Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » Дух джунглів, Алла Сєрова 📚 - Українською

Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

544
0
05.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дух джунглів" автора Алла Сєрова. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 90
Перейти на сторінку:
кричати не можу.

Вода поглинула мене, увібрала в себе, потягла вглиб. Бач, не вмер Данило, так болячка задавила. Я банально потопаю і нічого не можу вдіяти. Заради цього не варто було тікати з того літака. Темрява болить мені в грудях… чи то вода? Не знаю…

— Не розумію, нащо я це зробив.

’ Я не пригадую цього голосу. Хтось стогне поруч. Мені тепло й сухо, а сонце десь далеко, за зеленавою пеленою, що коливається й репетує на різні голоси.

— Ну, красуне, прокидайся! Я хотів тебе вбити, а натомість виявився таким самим слиньком, як твій приятель. Давай, приходь до тями, з ним зовсім зле! Ну ж бо, Торі!

Я відчуваю, як мене душить кашель. Скільки я тут лежу, якщо встигла обсохнути? Обсохнути, авжеж. Цікаво, де мій одяг?!

— Я вже все бачив, тому можеш не турбуватися дрібницями.

Дрібницями? Який нахаба! Я нарешті фокусую свій погляд. Він дивиться на мене задумливо й трохи іронічно. Чомусь я його таки не вбила. Усе в житті трапляється чомусь. Нічого, ще встигну.

— Мене звати Луїс Рауль Алехандро Міґель Ісидор Естебан Домінґес.

— Твої батьки навмисне це зробили? Аби ти назавжди залишався одинаком? Жодна жінка не запам'ятає цього, жоден священник не вимовить без шпаргалки, та й тобі забракне часу повторювати.

— Маєш злий язик.

— Де мій одяг?

— Ось, устиг висохнути. Зроби ласку, вдягнися. Я тут уже кілька місяців, тому не випробовуй мого терпіння.

— Гарячі латиноси, чорти б вас усіх забрали. Де мій наплічник?!

— Ось, тримай. Я забрав лише своє, — він демонструє пістолет. — Ти залишила мені набагато менше.

Та мені вже не до нього. Я дістаю контейнер з ліками та інструментами. Усе, хвалити Бога, ціле, вода не дістала. Я вдягаюсь і озираюся на Еда. Той лежить непритомний і блідий. Навіть крізь засмагу видно, що справи його погані.

— Я витяг спочатку тебе, а потім його.

— Краще б ти вчинив навпаки, він же поранений.

—Із вас двох ти цінніша. У тебе немає небезпечних переконань і є кілька цікавих навичок. А також я схильний кохатися виключно з жінками.

— Навіть не мрій про це.

— Чому? Помріяти завжди можна.

— Тобі не казали, що від онанізму сохне мозок? Якщо спиратися на цю теорію, то ти дрочиш від народження — так мало лишилось у твоїй голові.

Він аж сіпнувся від несподіванки, очі його загорілись небезпечним вогнем. Хлопче, я тебе не боюсь. Мені начхати на твою вразливу душу. А от якщо Ед загубив свій наплічник, це вже гірше. Власне, що може бути гірше? У хлопця шок, він об щось добряче торохнувся ребрами. Але на перелом не схоже. Я приводжу його до тями, він довго й болісно кашляє, але це нічого. Чергова порція антибіотика — і, можливо, все буде гаразд.

— Ти завжди говориш те, що маєш на думці?

Ніколи, але тобі про це знати не треба.

— Звичайно. А що?

— Я гадаю, ти колись нарвешся. Неодмінно.

— То й що? Найбільше зла на світі від того, що люди думають одне, говорять інше, а роблять щось третє.

— Це такт і виховання.

— Це подвійна мораль і брехня. І не для того я тиняюся джунглями, аби мене виховував волоцюга в ланцях та ідіотському кашкетику.

— А для чого ти тиняєшся джунглями?

— А ні для чого. Не твоя справа. Де хочу, там і тиняюсь, ти мені не указ. Ось, потримай отут, я його перев'яжу, а потім візьмуся за тебе. Чого кривишся? Чи ти думав, що я не помічу? Ти розпанахав собі руку від ліктя до плеча, перемотав якоюсь ганчіркою і думав, я не помічу? Не бійся, чіко, болітиме не дуже.

— Не називай мене чіко.

— Як схочу, так і називатиму.

— Я тебе вб'ю.

— Це я вже чула. Ти це обіцяв. Обіцянка-цяцянка, еге ж?

— Ти й мертвого доведеш до сказу.

— Та досить вам…

Едові очі такі блакитні й нещасні. Куди я дивилась? Та ніякий він не просмалений журналюга, а просто хлопчик із хорошої родини, який вирішив показати, що й він чоловік. Цуценя ти шолудиве, а не чоловік. І засмага твоя — не та засмага, яку дістають, волочачись дорогами світу. Ти довгенько лежав у солярії голяка, надто рівномірно засмаг. І не дуже глибоко. Хлопче, кого ти хотів обдурити?

— Заткни пельку, Еде. Це через тебе я опинилась у такому лайні. Бо ти маєш у голові купу непотребу, який коштуватиме нам усім життя, якщо ти не припиниш цитувати підручники недільної школи. Давай, Луїсе, свій біцепс, подивлюсь, що там таке. Та не кривись, бо як лусну у вухо, то й ноги задереш. Ходячий лазарет якийсь розвели, трясця вам усім у печінку.

Я така люта, що готова повбивати гадів. Я не терплю накладок, а вони сиплються на мене, як град. І чого сіпнули мене чорти летіти тим літаком? Не могла почекати рейсового? Чорт, не було жодного іншого квитка. Я поспішала, у мене був наказ, а тепер ще більше поспішаю. Тільки що з того? Ось на моїх руках двоє поранених, а єдине, до чого я ставлюсь абсолютно однозначно, так це до своїх обов'язків. Люди зазвичай помирають, із цим нічого не вдієш. Та жоден із них не помер тому, що я відмовилась виконати свій обов'язок. Жоден.

— Чого ти злишся? — ач, сволота, який комунікабельний виявився, раніше треба було…

— А чому й ні? З чого мені радіти?

— Ми ще живі.

— Це в будь-якому разі тимчасовий стан. До речі, де ми?

— Я й сам думаю про це.

А подумати є про що. Навколо нас вирує життя, але вирує досить своєрідно. Ми в глибокій западині: високі вертикальні скелі й озерце посередині. У це озерце ми й булькнули, та ще з такої висоти! Увесь цей ландшафт вулканічного походження. Ми розташувалися на камені — широкому й гладенькому, як стіл. Трохи далі видно смужку піску й суцільну стіну лісу, лише пухнасті папороті заклично махають нам листям.

— Ти хочеш сказати, що не знаєш, що це за місце? Хто ти взагалі такий і що тут робиш?

— Я вже чув ці запитання разом із жахливими погрозами. — Луїс вдивляється в зарості. — Власне, те саме я б хотів спитати в тебе, але природна вихованість дається взнаки.

Отож, я просто мандрівник. Шукаю пригод і гострих відчуттів.

Бреше, без сорому казка. Аякже, мандрівник — із таким пістолетом! Та з тебе такий мандрівник, як із мене папа римський.

—І як, знайшов?

— Ти ж бачиш.

Я швидко роблю інвентаризацію. Головне, зброя

1 ... 13 14 15 ... 90
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дух джунглів, Алла Сєрова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дух джунглів, Алла Сєрова"