Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

- Я йо­го прив­чу! - вiдк­ри­ку­ва­ла гос­по­ди­ня.

- Ба нi, не прив­чиш. Я вже без те­бе про­бу­вав. По-зло­му - i стiльки на доб­ре не ви­хо­дить. Знай, те­пер вiн знов кiлька день на очi не по­ка­жеться. Чорт знає, що в нiм за вда­ча, але вже та­кий.

- Вiд ро­ди­чiв "прой­дис­вi­тiв" - ка­жу вам, - вче­пи­ла­ся гос­по­­ди­ня знов цього.

- Ми йо­го батька-ма­те­рi не зна­ли… - бо­ро­нив­ся чо­ло­вiк, що, по прав­дi, Гри­ця ду­же лю­бив i пе­ред жiн­кою заєдно бо­ро­нив, хо­ча сам тай­ком за прой­дис­вiтст­во на­би­рав, - ли­ше знай­шли ма­ленько­го пiд на­шою ха­тою. Вiн, мо­же бу­ти, i панська ди­ти­на - ми сього не знаємо. Йо­го яким-не­будь сло­­вом не за­чi­пай, вiн за­раз ки­пить, i вже йо­го бор­зо не при­ми­риш. В ме­не Гриць не прой­дис­вiт.

- А я ка­жу, що вiн та­ки прой­дис­вiтська ди­ти­на. Най­шли в за­ку­ре­нiм лах­мiт­тi, дар­ма що з вуз­ли­ком зо­ло­тих чер­во­них.

- Та вже в за­ку­ре­нiм чи нi, а те­пер вiн наш. А як вже наш, то не збит­куй. Ба­чиш, вiн терп­цю не має. Ще ко­лись, роз­лю­тив­шись, по­ки­не нас.

Господиня вмовк­ла i здвиг­ну­ла пле­чи­ма. Се їй нi­ко­ли на дум­ку не при­хо­ди­ло i то­му пот­ро­хи на хви­лю за­не­по­коїло.

- Ет, i на­го­во­ри­ли! - за­ки­ну­ла вже чо­мусь при­ми­ря­ючим го­ло­сом, не­на­че не хтi­ла бiльше про "прой­дис­вiтст­во" го­во­ри­ти. - Те­пер "по­ки­не" - ко­ли ми йо­го ви­го­ду­ва­ли i вiн го­ло­вою май­же сте­лю здiй­має?

- Якраз те­пер. Те­пер вiн де-не­будь го­ден на ро­бо­ту ста­ти, а пе­ре­дом був ма­лий.

- Ет, що там! - пе­ре­би­ла йо­му су­хо жiн­ка. - Рад­ше знай­те, Ми­хай­ле, що оног­ди [15] ка­зав ме­нi, що дав со­бi знов но­вий пи­са­ний ко­жу­шок ши­ти. Вiн вже вiд­те­пер за­чи­нає дiв­ча­там го­ло­ви за­вер­та­ти.

- Або я йо­му це за­бо­ро­ню? - вiд­по­вiв гос­по­дар. - Гар­ний, мо­ло­дий, то й за­вер­тає.

- Вiн вже чи не на кож­дiм тан­цi му­сить бу­ти.

- Та не­хай со­бi. Хто мо­ло­дий, той гу­ляє.

- Як завт­ра ска­же вам, що хо­че же­ни­ти­ся. Йо­го дiв­ча­та роєм обс­ту­па­ють… А то­дi що вдiєте?

- Не поз­во­лю i зем­лi не дам. Йо­му ще час же­ни­ти­ся… не­хай ще ко­ло нас газ­дує, щоб знав я… ко­му зем­лю пе­ре­дам ко­лись…

- Овва… вiн вас ду­же пос­лу­хає! - за­ки­ну­ла жiн­ка. - Я вже чи не раз пе­ре­хоп­ля­ла йо­го з Нас­ту­нею Кри­ви­ню­кiв­ною. До дру­гих за­ли­цяється, а до неї та­ки гор­неться.

Господар ус­мiх­нув­ся.

- Я вже дав­но то знаю. Сам її батько ме­нi го­во­рив се.

- Та вiн би рад йо­го дiс­та­ти до се­бе. Але, по-моєму, Гриць ще не од­нiй го­ло­ву зак­ру­тить, за­ким не од­ру­житься… - вiд­по­вi­ла жiн­ка.

- I на свою нат­ра­пить… - до­кiн­чив гос­по­дар.

- I на свою нат­ра­пить… - пов­то­ри­ла во­на i вмовк­ла.

- Старий Кри­ви­нюк доб­рий газ­да, i Наст­ка працьови­тi дiв­чи­на, в батька вда­ла­ся. Не­хай би ко­лись поб­ра­ли­ся, як йо­му суд­же­на, - обiз­вав­ся знов гос­по­дар.

- Та доб­ра дiв­чи­на… - вiд­по­вi­ла якось зне­хо­тя жiн­ка. - В неї вiд­те­пер який­сь ро­зум, як у ста­рої. Доб­ра, - i ур­ва­ла.

- Та тим-то для нього i доб­ра, - вiд­по­вiв чо­ло­вiк. - Вiн за кi­ньми го­ло­ву за­бу­де… а во­на бу­де на все по­зiр ма­ти. Тим-то й доб­ра…

Гриць, ба­ча­чи iно­дi по су­пе­реч­ках з ро­ди­ча­ми, що прав­да по сто­ро­нi їх, але за­ра­зом i йо­го, особ­ли­во то­му, що йо­го вда­ча си­лу­ва­ла йо­го "от та­ке" за­во­ди­ти, що вик­ли­ку­ва­ло гнiв з обох сто­рiн, за­би­рав­ся з ха­ти i не вер­тав до неї скор­ше, до­ки не зас­по­коївся вiн сам, а з ним i гос­по­да­рi.

