Читати книгу - "1Q84, книга 3, Муракамі Харукі"

Бо воно тебе не стосується і не завдасть шкоди.

— Сказав: "Знаю, що тут переховуєшся".

— Не бери собі цього до голови, — заспокоював Тенґо. — Нічого він не знає. Просто лякає вибраними навмання словами. Службовці "NHK" часто вдаються до таких хитрощів.

Тенґо не один раз бачив, як батько користувався подібним методом. У неділю пополудні в коридорі багатоквартирного будинку лунав його злий голос. Погрозливий і глузливий. Тенґо притиснув пальцями скроні. Спогади воскресали з різноманітними подробицями.

Ніби щось відчувши в мовчанці, Фукаері спитала:

— З вами все гаразд?

— Усе. Про чоловіка з "NHK" можеш забути.

— І ворона так казала.

— От і добре, — сказав Тенґо.

Після того, як на небі з'явилося два Місяці, а на батьковому ліжку — повітряна личинка, Тенґо ніщо вже не дивувало. То хіба є щось незвичне в тому, що цілими днями на підвіконні Фукаері обмінюється думками з воронами?

— Думаю побути тут ще трохи. До Токіо ще не можу повернутися. Ти не маєш нічого проти?

— Можете побути, скільки вам хочеться.

По цих словах Фукаері відразу поклала слухавку. Розмова вмить обірвалася. Так, ніби хтось розмахнувся наточеною сокирою й перетнув телефонну лінію.

Після того Тенґо набрав телефонний номер Комацу у видавництві. Однак не застав його на робочому місці. Казали, начебто він з'явився о першій пополудні на хвилину, потім зник, невідомо, де зараз і чи повернеться знову. У цьому не було нічого особливо дивного. Тенґо залишив телефонний номер оздоровниці й передав, що хотів би, якщо можна, поговорити з Комацу упродовж дня. Якби дав телефонний номер готелю, то мав би клопіт — Комацу міг би подзвонити й серед ночі.

Останній раз Тенґо розмовляв з ним наприкінці вересня. Коротко, по телефону. Після того від нього не було жодної вістки, не дзвонив і сам Тенґо. А в кінці серпня Комацу зник на три тижні, тільки недоладно пояснивши видавництву по телефону, що, мовляв, занедужав і хотів би трохи перепочити. Майже пропав безвісти. Ясна річ, колеги звернули увагу на його зникнення, але не сприймали це надто серйозно. Комацу від природи був химерною людиною, що головно керувалася тільки власною вигодою. І за якийсь час, напевне, повернеться на роботу з таким виразом обличчя, ніби й нічого не сталося.

Звісно, в такій організації, як видавництво, подібна свавільна поведінка не схвалювалася. Але в його випадку знаходився хтось з колег, який примудрявся завадити появі неприємних наслідків. І зовсім не тому, що Комацу мав авторитет, а через те, що чомусь завжди траплялася серед колег великодушна людина, яка витягувала його з халепи. Та й начальство іноді дивилося на його вчинки крізь пальці.

Самозакоханий, нездатний до компромісів і зухвалий, він, однак, був завзятим у роботі й тепер сам керував проектом, пов'язаним з випуском у світ бестселера "Повітряна личинка". Тож його так просто не можна було звільнити.

Як і сподівався Тенґо, Комацу одного дня, без попередження, з'явився у видавництві й, особливо нічого не пояснюючи, без ніяких вибачень, узявся до роботи.

— То Комацу-сан уже здоровий? — запитав Тенґо знайомого редактора.

— Ага, при повному здоров'ї, — відповів той. — Але, здається, став ще мовчазнішим, ніж колись.

— Став мовчазнішим?

— Так би мовити, ще менш товариським.

— А він справді був занедужав?

