Читати книгу - "Дух джунглів, Алла Сєрова"

— Еде, ти можеш іти?

— Так, тільки трохи відпочину.

— Тоді перекусимо. До речі, Луїсе, а що то за одні гналися за нами?

— Вам краще знати, вони ж вас шукали, — він усміхається, зуби в нього всі цілі й білі, як у рекламі. — Я тут кілька місяців, і за мною ніхто не ганявся.

— Ти ж прагнеш пригод? Ось і маєш, чого тепер нарікати?

— Тільки не пригод, пов'язаних зі Скаженим Педро.

— Значить, ти все-таки знаєш, хто за нами гнався?

— Я ж маю очі! Звичайно, що знаю. Це люди Педро, місцевого кокаїнового короля. Тут гарно росте кока, знаєш? Тут усі з цього живуть.

Стара історія: одні труять себе гидотою, інші на цьому заробляють. Десь зникає, десь прибуває — такий закон виживання, ніхто його не скасовував. Якщо тобі не до снаги жити в реальному світі — що ж, природний добір робить свою справу. Раніше це були хвороби, мор, тепер — наркота. Кожному своє, і нічого з цим не вдієш. Просто раніше було набагато менше охочих заробляти на пошесті. Чи то мені так здається? Людської природи не змінити.

—І нащо ми йому здалися, цьому кокаїновому королеві?

— Вам видніше. Я бачив, як падав літак. І я гадаю, Скаженому Педро був потрібен хтось із вас, от тільки хто?

— Тільки не я.

Я нікому не потрібна: тітка Роза так далеко, а крім неї, моя доля нікого не хвилює. Либонь, це й добре. Я почуваюся вільною, можу робити, що хочу. І я звикла до самотності, я не прагну нічийого товариства. Я просто люблю волочитися світом, не розбираючи доріг, от і все. Немає нічого страшнішого за остаточність. Я цього не знесу, ніколи. Коли я помру, то стану хмарою, літатиму світом і чхатиму на все, як і зараз, тільки тоді це буде дещо відчутнішим для людства.

— Еде?

Він просто жалюгідний. Бачила я таких. За одним з них навіть якийсь час намагалася бути заміжня. Уявляю все його нудне зразково-показове життя. Народився в добропорядній заможній родині, над ним трусилась матуся, його пестили й переконували у винятковості. У школі він був шалено популярним, можливо, капітаном футбольної чи бейсбольної команди, дівчата самі чіплялись до нього, а він пишався, як собака в човні… Потім — університет, тепленьке місце, про яке подбав татусь із тугим гаманцем… Але в якусь мить нашому хлопчикові почало чогось бракувати, він переїв солодкого або йому набридло штучне існування, і він вирішив показати себе світові, наче світ не обійшовся б без цього явища — та таке йому й на думку не спало, ще б пак! Начепив на себе штучну засмагу, старі джинси й вирушив у дорогу — мамин син, зразковий хлопчик Едді Краузе. Нікчема.

— То як, Еде? Може, це тебе прагне запопасти Скажений Педро? Відкиньмо думки про його нетрадиційну сексуальну орієнтацію й подумаймо в іншому напрямку. Чим ти його міг зацікавити, Едді? Що в тебе є такого? Чи у твого татка аж така купа грошей?

— Я не пам'ятаю, щоб говорив тобі про свого батька.

— I не треба говорити, все ж і так ясно. От тільки не варто було плести мені казочку про твоє славне минуле в цих краях. Може, ти й був тут колись, але як турист, не інакше.

— Чому ти так вирішила?

— Не твоя справа, але май на увазі, я в цьому впевнена, а процес мислення — то моя приватна справа. Давай, Еде, розкажи мені.

Він знічено мовчить. Луїс сидить трохи осторонь і спостерігає за мною з якоюсь незрозумілою міною. Я починаю дратуватися. Час спливає, скоро знову буде ніч, а я через цих йолопів анітрохи не просунулася вперед, навіть навпаки, провалилася в якусь яму, ледь не втопилася, а я ж іще сама собі потрібна, мені нема коли помирати!

— Послухайте, ця розмова ні до чого не приведе. — Луїс зводиться на рівні ноги. — Хто ще був там, у літаку? Ви ж не були єдиними пасажирами?

— Ні. Там був добрячий гурт багатеньких янкі, — мені неприємно згадувати про них. — І всі вони були задосить огидними, аби мати купу шанувальників і просто доброзичливців.

— Ти себе не скидай з рахунку. Ти своїм отруйним язиком дошкулиш навіть буддійському святому. — Луїс порпається в наплічнику, потім дістає банку з консервованими бобами. — Поїмо й підемо далі. Треба вибиратися звідси. Фактично, ці місця — нічия земля, прикордоння, от Педро тут і засів. Нам варто щонайшвидше піти звідси, інакше він нас дістане.

— А ти чого так нами переймаєшся? Йому потрібні ми, а не ти. А як же запевнення, що ти просто випадковий перехожий? Якщо так і є, то можеш зараз покинути нас — і матимеш спокій. Якщо ти блукаєш тут кілька місяців, тобі нічого не загрожує.

— Власне, так і є. Але самі ви звідси не виберетесь.

—І що? Чи тобі не однаково?

— Мені з вами цікаво.

Щось тут не так. Цікаво — це не мотив. І чи випадково він опинився в тій печері? І чому він не йде? І навіщо він рятував нас із води, і як йому це вдалося? Яка йому з цього користь? Хто він насправді такий? У мене є купа запитань, та навряд чи я дістану на них правдиві відповіді. Він надто цивілізований для правди. Ось чому я живу переважно серед диких племен. Там брехня вважається ганьбою, а для так званих цивілізованих людей брехня — це просто гарне виховання. Цього я своєю макітрою ніяк не збагну.

— Торі, мене вражають твої душевні муки. Ти не дуже любиш людство? Тоді дивно, чому ти обрала собі таку гуманну професію?

— Якби я не була зобов'язана рятувати людство, я б його просто знищила — відсотків десь на дев'яносто.

— Сподіваюся, ти жартуєш.

Ми підводимось і йдемо. Я допомагаю Едові, я не можу покинути його в такому стані, на жаль. Думаю, що я не жартую. Я не бачила від людей нічого хорошого. Тільки тітка Роза була доброю до мене — не тому, що чогось від мене хотіла, а просто так. То з якої речі мені захоплюватись людьми? Мені немає ні до кого діла. Я лікую їх, і вони йдуть і розчиняються в просторі. Не більше й не менше.

Зелені гілки підліску чіпляються за одяг. Мені здається, що якась комаха впала мені за комір — добре, якщо