Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

Хоч те бу­ло доб­ре, що ха­зяїн рiд­ко си­дiв у ха­тi. Вiн вiч­но був в по­лi, на сi­но­жа­тi, в клу­нi, бi­ля сви­ней. Скрiзь од ви­со­кої пос­та­тi па­да­ла тiнь - i там, де во­на впа­ла, ро­бо­та, зда­ва­лось, йшла швид­ше.

Часом, в не­дi­лю, Пiд­па­ра здiй­мав з жерд­ки жу­пан i на­дя­гав на се­бе ши­ро­кий по­яс.

По вiд­хо­дi Пiд­па­ри ха­зяй­ка млi­ла, на­че вми­ра­ла:

- Пiшов на сход… ох, ох… щось ко­лить у гру­дях… Мо­го лю­ди слу­ха­ють ду­же… що ска­же, так вже й бу­де... Страх - по­ва­жа­ють. Хо­тi­ли за стар­ши­ну об­ра­ти, та мiй не хо­че. Щоб не роз­тек­ло­ся доб­ро без ха­зяй­сько­го ока… Ох, моє ли­шенько… ох!..

Але щось во­но бу­ло так, та не так.

Пiдпара по­вер­тав­ся сер­ди­тий.

- Чорт йо­го знає, що ста­лось з на­ро­дом, жа­лiв­ся жiн­цi. Пер­ше, що ска­жеш, всяк те­бе слу­ха, а те­пер хоч мов­чи… та­ка роз­пус­та. Вже ме­нi тi вер­хо­во­ди… Го­ло­та! тьху!..

Пiд бро­ва­ми у нього ля­га­ла тiнь.

Часом зби­ра­лись гос­тi. Хо­лод­ком, в свя­то, при­хо­див Ско­ро­ба­гатько Мак­сим, ста­рос­та сiльський, яко­го драж­ни­ли "во­вч­ком", i тесть Пiд­па­ри, Гав­ри­ло. Во­ни сi­да­ли над­во­рi, на вiльнiм по­вiт­рi, а Га­фiй­ка ви­но­си­ла з ха­ти са­ло та ри­бу. Ха­зяй­ка, хоч бу­ло теп­ло, на­пи­на­ла на пле­чi ко­жух i теж прис­та­ва­ла до гур­ту.

Вони їли i мiр­ку­ва­ли, де що ви­год­нi­ше про­да­ти, хто скi­ль­ки чо­го зiб­рав, хто ко­го й як пiд­ду­рив. Ру­дий Мак­сим мав звич­ку згор­та­ти з сто­лу всi криш­ки у жме­ню та ки­да­ти в рот, а пiс­ля са­ла об­ли­зу­вав пальцi. I не то­му, що був го­лод­ний, а щоб не про­па­ло. Вiн нес­по­кiй­но клi­пав очи­ма, вiч­но смi­яв­ся i по­вер­тав на всi бо­ки ши­ро­кий вид з гус­тим лас­то­вин­ням. Вiн завж­ди на слизьке зво­див спо­кiй­ну роз­мо­ву.

- От ско­ро поч­не го­ло­та зем­лю дi­ли­ти… Ха-ха! Па­що ба­га­тим стiльки зем­лi? Щоб, зна­чить, "усiм по сiм"… Ха-ха!.. Ти скiльки маєш? Трид­цять? От двад­цять три i од­рi­жуть. Ха-ха!..

Пiдпара не лю­бив жар­тiв. Але Мак­си­ма не лег­ко бу­ло спи­ни­ти. Вiн вже мор­гав до Гав­ри­ла.

- А вам, ку­ме, не грiх i бiльше од­да­ти. На­що вам, справ­дi, ви вже ста­рi, не­хай го­ло­та у пал­ки вб'ється, по­ку­шає пап­ки.

- Атож! Що гро­ма­дi, те й ба­бi,пос­мi­хав­ся кри­во Гав­ри­ло. Ше до­ве­деться на ста­рiсть за снiп за­роб­ля­ти.

- Ой-ой! Ще й як! Хi­ба за­бу­ли вже жа­ти?

Пiдпара сер­дивсь.

Чорта ли­со­го вiзьмуть. Вiн i уп­ру­га не дасть. Що дi­ди та батьки кров'ю здо­бу­ли, те не­ру­ши­ме. А що над­бав, то йо­го пра­ця, i вся­ким не­ро­бам зась.

- Поклав би на мiс­цi, як пса, не­хай би зва­живсь кот­рий, не по­бо­яв­ся б грi­ха!

Пiдпариха за­гор­та­лась в ко­жух i стог­на­ла.

- Ти хоч би кра­щу руш­ни­цю ку­пив… Ох, ох, бо­же мiй ми­лий!.. Твоя не­го­дя­ща, мо­туз­ком зв'язуєш…

- Буде й та­ка… на­що гро­шi втра­ча­ти…

"Ну, цей i клап­тя не ви­пус­тить з рук, по­ки жи­вий", - хи­та­ла го­ло­вою Га­фiй­ка.

По тих роз­мо­вах Пiд­па­ра ста­вав ще пох­мур­нi­шим. Об­ля­га­ючись на нiч, вiн поп­рав­ляв на стiн­цi руш­ни­цю i клав бi­ля се­бе со­ки­ру.

Гафiйцi ро­би­лось страш­но.

***

Небо сiє дрiб­ненький до­щик на гус­те си­то, а Ма­жу­га нак­рив пле­чi мiш­ком i хо­дить се­лом. Зги­нається i роз­ги­на­є­ть­ся, як скла­да­ний но­жик.

- Чули, пан не хо­че на­ба­вить цi­ну…

- Звiдки ти знаєш?

- Тiльки що Про­кiп з людьми був в па­на.