— Цього я не знаю, — недбало відповів редактор. — Він так казав. Доводиться йому вірити. Добре, що, на щастя, вернувся і сумлінно розгрібає кучугури нагромаджених справ. Поки він кудись зник, випали й нам деякі неприємності, пов'язані з "Повітряною личинкою".

— До речі, якщо вже мова зайшла про "Повітряну личинку", то чи з'ясувалася історія зникнення Фукаері?

— Ніяк не з'ясувалася. Залишилася на одному місці. Не видно жодного прогресу — зовсім незрозуміло, де юна авторка. Всі, хто мав до неї стосунок, розгублені.

— Останнім часом у газетах, які я читав, не видно статей на цю тему.

— ЗМІ цілком перестали цікавитися нею або тримаються подалі. Не видно й чітких заходів поліції. Подробиці запитай у Комацу-сана. Тільки, як я вже казав, він став трохи мовчазнішим. Так би мовити, чомусь зовсім несхожим на себе самого. Втратив самовпевненість і часто наодинці задумується — може, заглиблюється у свою душу. Став прискіпливим. Іноді, здається, не помічає оточуючих людей. Схоже, ніби опинився в якійсь ямі.

— Заглиблюється у свою душу, — повторив Тенґо.

— Гадаю, все зрозумієш, як сам з ним поговориш. Подякувавши, Тенґо поклав слухавку.

За кілька днів, надвечір, Тенґо подзвонив Комацу. Застав його у видавництві. Як і казав знайомий редактор, Комацу говорив не так, як завжди. Зазвичай говорив безперервно, а от цього разу якось мляво — так, що здавалося, ніби безперестанку думає одночасно й про щось інше. "Невже його щось мучить?" — подумав Тенґо. У всякому разі, це вже не був колишній холоднокровний Комацу, який ніколи не порушував власного стилю та ритму й ніколи виразом обличчя не видавав, що має якийсь клопіт або труднощі.

— Ваше здоров'я вже поліпшилося? — спитав Тенґо.

— Яке здоров'я?

— А хіба ви не були занедужали й довго не приходили на роботу?

— Так, це правда, — ніби згадавши, відповів Комацу. Запала коротка мовчанка. — Вже все гаразд. Про це ще поговоримо якось найближчим часом. Наразі я ще не можу як слід розповісти.

"Якось найближчим часом", — подумав Тенґо. У манері говорити Комацу вчувалася якась дивна інтонація, якій не вистачало належної близькості. Висловлені слова здавалися пласкими, неглибокими.

Цього разу Тенґо сам у відповідний момент закінчив розмову. Про "Повітряну личинку" й Фукаері навмисне не згадав. Бо в настрої Комацу помітив, що той хоче уникнути розмови на таку тему. Зрештою, хіба досі він лише один раз казав, що не може чогось як слід розповісти?

У всякому разі, це була остання розмова з Комацу. Вона відбулася наприкінці вересня. Після того збігло понад два місяці. За звичай Комацу полюбляв довго розмовляти по телефону. Звісно, вибирав співрозмовника, але мав схильність за розмовою відразу обговорювати ідеї, що виникли в голові. И заради цього Тенґо виконував, так би мовити, роль стіни, від якої відбивається тенісний м'ячик. Коли в Комацу з являлося бажання, він навіть знічев'я постійно дзвонив

Тенґо. Загалом у несподіваний час. Коли ж не мав бажання, дуже довго по телефону не говорив. Та от понад два місяці мовчанки — такий випадок траплявся рідко.

"Можливо, він не хотів ні з ким розмовляти?" — подумав Тенґо. З будь-ким таке може статися. Навіть з Комацу. Та й Тенґо не мав справи, яка вимагала спішного обговорення. Попит на "Повітряну личинку" впав, громадськість майже перестала нею цікавитися, а Тенґо знав, де насправді перебувала Фукаері, що зникла безвісти. Якби Комацу захотів щось обговорити, то зателефонував би. І якщо не телефонував, то, значить, не мав про що говорити.

