Читати книгу - "Тев'є-молочар, Шолом-Алейхем"

Вся його діяльність,— каже,— тільки задля інших, задля користі людської, а головне, заради трудящих, заради робочого люду.

Спробуйте, будь ласка, зрозумійте, що це означає!

— Отже, він дбає,— кажу я їй,— за все людство. Чому ж людство не дбає за нього, коли він справді такий гарний хлопець? Передай хоч привіт йому,— кажу,— твоєму Олександрові Македонському, і скажи йому, що я покладаюсь на його совість. Адже ж він — людина самої совісті, він мою дочку, сподіваюсь, не зробить нещасною. А ти напиши,— кажу,— коли-не-коли листа старому батькові...

На цих словах кидається вона мені раптом на шию і починає плакати.

— Давай,— каже вона,— попрощаємось. Бувай здоровий, тату, бозна-коли побачимось...

Годі! Тут я вже не міг стриматись... Мені згадалась, розумієте, ця ж таки Годл, коли вона була ще зовсім крихіткою... немовлям... Я носив її на руках... на руках носив її... Пробачте, пане, що я так... Зовсім, як баба!.. Коли б ви знали, чуєте, яка ця Годл, яка... Коли б бачили, які вона листи пише... Вона в мене ось тут у серці... Глибоко, глибоко... Я навіть не можу вам цього всього змалювати...

* * *

Знаєте що, пане Шолом-Алейхем? Поговоримо краще про що-небудь веселіше: що чувати з холерою в Одесі?

Хава

Ми кажемо: "Славте бога, бо всеблагий він",— і справді, як бог робить, так воно й добре. Тобто мусить бути добре, бо спробуйте, зробіть краще! Ось я хотів бути розумним, тлумачив цю молитву так, тлумачив її сяк, бачу, нічого не виходить, і, махнувши рукою, сказав самому собі: "Тев'є, ти дурний! Ти світу не переробиш. Всевишній благословив нас на муки виховування дітей, це означає, що діти завдають нам багато горя, а ми мусимо з цим миритись. Ось, наприклад, моя старша дочка, Цейтл, закохалась у кравця Мотла-жилетника. Хіба я щось маю проти нього? Щоправда, він проста людина, не дуже-то розуміється на друкованому, але що поробиш? Адже цілий світ, як ви кажете, не може бути освічений! Зате він чесний чолов'яга і працює, бідолаха, до сьомого поту. Вона вже має з ним, побачили б ви, нівроку, повну хату пуцьверінків, і обоє вони добре поневіряються "в багатстві і пошані". А поговоріть з нею, то вона вам скаже, що їй, нівроку, так добре — краще не може бути. От тільки погано, що хліба нема.

Це маєте номер перший. Ну, а про другу дочку, про Годл, мені вам не треба розповідати, ви вже самі все знаєте. Її я втратив навіки! Бозна, чи побачать її будь-коли мої очі, хіба що на тому світі, через сто двадцять років... Як заведу мову про неї, про Годл мою, то я й досі не можу заспокоїтись, життя мені осоружне! Забути, кажете? Як можна забути живу людину? А надто таку дитину, як Годл? Почитали б ви листи, які вона мені пише,— вони серце крають. Ведеться їм там,— пише вона мені,— дуже добре. Він сидить, а вона заробляє. Вона пере білизну, читає книжки і бачиться з ним щотижня, і має,— каже,— надію, що у нас тут скоро перемелеться, що зійде сонце, розвидніє, тоді повернуть назад його і ще багатьох таких, як він, і лише тоді вони візьмуться,— каже вона,— по-справжньому до роботи й перевернуть світ догори ногами. Ну, як це вам подобається? Гарно? Еге? Що ж робить Всевишній? Адже він, як ви кажете, милосердий і всеблагий. От він мені каже: "Стривай, Тев'є, ось я зроблю так, що ти забудеш про всі свої злигодні!.." Так воно і сталося, можете послухати. Іншому я б цього не розповів, бо душа болить, а ще більш — сором бере! Але як там сказано: "Хіба я приховаю що-небудь від Авраама?" — від вас у мене секретів нема! Все, що маю, розповідаю вам. Одне тільки прошу вас: нехай це між нами залишиться. Кажу вам ще раз: душа болить, але ще більше сором бере, ох, як соромно!

