Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Fata morgana, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Fata morgana" автора Коцюбинський. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 14 15 16 ... 30
Перейти на сторінку:
то мав би. А во­но на чу­же за­зi­хає".

Хоч те бу­ло доб­ре, що ха­зяїн рiд­ко си­дiв у ха­тi. Вiн вiч­но був в по­лi, на сi­но­жа­тi, в клу­нi, бi­ля сви­ней. Скрiзь од ви­со­кої пос­та­тi па­да­ла тiнь - i там, де во­на впа­ла, ро­бо­та, зда­ва­лось, йшла швид­ше.


Часом, в не­дi­лю, Пiд­па­ра здiй­мав з жерд­ки жу­пан i на­дя­гав на се­бе ши­ро­кий по­яс.


По вiд­хо­дi Пiд­па­ри ха­зяй­ка млi­ла, на­че вми­ра­ла:


- Пiшов на сход… ох, ох… щось ко­лить у гру­дях… Мо­го лю­ди слу­ха­ють ду­же… що ска­же, так вже й бу­де... Страх - по­ва­жа­ють. Хо­тi­ли за стар­ши­ну об­ра­ти, та мiй не хо­че. Щоб не роз­тек­ло­ся доб­ро без ха­зяй­сько­го ока… Ох, моє ли­шенько… ох!..


Але щось во­но бу­ло так, та не так.


Пiдпара по­вер­тав­ся сер­ди­тий.


- Чорт йо­го знає, що ста­лось з на­ро­дом, жа­лiв­ся жiн­цi. Пер­ше, що ска­жеш, всяк те­бе слу­ха, а те­пер хоч мов­чи… та­ка роз­пус­та. Вже ме­нi тi вер­хо­во­ди… Го­ло­та! тьху!..


Пiд бро­ва­ми у нього ля­га­ла тiнь.


Часом зби­ра­лись гос­тi. Хо­лод­ком, в свя­то, при­хо­див Ско­ро­ба­гатько Мак­сим, ста­рос­та сiльський, яко­го драж­ни­ли "во­вч­ком", i тесть Пiд­па­ри, Гав­ри­ло. Во­ни сi­да­ли над­во­рi, на вiльнiм по­вiт­рi, а Га­фiй­ка ви­но­си­ла з ха­ти са­ло та ри­бу. Ха­зяй­ка, хоч бу­ло теп­ло, на­пи­на­ла на пле­чi ко­жух i теж прис­та­ва­ла до гур­ту.


Вони їли i мiр­ку­ва­ли, де що ви­год­нi­ше про­да­ти, хто скi­ль­ки чо­го зiб­рав, хто ко­го й як пiд­ду­рив. Ру­дий Мак­сим мав звич­ку згор­та­ти з сто­лу всi криш­ки у жме­ню та ки­да­ти в рот, а пiс­ля са­ла об­ли­зу­вав пальцi. I не то­му, що був го­лод­ний, а щоб не про­па­ло. Вiн нес­по­кiй­но клi­пав очи­ма, вiч­но смi­яв­ся i по­вер­тав на всi бо­ки ши­ро­кий вид з гус­тим лас­то­вин­ням. Вiн завж­ди на слизьке зво­див спо­кiй­ну роз­мо­ву.


- От ско­ро поч­не го­ло­та зем­лю дi­ли­ти… Ха-ха! Па­що ба­га­тим стiльки зем­лi? Щоб, зна­чить, "усiм по сiм"… Ха-ха!.. Ти скiльки маєш? Трид­цять? От двад­цять три i од­рi­жуть. Ха-ха!..


Пiдпара не лю­бив жар­тiв. Але Мак­си­ма не лег­ко бу­ло спи­ни­ти. Вiн вже мор­гав до Гав­ри­ла.


- А вам, ку­ме, не грiх i бiльше од­да­ти. На­що вам, справ­дi, ви вже ста­рi, не­хай го­ло­та у пал­ки вб'ється, по­ку­шає пап­ки.


