Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 2. Театр прози, Шевчук Валерій"

Голову мав гиряву, але не лису, притому волосся з лівого боку голови довше, а з правого коротше — таку модну зачіску йому сфризієрувала власна жінка в ті сокровенні хвилі, коли на неї нападав феміністичний сказ. Отож і скубала, як курку, не завжди обливаючи окропом; зрештою, й курей скубуть, не завжди обливаючи окропом; так, приміром, чинили й вони, коли вдавалося ту живність приловити. Цікавою особливістю Обертаса було й те, що борода й вуса в нього аж зовсім не росли, через що виглядав бабувато. І це на відміну від Партизана, в якого волосся з обличчя перло так потужно, що він, хоча й голився часом, але завжди виглядав непоголений. Третього друзяку прозивали Каша, можливо, тому, що коли говорив, то здавалося: рот у нього забитий кашею; у хвилини п’яного розчулення його ніжно титулували Кашкою. Обличчя мав продовгасте, а ззаду заплітав косичку, а ще мав таку особливість, що в його рівному, довгому, як в індійця, і темному волоссі була така кількість пархів, що видавалося посивілим, хоча жодної сивої волосини не мав. При цьому парха сипалася йому на груди й спину — виглядало, ніби був обкиданий дрібним цвітом рослини, яку також звуть кашка. Очі в нього — мигдалеподібні, гарні, завжди томливі, без найменшого розумного проблиску, радше навпаки.

Саме така компанія вступила до Євиної хатки і, побачивши його в ліжку, а ще й без штанів і поверх постелі, зчудувалася.

— Це ти шо, значить, те, як воно, коли шо? Нє, може, еге ж, воно сказать, конешно, шо? — сказав Каша і закліпав укритими пархами віями.

Інші мовчали, бо Каша й так багато сказав.

— Да, братва, — прорік Єва. — Приходить мені капець! Я це почуствував.

— Брось дурить, — сказав Обертас, помигуючи цілком білими віями.

— Сказала Адама, — проторохтів Партизан, — шо ти той. То ми шось собразили трошки на кобилячі вошки, га?

І він заіржав, показуючи коли не кобилячі, то жереб’ячі зуби.

— Я, хлопці, своє вже від’їв і відпив, — упокорено сказав Єва. — І я уже вам не компан.

— Те, як воно, знаш, мо’, кажу, слиш, знать — нє? — сказав Каша.

— Брось дуріть, — мовив Обертас, помигуючи білястими віями. — Зара смикнем, трохи закусону — як рукой зніме.

— А я в своєї гадюки баночку меду вкрав, — солодко мовив Партизан. — Конешно, поверещить на весь тарарам, але ми горше переживали. А тебе на ноги поставим.

— Не поставите, — печально сказав Єва і сипушним голосом, вряди-годи задихаючись, оповів про сигнала, якого почув цієї ночі і що було ударів рівно три, отже, зразу втямив, що й до чого, а це значить, що прийшов йому капець. Але він радий, сказав Єва, що вони надійшли, бо так йому буде веселіш.

— Гуляйте, хлопці, а я подивлюсь, — сказав Єва. — А на мене не убращайте уніманія, бо я хоч немало з вами випив, а вже не ваш. Пойняли мене, пацани?

І "пацани", а їм було не менше як сорок (це Партизан), і сорок п’ять (це Обонко, чи Обертас), і під п’ятдесятку (це Каша), на хвилю позавмирали, оглядаючи свого компана: Обертас — зі страхом, Каша — із хронічною недотумкуватістю в мигдалеподібних очах, а Партизан — із захопленням.

— І оце будеш лежать без штанів, а ми гулятимем? — неймовірно спитав.

— Нє, штани подаси, бо мені тяжко вставать, — там, на вішалці, — сказав Єва. — А то ще Адама прискочить.

— Адами можеш не стісняться, — категорично сказав Обонко-Обертас. — Бо в тебе там нічо вже нема.

— Нема, а шось є, — сказав без тіні усмішки Єва. — Це ми, сказать, проводи по мені устроїмо. Гуляйте, а я подивлюсь.

— Але ето какось нечесно, — химородно мовив Партизан.

— Може, воно, сказать, хотів те чи се, не знаю, все-таки, — сказав з натугою, аж обличчя почервоніло, Каша.