Одним словом, бог хотів ощасливити Тев'є і дав йому сім дочок; усі хороші, вдалі, розумні і вродливі, здорові, стрункі, скажу вам, мов тополі! Ой, якби вони були непоказні і бридкі, то, може, це було б краще для них і спокійніше для мене. Бо що з того, скажіть, будь ласка, коли конячина добра, а стоїть у стайні? Що з того, коли дочки вродливі, а живеш з ними десь у чорта на болоті і не бачиш живої людини, крім Антона Поперила, старости нашого села, і писаря Федька Галагана, високого чубатого парубка у високих чоботях, та ще попа, побив би його грім! Я не можу спокійно чути саму згадку про нього,— і не тому, що я єврей, а він піп. Навпаки, ми з ним добре знайомі уже багато років. Тобто на весілля один до одного не ходимо, на свято в гості й поготів; але, як зустрінемось, вітаємо один одного: "Добридень", "Доброго здоров'я", "Що чувати?", "Що робиться на білому світі?" Заводити довгі розмови з ним я не люблю, бо тільки-но почнеш, а він своєї: ваш бог, наш бог... Я не хочу слухати такі балачки і кажу йому, що на це є речення з Біблії. Він перепиняє мене і каже, що Біблію знає не гірше за мене, а може, ще й краще. І починає напам'ять гатити з нашої Біблії, але якось дивно вимовляючи слова Біблії, як звичайно читають християни: "Берешіт бара елокім..."23 Щоразу те саме. Тоді я його перепиняю і кажу, що на це є у нас мідраш.

— Мідраш,— каже він,— це вже талмуд, а талмуд я ненавиджу, бо талмуд — це саме шахрайство...

Це мене, розумієте, дратує, і я починаю вичитувати йому, кажу все, що навернеться на язик. Думаєте, що він ображається? Нічого подібного. Дивиться на мене і сміється, розчісуючи при цьому бороду. Немає, знаєте, нічого гіршого на світі, ніж коли лаєш людину, змішуєш її з багном, а вона мовчить. У вас просто жовч розливається, а той сидить собі й усміхається. Тоді я цього не розумів, але тепер знаю добре, що та посмішка означала...

Одним словом, якось я приїхав додому, коли вже смеркало, дивлюся, писар Федько стоїть надворі з моєю Хавою, з третьою дочкою, тією, що після Годл. Побачивши мене, мій парубок обернувся, скинув шапку переді мною і пішов. Тоді я озиваюся до моєї Хави:

— Що тут робить Федько?

— Нічого,— відказує вона...

— Як то нічого? — кажу.

— Ми розмовляли,— відказує вона...

— Що ти маєш спільного з Федьком? — кажу.

— Ми знайомі вже давно,— відказує вона...

— Мазл-тов, вітаю тебе з таким знайомством! — кажу.— Гарний приятель для тебе Федько.

— А ти хіба його знаєш? — відказує вона мені.— Хіба ти знаєш, хто він?

— Хто він, не знаю,— кажу я їй,— і якого він роду, мені теж невідомо, але уявляю собі, що він походить з великих аристократів. Батько його був, мабуть, або пастухом, або сторожем, або так собі, п'яничка...

Озивається тоді до мене Хава:

— Хто був його батько, не знаю і не хочу знати, для мене всі люди рівні. Але що він сам людина незвичайна — це я знаю напевне...

— А саме,— питаю,— що то за людина? Цікаво послухати...

— Я б тобі,— каже вона,— сказала, але ти не зрозумієш. Федько — це другий Горький...

— Другий Горький? — кажу я.— А хто ж був перший Горький?

— Горький,— каже вона,— тепер мало не перша людина на світі.

— Де він мешкає,— кажу,— твій мудрець? Якого роду його праця і які проповіді проповідує він?..

— Горький,— озивається вона до мене,— це уславлений письменник, тобто людина, що пише книжки, чудова, винятково чесна людина. Походить теж з простого стану, не вчився ніде, всього досяг самотужки... Ось його портрет.

