Читати книгу - "Fata morgana, Коцюбинський"

Андрiєвi див­но, що вiн впер­ше сьогод­нi по­ба­чив, якi справ­дi ма­ленькi, за­губ­ле­нi се­ла. На­че хто розт­ру­сив по май­да­нi трош­ки со­ло­ми з во­за. I теж йо­му див­но, що па­н­сь­кий пас­тух на­че ви­рiс од­ра­зу отут пе­ред ним. Си­дить по­п­лiч, на­че дуб врiс у зем­лю, а пiд но­ги йо­му по­кiр­но ко­тять жов­тi хви­лi ла­ни i на­вiть сон­це в по­ко­рi сте­леться до­лом.

Андрiй за­був жа­лi­тись. Вiн тiльки ди­виться й слу­ха.

- Поглянь на ме­не, а я на те­бе. Ти ме­нi си­вий во­лос по­ка­жеш, своє ка­лiцт­во, а я то­бi що? Мо­же, ду­шу свою, що за­ко­пав у гної, як гля­дiв панську ху­до­бу! Я там все за­ко­пав, чим го­рi­ла ду­ша, а ти один з дру­гим ди­вивсь та мов­чав, бо­дай ви по­нi­мi­ли на­вi­ки всi до­го­ла, кро­ти слi­пi…

Овва! А що змiг би Анд­рiй? Чим вин­нi лю­ди?

Хома встром­ляє в Анд­рiєвi очi свої, ка­ла­мут­нi. Гост­рий ко­лю­чий смiх кре­ше з них iск­ри, а нас­по­дi сi­ро­жов­тої гу­щi по­чи­на вже ки­пi­ти.

Андрiй не мо­же змиг­ну­ти, йо­му мо­то­рош­но. Хо­ма мов­чить, та Анд­рiй чує, що смiх кле­ко­че в Хо­мi, мов во­да в ка­за­нi.

Смiх вир­вав­ся вреш­тi, i приж­му­ри­лось сон­це.

I рап­том ве­ли­ке, га­ря­че об­лич­чя при­су­ну­лось ближ­че, до са­мо­го ву­ха Анд­рiя, вiй­ну­ло жа­ром. Сло­ва по­ле­тi­ли так швид­ко, що вiн їх лед­ве ло­вив.

- Не мiг? Нi, бре­шеш, мiг. Ба­чиш - ла­ни… пше­ни­ця, як мо­ре… панське ба­гатст­во… А ти узяв сiр­ник - один з ко­роб­ки сiр­ник - i по­ле­тi­ли в не­бо ди­ми, а на зем­лi ли­шив­ся сам по­пi­лець… Ба­чиш - бу­дин­ки, па­ла­ци, пов­но ху­до­би, доб­ра… а ти прий­шов ма­ленький, сi­рий, як ми­ша­ча тiнь, - i за то­бою тiльки ву­гiл­ля…

Хома го­во­рить все швид­ше i швид­ше, рве сло­во, свис­тить i кле­ко­че.

- Од па­на до па­на… з гу­ральнi в са­хар­ню… з куб­ла в куб­ло. Скрiзь, де людська крив­да гнiз­до со­бi зви­ла, аж по­ки не ста­не го­ла зем­ля…

Андрiєвi очi лi­зуть на лоб, а за пле­чи­ма - му­ра­хи.

- Чуєш? - свис­тить Хо­ма, - тiльки го­ла зем­ля та сон­це.

Хома бо­же­вiльний… Що вiн го­во­рить? Анд­рiєвi тре­ба щось од­по­вiс­ти, та язик, по­лох­ли­вий, як заєць, тi­ка ку­дись в гор­ло.

Повернувся на­реш­тi, але ви­хо­дить зов­сiм не те, що тре­ба.

- Бог з ва­ми, Хо­мо. Хi­ба та­ке мож­на ро­би­ти?

Хома ди­виться мовч­ки, по­то­му цi­дить до нього зго­ри в до­ли­ну, на­че ме­жи очi плює:

- Хам ти… Чер­вак… Гний, про­па­дай, щоб i слiд твiй за­ги­нув, так на­че нi­ко­ли те­бе не бу­ло…

- Овва! Якi ж бо ви, Хо­мо…

Але Хо­ма не слу­ха. Встає ви­со­кий, лю­тий i йде в пше­ни­цю, як в во­ду, а Анд­рiй при­лип до зем­лi, не­на­че то­рiш­нiй зог­ни­лий лис­ток.

***

Економ свi­тить до па­на чо­лом, а на брон­зо­вiм об­лич­чi, де завж­ди блу­ка­ло сон­це, пан ба­чить який­сь нес­по­кiй.

- А що там, Яне?

- Прошу па­на, сьогод­нi не мож­на по­ча­ти жни­ва.

- А то чо­му? Хi­ба Ян не за­га­ду­вав вчо­ра?

- Цiле се­ло об­бi­гав, про­шу лас­ка­во­го па­на, та нiх­то на ро­бо­ту не вий­шов. Не хо­чуть жа­ти по на­шiй цi­нi.

- Як то не хо­чуть?

Пан стре­пе­нув­ся. За­бас­тов­ка? У нього? Пан чує об­ра­зу. Вiн знає, що по се­лах бу­ли за­бас­тов­ки, але щоб в нього, ко­ли вiн завж­ди був доб­рий для хло­па, не раз да­ру­вав спаш, а йо­го жiн­ка нi­ко­ли не од­мов­ля­ла хо­рим в по­рош­ках хi­ни, олiй­ку i ар­нi­ко­вiй при­моч­цi… Вiн ще раз хо­че по­чу­ти:

- Як ка­же - не хо­чуть?