— Бросьте, пацани, випендрюватися, — мовив категорично Обертас. — Коли Єва не хоче, то так здєлаїм, як він хоче.

— Якого закусона приніс? — спитав Єва.

— Картошку вчорашню спер у старої, — виповів Обонко. — А Партизан гурочків на городі купив.

— І моркви, — гордо сказав Партизан, кидаючи Єві на ліжко штани. — Хороша морковка — вітаміни! Вона і од болєзнів хороша, це коли в кого не стоїть.

— Ги, ги, ги! — показав щербаті і зовсім не білі зуби Обертас. — Можеш не пить, а вкусить шось нада. Чи шось особенне хотів?

— Да, — мовив Єва. — Собачатинки… Оце, када б організували.

— Організуєм, — тоном пияка, який щедро обіцяє, але ніколи обіцянок не виконує, сказав Обонко-Обертас. — Но не січас, а коли дотянеш до ночі, бо січас не возьмеш. Да, ти у нас собакоїд!

— Я воно колись, наче, як це, фу! — сказав з обуренням Каша.

Єва знав, що Обертас бреше, бо він аж зовсім не обертас, щоб зловити пса, так само й інші друзяки. Тому печально зирнув у куток, де проглядала, наче ребра здохлого пса, дранка, і йому на мить здалося, що там прозирнув скелет ошкіреної собачої морди, який ніби й поглузував із нього.

3

І ніби на поклик видива відчинилися двері, і в них постав у всій своїй лисій величі Пшоно. І голова його злегка фосфорувала, хоча відтоді, коли Маруська облила його загадковим трійлом, минуло досить років. Більше світла, однак, лилося з розчинених дверей; можливо, від цього створювалося німбове осяяння над лисою Пшонячою головою, однак лице потемніло, лише полискували ошкірені зовсім так само, як у того привидного собаки між дранки, Пшонячі зуби.

— Сказала Адама, — провістив Пшоно, — шо ти тут здихать зобрався. Це шо, хохма така?

— Була в тебе? — тривожно спитав Єва.

— Як штик, — бадьоро сказав Пшоно. — Вона ж польотна: нога тут, нога там.

У руці Пшоно тримав потерту сумку із зіпсованим замком-блискавкою, але щось там було, прикрите газетою, з якої проглядало помнуте обличчя президента.

— Тоїсть? Хоч сказать?.. — заникнувся Єва.

— Конешно, — бадьоро підтвердив Пшоно. — Я друзяк у біді не оставляю. І, сказать по правді, я того паскудника давно здихаться хотів… Нє, чули таке: жер від моїх курей яйця. І ще як скусно жер: зубом прокусить, акуратно так — краплі не проллє. Хороший був босяк, чистий, але той курячий недостаток мав. Шкурку з нього тобі, правда, не приніс, бо нащо тобі вже шкурка? Я з неї Адамі воротнічка чи шапку пошию, — у його голосі почулися зворушливі нотки.

— І вона тобі… заплатила? — Єва аж побагровів, що з ним рідко траплялося.

— Ну, ти ж знаєш… Все як нужно, — бадьоро сказав Пшоно.

— Це воно, коли сказать, да, що нада, то й те, — сказав Каша і струснув головою з косичкою, а Єві здалося, що з тієї голови посипався сніг.

— Да, Каша правильно каже, — згодився Пшоно.

— І ти?.. — вичавив із себе Єва.

— Твоєї ж охрани не було, — незворушно мовив Пшоно. — Всьо як тра. І вона не була против… Я не насільнічаю, нє, нашо це мені! Хоч — пожалуста: я тобі, ти мені. Даже всьо не взяв, кажу; половину ти платиш, половину я, бо Єва мені друг. Ще й прибиль візьму: яєшню, бо тих яєчок з моїх курей давно не кушав через того бзумана, — і він струснув сумкою.

— Вон з мого дому! — крижаним голосом сказав Єва.

— Ти шо, Єв, — приступив до нього Обертас. — Не єрепеньсь. Ти ж хотів собачатинки, от і в нас просив. Подумай, Єв, всьо ж харашо устраїваїться.

Сяйво з голови Пшона пропало, обличчя ж залишалося так само затемнене.