"А все-таки було б ліпше, якби незабаром подзвонив", — подумав Тенґо. Бо слова Комацу "про це знову поговоримо якось найближчим часом" на диво міцно запали йому в голову.

Тенґо зателефонував товаришеві, який заміщав його в підготовчій школі, й розпитав, як справи. Той відповів, що все гаразд, і поцікавився, як почувається батько.

— Все ще перебуває в коматозному стані, — відповів Тенґо. — Загалом стабільному: дихає, температура тіла й кров'яний тиск низькі. Однак лежить непритомним. І, здається, не відчуває болю. Наче перебуває уві сні.

— Непогана смерть, — без особливої емоції промовив товариш. Хотів сказати: "Хоч це, мабуть, і звучить жорстоко, така смерть у певному розумінні, можливо, непогана", — але опустив першу частину фрази. Бо за кілька років навчання на математичному факультеті звик до такого скороченого способу висловлюватися. І не вважав його особливо неприродним.

— Останнім часом ти бачив Місяць? — раптом згадавши, спитав Тенґо. Напевне, вважав, що цей товариш нічого не запідозрить, якщо його несподівано запитати про Місяць.

Той на хвильку задумався.

— Правду кажучи, не пригадую, щоб останнім часом я дивився на Місяць. З ним щось сталося?

— Якщо матимеш час, то поглянь на нього. Я хотів би почути твоє враження.

— Враження? В якому розумінні?

— Байдуже, в якому. Я хотів би почути, про що ти думав, коли дивився на нього.

Настала невеличка пауза.

— Здається, трудно знайти вираз, щоб висловити свою думку.

— Виразу можеш не шукати. Головне — сказати про його явні особливості.

— Що я думатиму про його явні особливості, коли на нього дивитимуся?

— Ага, — відповів Тенґо. — Бо, зрештою, можеш і не думати.

— Сьогодні хмарно й, гадаю, Місяця не видно. А от наступного разу, як випогодиться, постараюсь глянути на Місяць. Звичайно, якщо не забуду.

Подякувавши товаришеві, Тенґо поклав слухавку. "Якщо не забуду". Це основна проблема випускників математичного факультету. Їхня пам'ять страшенно коротка, коли йдеться про річ, яка не стосується їх безпосередньо.

Залишаючи оздоровницю після зустрічі з батьком, Тенґо попрощався з медсестрою Тамурою, що сиділа за конторкою приймальні.

— Дякую за допомогу. Будьте здорові.

— Тенґо-кун, ви ще кілька днів тут побудете? — спитала вона, притискаючи окуляри на переніссі. Тепер, коли, видно, скінчилася її зміна, замість білого халата на ній була темно-пурпурова гофрована спідничка, біла блузка й сірий джемпер із застібками на ґудзиках.

Зупинившись, Тенґо подумав.

— Ще не вирішив. Усе залежить від того, як складуться обставини.

— Можете ще трохи не ходити на роботу?

— Ще можу, бо попросив товариша замінити мене.

— А де завжди харчуєтеся? — спитала медсестра.

— У тутешній їдальні, — відповів Тенґо. — У готелі тільки снідаю, а тому заходжу в найближчу їдальню і замовляю комплексний обід або піалу рису із смаженою рибою.

— Там смачно готують?

— Не скажу, що особливо смачно. Та я цим не дуже переймаюся.

— Погано, — нахмурившись, сказала медсестра, — якщо не їсте чогось набагато поживнішого. От чому зараз маєте вигляд коня, що спить стоячи.

— Коня, що спить стоячи? — здивувався Тенґо.

— А ви коли-небудь бачили коня, що спить стоячи? Тенґо хитнув головою.

— Ні, не бачив.

— Він має такий вигляд, як от зараз ви, — сказала медсестра середнього віку. — Раджу зайти у вбиральню і подивитися на власне обличчя в дзеркалі. Відразу не зрозумієте, що спите.