- Атож! Що гро­ма­дi, те й ба­бi,пос­мi­хав­ся кри­во Гав­ри­ло. Ше до­ве­деться на ста­рiсть за снiп за­роб­ля­ти.


- Ой-ой! Ще й як! Хi­ба за­бу­ли вже жа­ти?


Пiдпара сер­дивсь.


Чорта ли­со­го вiзьмуть. Вiн i уп­ру­га не дасть. Що дi­ди та батьки кров'ю здо­бу­ли, те не­ру­ши­ме. А що над­бав, то йо­го пра­ця, i вся­ким не­ро­бам зась.


- Поклав би на мiс­цi, як пса, не­хай би зва­живсь кот­рий, не по­бо­яв­ся б грi­ха!


Пiдпариха за­гор­та­лась в ко­жух i стог­на­ла.


- Ти хоч би кра­щу руш­ни­цю ку­пив… Ох, ох, бо­же мiй ми­лий!.. Твоя не­го­дя­ща, мо­туз­ком зв'язуєш…


- Буде й та­ка… на­що гро­шi втра­ча­ти…


"Ну, цей i клап­тя не ви­пус­тить з рук, по­ки жи­вий", - хи­та­ла го­ло­вою Га­фiй­ка.


По тих роз­мо­вах Пiд­па­ра ста­вав ще пох­мур­нi­шим. Об­ля­га­ючись на нiч, вiн поп­рав­ляв на стiн­цi руш­ни­цю i клав бi­ля се­бе со­ки­ру.


Гафiйцi ро­би­лось страш­но.



***



Небо сiє дрiб­ненький до­щик на гус­те си­то, а Ма­жу­га нак­рив пле­чi мiш­ком i хо­дить се­лом. Зги­нається i роз­ги­на­є­ть­ся, як скла­да­ний но­жик.


- Чули, пан не хо­че на­ба­вить цi­ну…


- Звiдки ти знаєш?


- Тiльки що Про­кiп з людьми був в па­на.


- Що ж пан?


- Як бу­ло до­сi, так, ка­же, бу­де й на­да­лi. До­рож­че не дасть.


- Так. Що ж нам те­пер?


Мажуга пi­дiй­має ру­ку, на­че го­лоб­лю, стис­кає ку­лак i ви­ки­дає з за­па­лих гру­дей, на­че з бе­зод­нi:


- Бастувать бу­дем.


- Не схо­че­мо ми, най­муть ями­щан.


- Ямищани не пi­дуть. Во­ни теж пiд­ня­ли цi­ну.


Олекса Бе­зик ви­хо­дить з сво­го под­вiр'я, за ним по бо­ло­тi ска­че дiт­во­ра, як ци­ган­ча­та.


Вiн на все зго­ден. Як за­бас­тов­ка, то за­бас­тов­ка. Гiр­ше не бу­де.


Мажуга йде да­лi. Йо­го пос­тать у сiт­цi до­щу то стає дов­ша, то знов ко­рот­ша, на­че ри­ба в не­во­дi б'ється.


Маланка схо­ва­ла ру­ки пiд хвар­ту­хом i злiс­но блис­ка очи­ма.


- Так, лю­доньки, так. Лiзьте в яр­мо, жнiть за три­над­ця­тий снiп. Пос­лу­жiть па­но­вi.


I за­тис­ну­ла су­хi, зiв'ялi гу­би.


- Не дiж­де. Хай сам со­бi жне.


- Коли ж стер­ня ко­ле…


Олександр Дей­не­ка по­га­но лає. Важ­кi лай­ки гу­па­ють скрiзь, як цiп на то­ку.


Вiн мок­не, а в ха­ту не йде. В гур­тi йо­му лег­ше.


- Затявся пан, дер­жi­мось i ми.


- Проти гро­ма­ди нi­чо­го не зро­бить.


- Не при­си­лує жа­ти.


- Авжеж.