— Када ти так, — зарипів іржаво Пшоно, — то я можу й піти. Я до тебе прийшов як друг, а ти — свиня. Можу і мнясо забрать — у мене є кому його пожерти… Но я не свиня: все було по уговору, і я здєлав це по сочуствію до тебе.

Партизан робив Пшону магічні знаки: махав руками, корчив лице, мотав головою, ніби щось пропонуючи і щось доводячи, але Пшоно тих мигів не бачив: очевидно, в ньому вже закипів банячок.

І Єва охляв. Тобто погасився, як сірник, коли на нього дмухнути, обличчя його знову посіріло, повіки впали — лежав знерухоміло, а може, його знову вкинуло в ямку із залізним коляччям та палахким вогнем. Тоді Партизан став навшпиньки, бо був стосовно до Пшона замалий, і вклав вуста в прозоре від світла, що падало з відчинених дверей, Пшоняче вухо, і не так сказав, як видихнув:

— Він теперички трудний, і не обіжайсь. Остав мнясо в сінцях, а сам чеши. Тепера не можна свариться.

І банячок у Пшонячих грудях перестав кипіти.

— Я пойду, Єв, але запомни раз і навсіда — я чесний!

— Як мої пархи, — несподівано чітко і зрозуміло сказав Каша і струснув головою з косичкою, від чого посипався сніг.

І вони зареготали: Партизан хихикав, блимаючи по-злодійському очима, Обонко розтулив вершу, і його збабіле обличчя стало червоне, як певне місце в певної породи мавп, — викидав з неї, тобто верші, грубі: "Го, го, го!", — а Каша заіржав наче кінь, адже це він придумав жарта, мотаючи головою і щедро розсипаючи довкола ті ж таки пархи.

Єва не сміявся, бо щойно вирвавсь із вогняної ями і з коляччя: дивився на всіх півпритомно, трохи здивовано і з неземною відстороненістю. Не сміявся й Пшоно, а розвернувся, як москаль на вправах, а за мент гримнув дверима. І Євині друзяки одночасно обірвали сміх та й переглянулися, мов змовники.

— Оставив чи не оставив? — занепокоєно спитав Партизан.

— Був би остатнє падло, коли б не оставив, — мовив Обертас. — А до картошечки мнясце сам враз.

— Знаєш, воно мені, ще раз, якось, але фе! — сказав Каша.

— Я тоже собачатини не їм, — гордо звістив Партизан. — Даже подумать противно.

— Ти її їв не раз, ще й облизувався, — рівно повів спокійний Євин голос.

— Хто — я? — аж підскочив Партизан.

— Ну да, в мене й жер, — сказав Єва. — Думав, шо нутрія. Мій папка…

— Да, твій папка вилічив собі собачатиною тубукульоза, — сказав Обонко-Обертас. — Чули двадцять і п’ять раз.

— А воно колись, може, нє, воно, все-таки! — сказав Каша.

— Не кажи мені, Каша, про собачатину, бо зараз вирву! — закричав Партизан. — Нікада я собачатини не їв! Нікада!

— Їв, — сказав просто і ясно Каша.

— Та бросьте ви! — мирно мовив Обертас. — Давайте лучче провірим: оставив Пшоно м’ясце чи поніс псам згодовувать?

І він, крадьки ступаючи, відчинив двері й визирнув.

— Є, — повернув розсвічену мамризю. — Буде в нас картошка з мнясом: жаркоє, можна сказать. Го-го-го! — і він удруге розтулив вершу, а обличчя набрало барви… ну, відомо якої.

4

І тут у сінях щось зашаруділо, за хвилю двері поволеньки почали прочинятися і в них просунулася з винуватим виразом на лиці Адамина голова.

— Не сердишся на мене, Єв? — спитала голова тонесенько й запобігливо.

— Нема в мене сили сердитися, — сипко змовив Єва. — Я ж тобі казав…

— Ну да, — тоненько й запобігливо сказала голова. — А я подумава накше… Не проженеш?

— Іди ти к чорту! — прорік Єва.

— Ну й розумничок, — мовила голова, й Адама вкрадливо всунулась у кімнатку. — Я пунімаю… А за то тобі табв’єток принесва.