. Ка­ба­ни ле­жа­ли по са­жах, а кнур­цi, льохи i по­ро­ся­та ри­ли под­вiр'я. Вран­цi, по­ки Га­фiй­ка го­ту­ва­ла їм їжу, все це ви­ща­ло, ку­вi­ка­ло, хрю­ка­ло i товк­ло мор­да­ми в две­рi. А над го­ло­вою до­куч­ли­во стог­на­ла ха­зяй­ка, ри­пiв її го­лос i чов­га­ли шкар­бу­ни по по­мос­тi. Га­фiй­ка ра­да бу­ла, що по­па­да­ла на­реш­тi мiж сви­нi. Сви­ня­чий гурт, уїдли­вий i па­жер­ли­вий, зра­зу на­ки­дав­ся на неї, рвав з рук, глу­шив її кри­ком i ма­ло не ва­лив з нiг. Во­на не мог­ла да­ти со­бi ра­ди i тiльки ди­ви­лась, як сви­нi пе­ре­ки­да­ли пiй­ло, мi­си­ли но­га­ми їжу та ги­ди­ли. Са­жо­вi по­во­ди­лись кра­ще. Чис­тi, важ­кi, во­ни не хо­тi­ли тур­бу­ва­ти свiй зад i ста­ва­ли лиш на пе­ред­нi но­ги. Їх тре­ба бу­ло про­ха­ти їсти. Во­ни не хо­тi­ли. Жму­ри­ли сон­нi ма­ленькi очi, здiй­ма­ли вго­ру чис­тi круг­ленькi рий­ки i так нiж­но стог­на­ли: ох! о-ох!.. на­че ха­зяй­ка. Га­фiй­ка чу­ха­ла їм жи­во­ти, та­кi ро­же­вi, пов­нi; то­дi во­ни одс­тав­ля­ли ще зад­ню но­гу, а за­куцьорбле­ний хвос­тик, на­че жи­вий ка­ла­чик, весь час трем­тiв… Ох!.. о-ох!..

Сюди лю­бив за­хо­дить i сам Пiд­па­ра. Ко­ли йо­го ви­со­ка пос­тать з'явля­лась у две­рях, а на са­жi па­да­ла тiнь, Га­фiй­ка здри­га­лась. Во­на бо­ялась Пiд­па­ри. Вiй був не­лас­ка­вий, су­во­рий; вiч­на тур­бо­та хо­ва­лась у нього пiд во­ло­ха­тi бро­ви, бли­ща­ла срiб­лом в чор­них во­лос­сях. Вiн штур­хав цiп­ком ка­ба­нiв, здiй­мав їх на но­ги i ма­цав хреб­ти. Не див­ля­чись на Га­фiй­ку, го­во­рив до неї су­во­ро:

- Гляди ме­нi, дiв­ко, щоб чис­то хо­ди­ла бi­ля сви­ней. Бо­жа тва­ри­на лю­бить, щоб дба­ли за неї.

Опрiч Га­фiй­ки, бу­ло ще два най­ми­ти. Пiд­па­ра ва­рив з че­ля­дi во­ду. Йо­му все бу­ло ма­ло ро­бо­ти. Вiн сам ро­бив за двох. Ко­ли най­ми­ти їли, го­лод­нi, ба­га­то, вiн бур­чав жiн­цi: "як їсть, то впрiє, а як ро­бить, то змерз­не… Стук-грюк, аби з рук…" Ко­ли ж стра­ва бу­ла не­доб­ра i най­мит клав лож­ку, Пiд­па­ра сер­дивсь: "злид­нi! що во­но їло удо­ма? Юш­ку з кар­топ­лi".

Гафiйцi зда­ва­лось, що то вiн про неї го­во­рить. Особ­ли­во Пiд­па­ра не­на­ви­дiв бiд­них. Зсу­вав гус­тi бро­ви i з пре­зирст­вом цi­див крiзь зу­би: "го­ло­та! що во­но має… Як­би ро­бив, ле­да­що,