Читати книгу - "Як читати класиків, Ростислав Семків"

5-ий рівень: важкий інтенсивний текст. Маркес, Борхес, Фолкнер, Вірджинія Вулф, Джойс, Кафка та Пруст — ось неповний перелік майстрів тексту, в яких сенс має все. Тут серйозна проблематика, що не лише на поверхні й не лише висловлена прямо — занурюючись вглиб цих текстів знаходимо нові й нові ідеї для продумування. І ми не все одразу зможемо зрозуміти. І так, ми ніколи не будемо настільки близько до абсолютних істин. Інша література того не дасть.

А форма? Всі перераховані та інші поруч з ними автори й авторки — чудові, просто феноменально сильні стилісти. Їхнє володіння мовою — поза межами сумніву й далеко перевищує пересічні людські можливості. Вони пишуть красиво і сильно. Візьміть оригінали й пересвідчіться. Або ж, хоча б, шукайте добрі переклади, де про стиль теж подбали.

Ще щось? Так. Тут немає звичного нам сюжету. Є незвичний — всуціль інший. Він теж важить, і про нього далі. Охоплення й глибше розуміння текстів 5-го рівня є нашою метою. Адже це найсильніші тексти нашої цивілізації.

II. Ковтнути Дюма: легке читання

Художня проза починається з простого бажання розповісти історію. Утім, оскільки це художня проза, то розказувана історія обов’язково має обрости елементами вигадки. У цьому різниця: нон-фікшну, документальній прозі залишають голу правду (нехай навіть прикрашену гарнослів’ям), але художнє письмо таки має вигадувати.

Найпростіші тексти так і збудовано: автор чи авторка беруть матеріал, переосмислюють його, препарують, додають епізоди та деталі, і ось він — художній твір. Стартова історія може бути одноповерховою або містити додаткові сюжетні лінії, проте принцип безпосередньої розповіді про низку подій залишається. Проста, лінійна (тобто хронологічна) розповідь є базовою і найдавнішою структурою літератури. Так писали завжди, пишуть так і зараз. Отже, якщо персонажів якраз досить (як говорили гоголівському Хомі Бруту, «достаточноє колічєство»), а сюжетні епізоди не сплутуються, якщо мова автора не чинить стилістичного спротиву, а звучить приємно і плавно, то таку прозу читати легко — і ця легкість є базовим вмінням для автора та первинною втіхою для читача.

1. Дефо і Дюма — прості авантюрні історії

Звісно, головна річ у такому ділі — інтрига. Ефектне питання або одразу кілька питань, що кликатимуть читача зануритися далі в текст. Ось герой опиняється сам на безлюдному острові. Виживе чи ні? А що він там буде їсти, а де спатиме? А як прийдуть дикі звірі, то що? А як дикі люди, ще й людожери? Інтрига Дефо така сильна, що навіть він сам не може її вичерпати до дна — купа питань залишається. Як йому так легко вдалося все розбудувати? А якби він опинився там не сам, то домовилися б вони з напарником чи сварилися б до смерті? А П’ятниця справді такий слухняний чи може встромити старому доброму Робі вночі в горло крем’яного ножа? І врешті, як у них обох там із сексом? Як виходять із ситуації? Ну, ми розуміємо, що в британській тогочасній прозі про таке не згадують, але все ж… як?

Пізніші автори, беручи той же базовий сюжет, ситуацію змінювали й інтригу розкривали повніше. Жуль Верн у «Таємничому острові» викидає на острів групу людей різних професій, Вільям Ґолдінґ у «Володарі мух» робить те саме з групою підлітків (що закінчується, як знаємо, сумно), Мі-шель Турньє розказує історію з точки зору П’ятниці, а Кутзее — з точки зору жінки, яка (іще одна інтрига!) з’являється на острові після Робінзона. Нарешті, Умберто Еко в «Острові напередодні» взагалі не допускає героя до острова, а залишає його на півзруйнованому кораблі. Первісний сюжет такий сильний та цікавий, так інтригує, що це спонукає ав-торів-наступників знову й знову переказувати його, але вже у власних версіях. Та що там, історія Дефо покладає початок цілому жанру — робінзонаді.

Отже, перед нами аж ніяк не пересічна книжка, але й не складна теж. Для самого Даніеля Дефо це щось на кшталт журналістського розслідування. Аякже, саме тоді, а «Робін-зон» з’являється у 1719 році, в Англії вже функціонують регулярні газети та журнали, з якими Дефо успішно співпрацює.

Він взагалі — фантастичної біографії людина. Народився ще глибоко у XVII сторіччі (1660) і писати почав доволі пізно — після сорока. Доти намагався розкрутити бізнес, був дотичним до антимонархічного повстання, а потім, як вважають, щоб уникнути покарання, став першим агентом британської таємної поліції і паралельно почав кар’єру фейлетоніста та журналіста. Про досягнення його як агента достеменно не знаємо, але у всьому решта на котромусь етапі зазнавав невдачі. Щойно «Пригоди Робінзона» обернулися особливим успіхом.

Але виглядало це так: у своїх журналістських пошуках сенсацій Дефо дізнається про пригоду шотландського моряка Олександра Селькірка, якого через конфлікт із командою висадили на безлюдний острів у Тихому океані, а підібрали дорогою назад через 4 роки (не такі вже й варвари, як бачимо). Тепер він повернувся до Британії й готовий, кажуть, розповісти свою історію кожному, хто пригостить його в таверні. Так народжується книжка, що мала б бути документальною, проте вимоги до тогочасного нон-фікшну в Британії ще не надто суворі, а тому Дефо додумує, що лише хоче — для кращого ефекту. Й ефект перевершує всі його сподівання.

На хвилі успіху Дефо береться переповідати інші історії: одна за одною з’являються його напівправдиві-напіввигадані книжки «Капітан Сінглтон» (1720), «Історія полковника Джека» (1721), «Молль Флендерс» (1722), «Роксана» (1724), «Історія піратства» (1724). Всюди той самий принцип: одна сенсація — одна історія. І добряча назва, щоб зацікавити читача (це я подаю їх тут скорочено, але звучали вони із суто журналістським, навіть рекламним азартом: «Історія визначного життя високоповажного полковника Жака, котрого знають як полковника Джека, уродженого джентльмена, що був відданий в учні до кишенькового злодія й далі сам був злодієм 26 років, якого проти волі вивезли до Вірджинії, а він звідти повернувся купцем, який