- Що ж пан?

- Як бу­ло до­сi, так, ка­же, бу­де й на­да­лi. До­рож­че не дасть.

- Так. Що ж нам те­пер?

Мажуга пi­дiй­має ру­ку, на­че го­лоб­лю, стис­кає ку­лак i ви­ки­дає з за­па­лих гру­дей, на­че з бе­зод­нi:

- Бастувать бу­дем.

- Не схо­че­мо ми, най­муть ями­щан.

- Ямищани не пi­дуть. Во­ни теж пiд­ня­ли цi­ну.

Олекса Бе­зик ви­хо­дить з сво­го под­вiр'я, за ним по бо­ло­тi ска­че дiт­во­ра, як ци­ган­ча­та.

Вiн на все зго­ден. Як за­бас­тов­ка, то за­бас­тов­ка. Гiр­ше не бу­де.

Мажуга йде да­лi. Йо­го пос­тать у сiт­цi до­щу то стає дов­ша, то знов ко­рот­ша, на­че ри­ба в не­во­дi б'ється.

Маланка схо­ва­ла ру­ки пiд хвар­ту­хом i злiс­но блис­ка очи­ма.

- Так, лю­доньки, так. Лiзьте в яр­мо, жнiть за три­над­ця­тий снiп. Пос­лу­жiть па­но­вi.

I за­тис­ну­ла су­хi, зiв'ялi гу­би.

- Не дiж­де. Хай сам со­бi жне.

- Коли ж стер­ня ко­ле…

Олександр Дей­не­ка по­га­но лає. Важ­кi лай­ки гу­па­ють скрiзь, як цiп на то­ку.

Вiн мок­не, а в ха­ту не йде. В гур­тi йо­му лег­ше.

- Затявся пан, дер­жi­мось i ми.

- Проти гро­ма­ди нi­чо­го не зро­бить.

- Не при­си­лує жа­ти.

- Авжеж.

- Бастуймо i край, рi­шає Пiв­то­ра Ли­ха.

А Ма­жу­га вже на дру­гiм кут­ку лю­дей пi­дiй­має.

- Чули?

- Та чу­ли.

- Ну, що ж?

- Як лю­ди.

- Бастують.

- Коли бас­ту­ють, то й ми прис­та­нем.

А панська ни­ва дрi­має, як мо­ре, у сi­ро­зе­ле­нiй мря­цi сни­ть­ся їй серп.

***

Хома си­дить на горб­ку. Анд­рiй бi­ля нього. Сон­це пе­че. Ко­титься ма­ре­во по­над се­лом та ни­ва­ми i тан­цю­ють у ньо­му - лi­во­руч гу­ральня, пра­во­руч - двiр.

Голос в Анд­рiя тон­кий, плак­си­вий. На­че ми­лос­ти­нi про­сить з очей Хо­ми.

- Бачите, Хо­мо, що з ме­не зро­би­ли.

Але Хо­ми­нi очi ка­ла­мут­нi, як во­да з ми­лом. Впер­лись ку­дись в прос­то­ри i тiльки зрiд­ка, як на ми­ля­нiй баньцi, миг­не в них зе­ле­но-чер­во­ний вог­ник.

- Куди я те­пер? До чо­го, як не­ма рук?

- Х-ха!

- Їм та­кi не пот­рiб­нi. Ма­ють здо­ро­вих.

Хома мов­чить.

- Що ж ме­нi - про­па­да­ти?

- А про­па­деш.

- Де ж прав­да на свi­тi?

- Мовчи, Анд­рiю. Мов­чи та гинь.

- Живий не хо­че ги­нуть.

- Тепер вiн пла­че, а пер­ше ра­дiв: гу­ральня! Ди­во яке!.. Щоб то­му очi гра­ли та тан­цю­ва­ли зу­би, хто її ста­вив.

Андрiй гас­не вiд­ра­зу i вже бiльше до се­бе го­во­рить:

- З'їли ме­не, па­не доб­род­зею… Взя­ли та й з'їли…

- А ти ду­мав - во­ни по­жа­лi­ють? Гля­ди сю­ди!

Хома тор­кає Анд­рiя в пле­че i по­вер­тає на­лi­во. - Ба­чиш отих, що там! - По­то­му по­вер­тає йо­го нап­ра­во: - i тих, що там, ба­га­чiв, ду­кiв… Во­ни на лю­дей кап­ка­ни став­лять, як на вов­ка. Спiй­мавсь, зде­руть iз те­бе шку­ру, об­бi­лу­ють до­чис­та, а те, що їм не­пот­рiб­не, ви­ки­нуть в гнiй.

- Правду ви ка­же­те, Хо­мо, ой, прав­ду…

- Ти со­бi ду­маєш - фаб­ри­ку став­лять, фiльва­рок бу­ду­ють. А во­ни пу­та ку­ють на лю­дей, став­лять сiльце, щоб людську си­лу спiй­ма­ти в нього, кров людську сто­чи­ти, бо­дай вас сто­чи­ло, як ша­шiль сво­лок…

Андрiєвi душ­но. Ста­рi сло­ва го­во­рить Гудзь, а во­ни кра­ють сьогод­нi, як на­гост­ре­ний нiж, на­че бiльма з очей сти­на­ють. На хви­ли­ну очi про­би­ли му­ри гу­ральнi, стi­ни пансько­го дво­ру i див­ляться вглиб, по-но­во­му.

- Запоганили зем­лю, на­че ко­рос­та, чує Анд­рiй. Скiльки Їх - жмiнька, а гля­ди­ як на­сi­ли зем­лi на гру­ди, як прос­тя­га­ють да­ле­ко ру­ки. Зду­ши­ли се­ла своїми ла­на­ми, на­че заш­мор­гом шию,