- Бастуймо i край, рi­шає Пiв­то­ра Ли­ха.


А Ма­жу­га вже на дру­гiм кут­ку лю­дей пi­дiй­має.


- Чули?


- Та чу­ли.


- Ну, що ж?


- Як лю­ди.


- Бастують.


- Коли бас­ту­ють, то й ми прис­та­нем.


А панська ни­ва дрi­має, як мо­ре, у сi­ро­зе­ле­нiй мря­цi сни­ть­ся їй серп.



***



Хома си­дить на горб­ку. Анд­рiй бi­ля нього. Сон­це пе­че. Ко­титься ма­ре­во по­над се­лом та ни­ва­ми i тан­цю­ють у ньо­му - лi­во­руч гу­ральня, пра­во­руч - двiр.


Голос в Анд­рiя тон­кий, плак­си­вий. На­че ми­лос­ти­нi про­сить з очей Хо­ми.


- Бачите, Хо­мо, що з ме­не зро­би­ли.


Але Хо­ми­нi очi ка­ла­мут­нi, як во­да з ми­лом. Впер­лись ку­дись в прос­то­ри i тiльки зрiд­ка, як на ми­ля­нiй баньцi, миг­не в них зе­ле­но-чер­во­ний вог­ник.


- Куди я те­пер? До чо­го, як не­ма рук?


- Х-ха!


- Їм та­кi не пот­рiб­нi. Ма­ють здо­ро­вих.


Хома мов­чить.


- Що ж ме­нi - про­па­да­ти?


- А про­па­деш.


- Де ж прав­да на свi­тi?


- Мовчи, Анд­рiю. Мов­чи та гинь.


- Живий не хо­че ги­нуть.


- Тепер вiн пла­че, а пер­ше ра­дiв: гу­ральня! Ди­во яке!.. Щоб то­му очi гра­ли та тан­цю­ва­ли зу­би, хто її ста­вив.


Андрiй гас­не вiд­ра­зу i вже бiльше до се­бе го­во­рить:


- З'їли ме­не, па­не доб­род­зею… Взя­ли та й з'їли…


- А ти ду­мав - во­ни по­жа­лi­ють? Гля­ди сю­ди!


Хома тор­кає Анд­рiя в пле­че i по­вер­тає на­лi­во. - Ба­чиш отих, що там! - По­то­му по­вер­тає йо­го нап­ра­во: - i тих, що там, ба­га­чiв, ду­кiв… Во­ни на лю­дей кап­ка­ни став­лять, як на вов­ка. Спiй­мавсь, зде­руть iз те­бе шку­ру, об­бi­лу­ють до­чис­та, а те, що їм не­пот­рiб­не, ви­ки­нуть в гнiй.


- Правду ви ка­же­те, Хо­мо, ой, прав­ду…



- Ти со­бi ду­маєш - фаб­ри­ку став­лять, фiльва­рок бу­ду­ють. А во­ни пу­та ку­ють на лю­дей, став­лять сiльце, щоб людську си­лу спiй­ма­ти в нього, кров людську сто­чи­ти, бо­дай вас сто­чи­ло, як ша­шiль сво­лок…


Андрiєвi душ­но. Ста­рi сло­ва го­во­рить Гудзь, а во­ни кра­ють сьогод­нi, як на­гост­ре­ний нiж, на­че бiльма з очей сти­на­ють. На хви­ли­ну очi про­би­ли му­ри гу­ральнi, стi­ни пансько­го дво­ру i див­ляться вглиб, по-но­во­му.


- Запоганили зем­лю, на­че ко­рос­та, чує Анд­рiй. Скiльки Їх - жмiнька, а гля­ди­ як на­сi­ли зем­лi на гру­ди, як прос­тя­га­ють да­ле­ко ру­ки. Зду­ши­ли се­ла своїми ла­на­ми, на­че заш­мор­гом шию,

1 ... 14 15 16 ... 30
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Fata morgana, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Fata morgana, Коцюбинський"