Читати книгу - "Дев'ятий дім, Лі Бардуго"

«Нетлінними». Побачивши це слово, вона зрозуміла, чому Дарлінґтон вишкірився. Мертві воскреснуть, але щодо нетлінності кладовище на Ґроув-стріт не залишало надій. У Нью-Гейвені краще не вірити жодній обіцянці.

Сцена перед спортзалом Пейн-Вітні нагадала Алекс про операційний театр: поліційні вогні освітлюють сніг, кидаючи закляклими лініями на землю тіні роззяв. Якби зобразити це видовище в чорно-білих відтінках, як на літографії, воно було б чарівним, але все руйнували загорожі з жовтої стрічки та ледаче ритмічне миготіння синього й червоного світла з поліційних машин, які запаркувалися так, щоб заблокувати перехрестя з двома прилеглими вулицями. Схоже, усі дії сфокусовано на трикутничку осиротілої землі посередині.

Алекс бачила фургончик коронера з відчиненими розсувними дверима; офіцерів в уніформі, що виструнчилися по периметру; чоловіків у синьому, котрі, якщо вірити телевізійним передачам, які вона дивилася, були криміналістами; студентів, які попри пізню годину вийшли з гуртожитків, щоб дізнатися, що сталося.

Часи, проведені з Леном, навчили її остерігатися копів. Коли Алекс була молодшою, він був у захваті від її допомоги з доставками, адже жоден тип в уніформі — з охорони кампусу чи ЛАПД[24] — не збирався зупиняти круглолицю дитину з кісками, яка шукала сестру в кампусі старшої школи. Проте, подорослішавши, вона більше не скидалася на людину, котрій місце в пристойних закладах.

Навіть без товару вона навчилася триматися подалі від копів. Здавалося, дехто з них просто носом чув, що від неї тхне проблемами. Однак зараз вона пішла простісінько до них, пригладжуючи волосся рукою в рукавичці — просто чергова студентка.

Упізнати Центуріона було нескладно. Алекс якось уже зустрічала детектива Авеля Тернера. Він був усміхнений та ґречний, і дівчина одразу зрозуміла, що він ненавидить не тільки її, але й Дарлінґтона та все, пов’язане з Летою. Вона точно не знала, чому його обрали Центуріоном, сполучною ланкою між Летою і начальником поліції, але чоловік аж ніяк не мріяв про цю роботу.

Він стояв, розмовляючи з іншим детективом і типом в уніформі. Тернер був на добрячі півголови вищий за своїх співрозмовників, темношкірий, поголений, але з невисоким фейдом. Він був убраний у шикарний темно-синій костюм і, напевно, оригінальний плащ від «Барберрі», а його честолюбство сяяло, як блискавка.

«Занадто гарненький, — сказала б її бабуся. — Quien se prestado se vestio, en medio de la calle se quito»[25]. Естреа Стерн не довіряла привабливим чоловікам, а надто — гарно вдягнутим.

Алекс заклякла біля загородження. Центуріон був на місці злочину, як Доус і обіцяла, але дівчина не була певна, чи слід привертати його увагу і що з нею потім робити. Товариства зустрічалися в четвер і неділю. За відсутності представника Дому Лети не дозволяли жодного справді небезпечного ритуалу, але це не означало, що хтось не міг вийти за межі приписів. Можливо, поповзли чутки, що Дарлінґтон «в Іспанії», і хтось із котрогось товариства скористався нагодою, щоб погратися з чимось новеньким. Вона не вважала, що йшлося про справжню магію, але тріппи й міранди цього світу можуть заподіяти чимало шкоди, навіть не маючи нічого такого на думці. Їхнім помилкам не було кінця-краю.

Натовп навколо неї майже вмить розсотався, й Алекс пригадала, як огидно, мабуть, від неї смердить, але нічого не могла вдіяти із цим просто зараз. Витягнула телефон і погортала нечисленні контакти. Коли вона пристала на пропозицію Лети, їй дали новий телефон і одним махом стерли всіх з колишнього життя, тож перелік номерів був короткий. Її кімнатні сусідки. Мама, яка щоранку надсилала повідомлення з вервечкою усміхнених личок, наче емодзі були їхніми власними магічними формулами. Тернер теж був у списку, однак Алекс ніколи не писала йому повідомлень і ніколи не мала для цього підстав.

«Я тут, — наклацала вона, а потім додала: — Це Данте». Позаяк шанси на те, що він не завдав собі клопоту додати її в контакти, були чималі. Дівчина побачила, як детектив витягнув телефон з кишені, прочитав повідомлення. Не роззирнувся.

За мить її телефон дзенькнув.

«Я знаю».

Алекс почекала десять хвилин, двадцять. Спостерігала, як Тернер закінчив розмову, проконсультував жінку в синій куртці, потинявся туди-сюди позначеною територією, де, напевно, знайшли тіло.

Біля спортзалу товклася купка Сірих. Алекс кинула на них погляд, не зупиняючись ні на кому й майже не фокусуючись. Кілька Сірих були місцеві, що завжди тинялися десь неподалік, один весляр, що потонув поблизу Флорида-Кіс, але повернувся сюди, щоб навідуватися на тренажери, і кремезний чоловік, котрий колись точно грав в американський футбол. Алекс здалося, що вона помітила Нареченого, найвідомішого міського привида, улюбленця схиблених на вбивствах диваків і героя путівників «Нова Англія — домівка привидів»; подейкували, наче він убив наречену й себе в бюро фабрики, що колись стояла за півтора кілометра звідси. Дівчина не дозволила погляду затриматися на привиді й переконатися, чи це справді він. Зала Пейн-Вітні завжди була для Сірих ласим шматочком, просоченим потом і зусиллям, приправленим голодом і швидким гупанням сердець.

«Коли ти їх уперше побачила?» — запитав Дарлінґтон у день їхнього знайомства, у день, коли нацькував на неї шакалів. Дарлінґтон володів сімома мовами. Умів фехтувати. Знався на бразильському джіу-джицу, міг замінити проводку в електричному щитку, цитував поезію та п’єси авторів, про яких Алекс навіть ніколи не чула. Але він завжди ставив неправильні запитання.

Алекс перевірила телефон. Вона втратила ще годину. Тепер, мабуть, уже не варто забивати собі голову думками про сон. Дівчина знала, що в Тернеровому переліку пріоритетів посідає не надто високий щабель, але опинилася в безвиході. Вона набрала повідомлення: «Наступний дзвінок Сендоу».

Це був блеф, й Алекс майже сподівалася, що Тернер на нього не купиться. Якщо він відмовиться розмовляти з нею, вона залюбки доповість про це деканові... але о якійсь пристойнішій годині. Спершу вона піде додому й дві години розкішно поспить.

Натомість дівчина побачила, як Тернер дістав телефон з кишені, похитав головою, а тоді неквапно підійшов туди, де вона стояла. Він злегка наморщив носа, але сказав лише:

— Міс Стерн, чим я можу вам допомогти?

Насправді Алекс не знала відповіді й не поспішала сформулювати її.

— Я тут не для того, щоб улаштовувати вам неприємності. Я тут, тому що мені наказали тут бути.

Тернер переконливо пхикнув.

— Усі ми маємо роботу, яку слід виконати, міс Стерн.

«Упевнена, ти мрієш, щоб робота наказала тобі мерщій скрутити мені шию».

— Я знаю, але сьогодні ніч четверга.