- Так, про­шу па­на.

Звичайна спра­ва. Мас­ти хло­па хоч ме­дом, вiн вку­сить, на­че га­дю­ка.

Пан за­зи­рає в вiк­но. Сон­це тiльки що вста­ло.

- Ну доб­ре. От що… за­раз ме­нi на ко­ня i ду­хом до Ямищ. На­нять ями­щан. Ко­ли не схо­чуть, на­бав цi­ну.

- Слухаю па­на.

- Лайдаки!

Але не встиг­ла ра­нiш­ня ти­ша ковт­ну­ти ще ту­пiт кiн­сь­ких ко­пит, як знад­во­ру влi­тає в ха­ту приг­лу­ше­ний го­мiн i тiльки ви­со­кий жi­но­чий го­лос рi­же йо­го, як по­ло­мiнь дим.

Що там?

Пан од­чи­няє вiк­но.

Вся че­лядь на дво­рi. Пас­ту­хи на­вiть. Най­мич­ки з кух­нi на бi­гу ло­по­тять спiд­ни­ця­ми… Якiсь чу­жi лю­ди.

- Що там за крик? Якi там лю­ди?

Пан за­гор­тає розх­рис­та­нi гру­ди i хо­че щось зро­зу­мi­ти, але на нього не звер­та­ють ува­ги.

- Максиме! Хто там? Мак­си­ме!

Максим вреш­тi бi­жить, який­сь не­пев­ний, на­ля­ка­нi очi, а за ним дру­гi.

- Це, про­шу па­на, не на­ша ви­на… Жит­тя ми­лi­ше за служ­бу… Ска­лi­чать, що то­дi дi­ти бу­дуть ро­би­ти…

- Що та­ке? Ну! Го­во­ри!

В од­по­вiдь че­лядь кри­чить гур­том:

- Як що? За­бас­тов­ка. Не по­ки­нем ро­бо­ти, поб'ють… Чо­го тут, хо­дiм… Гей, хлоп­цi, гай­да… Це, па­не, не на­ша во­ля…

Кров за­ли­ває па­но­вi мо­зок.

- Куди ви! Сто-ять!..

Скрегнув роз­лю­че­ний го­лос, як за­лi­зо об ка­мiнь, i рап­том зiр­вав­ся. Пан чує, що впав йо­го го­лос, роз­бив­ся i не си­ла пiд­ня­ти. Да­рем­не. Че­лядь вже бi­ля бра­ми, зби­лась в во­ро­тях, як сi­ра ота­ра, яку же­нуть на па­шу. З бу­дин­ку ви­бi­га­ють дiв­ча­та i тiльки миг­тять чер­во­ним до сон­ця. Вiд обо­ри, спiз­нив­шись, пос­пi­шає один се­ред пуст­ки ма­ленький гу­сiй. Пiд­няв ру­ка­ми по­ли, кар­туз на­су­нув, ба­тiг в'ється за ним по зем­лi, на­че га­дюч­ка, i ли­ша за со­бою кри­вулькою слiд.

- Куди ти? Гунц­вот! - ту­па но­гою пан. - На­зад!..

Гусiй тiльки пiд­дає хо­ду. Стоїть пан хви­ли­ну i ди­виться в пуст­ку.

- Бестiї! хло­пи!..

Натягає спiш­но шта­ни i ви­бi­га на под­вiр'я.

Пусто.

Йде вздовж бу­дин­кiв. Чуд­но. Не йо­го двiр. На­че чу­жий.

Заходить у чор­ну пе­кар­ню, пхає но­гою две­рi й кри­чить:

- Марино!

Нiкого.

- Олено!

Тихо.

В чор­нiй пе­кар­нi, як у куз­нi. За­коп­че­нi стi­ни, до­лiв­ка в ямах, а кис­лий дух по­ту i ро­щи­ни, як кiт лi­ни­вий на пе­чi, мiц­но за­лiг в пе­кар­нi. Обе­ре­мок дров бi­ля пе­чi, роз­ча­то чис­тить кар­топ­лю. I все по­ки­ну­то жуж­мом.

Пан iде да­лi. По под­вiр'ї роз­тек­лись гу­си: гу­се­ня­та ко­ли­ва­ють з но­ги на но­гу, на­че вi­тер мо­рiж­ком го­нить жов­тi пу­шин­ки. Не виг­нав, зна­чить, на па­шу. Пан хи­та го­ло­вою. Ко­ро­ви так i ли­ши­лись в обо­рi. Две­рi в во­зов­ню сто­ять от­во­ром, i чор­на пуст­ка виг­ля­да звiд­ти, як з без­зу­бо­го ро­та. Брич­ка стоїть над­во­рi, а ко­ло неї ва­ля­ються шо­ри. Ах ти, ско­ти­на, бид­ло! Пан бе­ре шо­ри, щоб за­нес­ти на мiс­це, але за­раз i ки­да. Нев­же нi­ко­го i бi­ля ко­ней?

- Мусiю, гей!!

Знову ти­хо.

- Мусiю! Ти там?

Чудно па­дає го­лос в око­лиш­ню пуст­ку i без од­по­вi­дi ги­не.

Пан згор­тає на че­ре­вi ру­ки i ози­рає под­вiр'я…

Що ж се та­ке?

Сниться, чи справ­дi?

Ось тiльки двiр був як сер­це, що б'ється i роз­га­няє по