Так каже вона мені і виймає з кишені портретик та подає його мені.

— Оце,— кажу,— і є твій праведник, реб Горький? Я б міг заприсягтися, що десь його бачив, чи то він вантажив на залізниці лантухи, чи то в лісі тягав колоди...

— То це, на твою думку,— каже вона,— погано, коли людина працює, своїми руками заробляє на хліб? Ти сам хіба не працюєш? А ми хіба не працюємо?

— Так, так,— кажу,— маєш рацію, про це виразно сказано в Біблії: "В поті чола твого",— коли не працюватимеш, то з голоду здохнеш... Проте,— кажу,— не розумію, які тут діла має Федько! Я б радів більше, коли б ти була з ним знайома на відстані: тобі не слід забувати,— кажу,— "звідки ти прийшов і куди йде",— хто ти така, а хто він!..

— Бог створив усіх людей рівними,— відповідає вона мені.

— Так, так,— кажу,— бог створив Адама за своєю подобою. Але не слід забувати, що кожний мусить шукати собі рівню, як у Біблії сказано: "Кожний згідно з можливостями своїми..."

— Дивна річ! — озивається вона до мене.— Про все у тебе сказано в Біблії! Може, там сказано і про те, чому люди взяли і поділилися,— каже вона,— на євреїв і неєвреїв, на господарів і рабів, на панів і жебраків?..

— Те-те-те,— кажу я,— ти вже, здається, доню моя, заїхала біс батька зна куди!

І я пояснюю їй, що так уже повелося на світі з перших днів його створення.

— Чому ж так повелося на світі? — запитує вона мене.

— Тому,— кажу,— що таким створив бог свій світ...

— Навіщо ж,— відказує вона,— він так створив свій світ?..

— Ет! — кажу я.— Коли ми почнемо ставити такі запитання — чому так і чому так, розмові кінця-краю не буде!..

— На те бог дав нам розум,— озивається вона до мене,— щоб ми ставили запитання!..

— У нас є такий звичай,— кажу я,— коли курка починає співати, як півень, її треба негайно віднести до різника...

— Може, досить вам горлати? — озивається до мене моя жінка Голда з хати.— Борщ стоїть на столі вже цілу годину, а він усе псалми виспівує!..

— Ось маєш,— кажу,— ще одну на мою голову! Недарма застерігали наші мудреці, що баба може наговорити тобі сім кіп гречаної вовни. Ідеться про істотні справи, а вона тут із своїм зеленим борщем!..

— Зелений борщ,— каже мені на це Голда,— може, не менш важлива річ, ніж усі твої важливі справи...

— Мазл-тов! — кажу.— Ось маєш нового філософа, щойно з-під печі! Не досить, що дочки такі великорозумні, то і Тев'єва жінка почала з припічка шугати в саме небо!..

— Коли вже,— каже вона,— зайшла мова про небо, то чи не пішов би ти в пекло, під три чорти!..

Як вам подобається, скажіть, будь ласка, така відсіч натщесерце?..

Одне слово, облишмо, як ви кажете, царевича і візьмімось до царівни, чи то пак я маю на увазі попа, побив би його грім! Одного разу присмерком повертаюся додому з порожніми глечиками і наближаюсь уже до околиці села, аж тут назустріч їде піп на своїй залізом кутій бричці, сам своєю персоною поганяє, а розчесана борода його майорить на вітрі. "Тьху на твою голову,— думаю собі,— гарна зустріч!"

— Добривечір! — звертається він до мене.— Чи ти не впізнав мене, чи що?

— Забагатієте скоро,— відповідаю йому, скидаючи шапку, і хочу їхати далі.

— Почекай хвилинку, Тевелю,— каже він,— чого так поспішаєш? Мені треба сказати тобі кілька слів.

— О,— кажу,— аби щось путнє, будь ласка, а як ні, то нехай буде іншим разом...

— Що означає, по-твоєму,— каже він,— іншим разом?..

— Іншим разом,— відповідаю,— означає в мене, коли месія прийде...

— Месія,— каже він мені,— уже прийшов.

— Це я вже чув,— кажу,— від вас не раз.