I та­ке пов­то­ря­ло­ся чи не згус­та, а все че­рез йо­го чуд­ну вда­чу, що нi­яко­го при­му­су не зно­си­ла, чим-будь об­ра­жа­ла­ся i по­над усе лю­би­ла сво­бо­ду. Як­би не су­сiдська донька Кри­ви­ню­ко­ва Наст­ка, з кот­рою доб­ре дер­жав­ся, всi жа­лi дi­лив, як­би не батько­вi ко­нi, якi лю­бив по­над усе, та вiв­цi, над яки­ми ще як хлоп­чи­на своїм го­ло­сом, як над дiтьми, па­ну­вав - вiн був би вже дав­но батька-ма­тiр по­ки­нув i по­во­лiк­ся в свiт. Йо­го дер­жать тут, як на лан­цю­гу, а де­якi лю­ди роз­ка­зу­ють, особ­ли­во ж один ста­рий бi­ло­го­ло­вий ци­ган, що все що кiлька ро­кiв пе­ре­хо­дить че­рез їх се­ло з Угор­щи­ни i до них всту­пає по ми­лос­ти­ню та спо­чи­ває, опо­вi­дає, що там десь да­ле­ко вiд їх гiр, лi­сiв, є ще й iн­ший свiт i лю­ди. Мiж них вiн би iшов, учив­ся би та став ве­ли­ким па­ном i так жив би, вив­чив­шись пе­ре­ду­сiм на скрип­цi гра­ти. Ота­ке роз­ду­му­вав час­то-гус­то Гриць, особ­ли­во, як був мо­ло­дим хлоп­цем; во­лiк­ся нес­по­кiй­но з вiв­ця­ми з мiс­ця на мiс­це i по­би­рав за те вiд батька-ма­те­рi лай­ку. Але те­пер вiн вже па­ру­бок пiд ву­сом i, як батько смi­ючись ка­зав, "до ро­зу­му но­сом збли­жав­ся", як зда­ва­ло­ся, ус­по­коївся. Ко­ли ма­ти, роз'ятрив­шись чим-не­будь, "прой­дис­вi­том" або, ще лiп­ше, "ци­га­ном" проз­ве… вiн смiється.

- Чи в ме­не, ма­мо, чор­нi очi i я чор­ний, що в вас я на ци­га­на по­хо­жий? В ме­не очi го­лу­бi, як не­бо, ка­жуть дiв­ча­та, особ­ли­во Кри­ви­ню­ко­ва Наст­ка, ни­ми я їм ми­лий, а ви - не ба­чив­ши нi мо­го батька, нi ма­те­рi, ви­га­дуєте ци­га­нiв на ме­не. Грiх, ма­мо!

I ма­ти вмов­кає, ус­мiх­неться… i стає знов доб­ра; во­на да­ла б i ду­шу за сво­го Грицька, яко­го їй чи не всi за­ви­ду­ють, та­кий вже гар­ний i ро­зум­ний вдав­ся. Вже-та­ки нiх­то не го­ден на Гри­ця дов­го гнi­ва­ти­ся. Вiн всiх за па­зу­хою має, як йо­го впев­няє бi­ло­ли­ця Наст­ка.

Чим?

Може, са­ме тiєю под­вiй­ною вда­чею своєю, а рад­ше дво­ма ду­ша­ми, що в нiм, нi­би вiд ча­су до ча­су про­бу­див­шись, по­бо­рю­ють се­бе. Од­на не­пос­тiй­на, туж­ли­ва, пус­та, пал­ка, дру­га враз­ли­ва, гор­да i вдат­на. До доб­ро­го тяг­не Гри­ця, до крас­но­го, до лю­бо­вi… а пе­ре­ду­сiм до сво­бо­ди, ши­ро­кої, без­меж­ної, як кри­ла­тi лi­си по вер­хах, як бист­рi рi­ки там, в до­лах. Як та ши­ро­ка пус­та, що йо­му, по опо­вi­дан­ню ста­ро­го Анд­ро­на­тi (так звав се­бе бi­ло­го­ло­вий ци­ган), iно­дi аж у снi вви­жається. "Хи­жу­ном" ро­див­ся, ба­ла­му­том, ка­же Наст­ка, що йо­го лю­бить, як рiд­но­го бра­та або чи не бiльше ще, са­ме яким вже вдав­ся. З нею вiн i най­лiп­ше то­ва­ри­шує чи в ту­зi чи по ве­се­ло­му наст­рої. Во­на йо­го нi­би до ла­ду при­во­дить.

- Чому ти та­кий смут­ний, Гри­цю? - пи­тає iно­дi, по­ба­чив­ши йо­го по­важ­но­го, нев­до­во­ле­но­го з ви­ду.

- Тяжко на ду­шi, - вiд­по­вi­дає вiн.

- То заг­рай на со­пiл­цi або трем­бi­тi. Со­бi i ме­нi заг­рай, Гри­цу­ню! - про­сить щи­ро… i ту­литься до нього бi­ло­ли­ця На­ст­ка. - Нiх­то в се­лi не грає так, як ти, лю­бо та до сер­ця. - I ти­ми сло­ва­ми впро­вад­жує йо­го нi­би в iн­ший свiт. I щоб вже до­го­ди­ти їй i сяк-так со­бi, вiн по­чи­нає гра­ти.