Читати книгу - "Комета прилітає, Янссон Туве"

Кошеняті! Чудово! Я такий щасливий!

І тієї ж миті розпечена палаюча комета впала на Землю. Гасова лампа перекинулась на пісок і згасла. Була рівно восьма година сорок дві хвилини та чотири секунди…

З-під ковдри, скропленої Сонячною Оливою, пробивалося сліпучо червоне світло, однак у печері панувала густа темрява. Міцно обійнявшись, усі забилися в найдальший закуток печери, наслухаючи, як гримотить метеоритний дощ по ванні на даху печери. Ондатр скоцюрбився у балії для прання. Гемуль лежав на животі, прикриваючи своїм тілом марки, щоб їх знову не розвіяло вітром.

Скелею теліпало і трясло, комета завивала, немов від страху, а може, то Земля нажахано кричала…

Отак непорушно, обійнявшись, вони лежали дуже довго. Надворі луною розкочувався гуркіт – то розколювалися скелі і розтріскувалася земля. Час тягнувся невимовно довго, кожен потерпав у душі наодинці зі собою.

Здавалося, минула вічність, а може, й не одна, коли все нарешті стихло. Друзі напружено прислухалися, але надворі справді панувала тиша.

– Мамо, – прошепотів Мумі-троль, – уже настав кінець світу?

– Все минулося, – заспокоїла його Мама. – Може, й настав усьому кінець, але це вже позаду…

– Кінець кінцю! – каламбурив Тато, намагаючись усіх розвеселити.

Хропусь засміявся, і знову запала тиша. Мама знайшла гасову лампу, запалила її, і всі побачили, що кошеня спокійно умивається лапкою.

– Як було страшно! – мовила Хропся. – Ніколи більше й не подивлюся на годинника!

– Час вкладатися до сну, – звеліла Мама. – Ніхто нині більше не розмовлятиме, ба, навіть не думатиме про комету! А що вона накоїла, встигнемо побачити і завтра…

Коли всі вляглися й понатягали ковдри на носи, Нюхмумрик дістав гармонію. Переконавшись, що всі звуки й тони – низькі та високі – повернулися, він заграв колискову. Цю колискову добре знала Мама, а тому стиха почала підспівувати Нюхмумрикові:

Спіть, малята. Споночіло. І, розпушивши хвости,

Мчать комети знавісніло у незвідані світи.

Ви їх зможете узріти, як летять у снах вони.

А на ранок, любі діти, й не згадаєте про сни.

Зазирне небесне око і до сонних оченят.

Поміж хмарами високо розбрелося сто ягнят.

Потроху в печері все стихло. Чмих на хвильку прокинувся і відчув щось м’якеньке на дотик біля самого свого носа. То було кошеня. Він обійняв його, і вони заснули удвох.

Мумі-троль прокинувся й спершу не міг зрозуміти, де він. У печері панував присмерк, пахло розхлюпаним гасом. Нараз йому все пригадалося, він сів у постелі. Решта ще спали. Мумі-троль навпомацки дістався до входу, обережно відхилив заслону і визирнув надвір. Червінь зникла, небо було зовсім безбарвним, а навколо – безгоміння. Мумі-троль виліз із печери, сів на скелі, взяв у лапки один із метеоритів, якими жбурлялася комета, почав його розглядати з усіх боків. Уламок був чорний, з гострими боками і дуже важкий. Мумі-троль глянув на неозорий піщаний берег і безводне море внизу – все безбарвне та німотне.

Мумі-троль сподівався побачити жахливу бездонну діру в землі, якісь наслідки страшної катастрофи, а зараз навіть не знав, що й думати, тож було йому трохи лячно.

– Привіт! – гукнув Нюхмумрик. Він теж виліз із печери і, сівши поруч з Мумі-тролем, запалив свою люльку.

– Привіт, привіт! – відгукнувся Мумі-троль. – Невже саме такий вигляд повинна мати Земля після кінця світу? Пустка і нічого більше?

– Кінця світу не було, – мовив Нюхмумрик. – Я гадаю, що комета тільки зачепила нас хвостом, а потім полетіла собі далі у простори Всесвіту.

– Хочеш сказати, що все зосталося на своїх місцях? – усе ще не вірив Мумі-троль.

Нюхмумрик тицьнув люлькою у бік горизонту.

– Бачиш? Море…

Удалині, на самому небокраї щось зблиснуло, і те щось ворушилося, немов живе.

– Бачиш? – допитувався Нюхмумрик. – Море повертається!

Вони сиділи мовчки, а небо тим часом набирало яскравішої барви, зійшло вранішнє сонечко, свіже, немов умите, як завжди. Раптом прикотилася хвиля, і море увійшло в свої береги. Що вище піднімалося сонце, то синішим ставало море. Хвилі заповнили всі глибини і западини, заспокоїлися, вляглися, стали аквамариновими.

Вся стрибуча, повзуча і плавуча живність, яка зуміла вціліти у напіввисохлому намулі, весело хлюпалася у прозорій воді. Водорості випросталися на дні й потягнулися до сонця. Над морем пролетіла ластівка, повідомляючи, що знову настав новий ранок!

– Море повернулося! – зрадів Тато Мумі-троля.

Усі попрокидалися і схвильовано визирали з печери. Лише Гемуля з усього товариства не здивувало, що Земля все ще існує. Він зійшов униз, до пляжу, з альбомом під пахвою, щоб остаточно впорядкувати свої марки, а задля більшої певності, що їх не розвіє вітром, притиснув сторінки метеоритами.

Решта посідали рядочком на скелі, задерши носики до сонця.

– Як називається твоє кошеня? – запитала Хропся.

– Це таємниця, – відповів Чмих.

Кошеня скрутилося калачиком у нього на колінах, мружилося на сонце і муркотіло.

– Що ж, – мовила Мама, – я пропоную з’їсти торт удома, на ґанку. Збирайтеся, ми повертаємось! Як гадаєте, ліс, сад і будиночок стоять на місці?

– Я впевнений у цьому! – сказав Мумі-троль. – Ходімо й самі подивимося!