Читати книгу - "Ставка більша за життя. Частина 1, Анджей Збих"

інженером-нафтовиком. Після сімнадцятого вересня подав заяву з проханням дозволити йому повернутися в Німеччину, але радянські власті не дали йому дозволу: він був потрібен їм, до того ж мали в руках його контракт, укладений ще з польським акціонерним товариством, за цим контрактом Фогель зобов’язався працювати на промислі до сорок другого року. Та в сороковому році, після перемоги над Францією, Фогель, “обмиваючи” в львівському ресторані ту перемогу, почав переконувати своїх приятелів у тому, що Гітлер незабаром рушить на Росію. Тієї ж самої ночі Фогеля заарештували. За ворожу пропаганду і ненависть до Радянської влади, демонстровану публічно, інженер отримав кілька років тюремного ув’язнення. Сидів у різних тюрмах, був задоволений, що його не перевели в якийсь північний табір, бо дуже боявся холоднечі.

Що ж до Клосса, то Байц познайомився з ним, власне, в тюрмі. Клосс уже перебував там, коли Байца заарештували. Кільканадцять днів сидів з ним в одній камері, потім його перевели в іншу камеру, однак зустрічався з ним і далі на прогулянках Всі ув’язнені німці співчували йому, бо його, Клосса, мало не щодня викликали на допит, який тягнувся цілі години, однак до самого кінця так і не було відомо, чого від нього хотіли. Якось зо два дні розповідав їм про якусь свою кузину. Клосс радився із співвітчизниками, чи говорити на допиті правду…

Штурмбанфюрер Мюллер почав перегортати папери, що лежали перед ним, — хотів знайти протокол допиту Байца, точніше — фрагмент того протоколу. Знайшов потрібний аркуш і прочитав: “Запитання: Чи в період між липнем сорок першого року і березнем сорок четвертого ви бачили Клосса щодня в тюрмі? Відповідь: Так, за винятком кількох днів, коли я перебував у тюремному госпіталі, в жовтні чи в листопаді. В липні та серпні я перебував з ним в одній камері, а потім зустрічав його на прогулянках або в коридорі тюрми. Пам’ятаю, що на різдво Христове Ганс чергував — розносив їжу”.

Мюллер потер рукою лоб, так ніби цей жест міг йому чимсь допомогти. З документів особистої справи Ганса Клосса незаперечно видно, що в дні різдва сорок першого року він був слухачем піврічних курсів офіцерів абверу. “Тобто не Ганс Клосс, — виправив себе в думці Мюллер, — а той агент, що так нахабно видавав себе за Клосса”. Мюллер порівняв почерк зізнання людини з ясним поглядом, яка зараз чекає його виклику трьома поверхами нижче, в підвалі, із почерком сторінок автобіографії в особистій справі. На перший погляд можна було сказати, що тексти ці писала не одна і та ж рука.

“Так, — подумав Мюллер, — почерк неможливо змінити”.

У дверях з’явився есесівець з канцелярії й доповів, що прийшов чоловік, якого очікує пан штурмбанфюрер. Мюллер запросив гостя до свого кабінету, посадовив його в крісло за дверима так, щоб у першу хвилю його не видно було, а потім наказав викликати Ганса Клосса.

Підіймаючись вслід за есесівцем вузькими східцями вгору, Клосс здогадувався, що його чекає. Коли він, проходячи першим поверхом, помітив напіввідчинені двері на подвір’я, біля яких не було вартового, то відчув непереборне бажання втекти. Ледве здушив його у собі. Есесівець відчинив двері до кабінету штурмбанфюрера, впустив Клосса і замкнув їх за ним.

— Прошу сідати, — штурмбанфюрер показав Клоссові на стілець. І тоді, коли Клосс уже подумав був, що випробування сьогодні обминуло його, коли, перемігши в собі нервове напруження, вже сідав на стілець, мов удар батога, шмагнув його крик:

— Клосс! — верескнув Штедтке. Підвівся з крісла біля дверей і попрямував до нього.

Клосс повільно повернув голову.

— Моє прізвище справді Клосс. І що ж? — На його обличчі не здригнувся жодний м’яз. Помітив, що Штедтке й досі носить військові знаки штурмфюрера. “Отже, йому навіть чин не підвищили, — подумав, — за зліквідування ворожої агентури”.

— Схожий? — запитав Мюллер.

— Мало того, що схожий! Ідентичний, хоча… — Штедтке завагався. — Профіль! — крикнув. — Стати в профіль! “Сам не знаю…” — мовив собі. — Ти маєш брата?

— Пробачте, штурмфюрере, — сказав Клосс. — Я — німецький офіцер і не звик, щоб мені тикали. До того ж я не мав честі пити з вами на брудершафт… — Помітив, що з губ Штедтке на якусь мить зникла усмішка. Це, невідомо чому, викликало в Клосса задоволення.

— Прошу пробачити, — буркнув Штедтке, — але схожість просто разюча.

Мюллер, який мовчки прислухався до цієї сцени, зняв телефонну трубку і сказав тільки одне слово:

— Ввести!

Двері відчинилися, і на порозі з’явився старий, стрижений “під їжака” чоловік, якого сьогодні вночі стягнено з ліжка, без жодного слова посаджено в літак і доставлено з Крулевця аж сюди. Клосс обернувся. Вагався він не довше як півсекунди.

— Дядьку Гельмуте! — вигукнув він.

— Ганс! Хлопче! Живий?! А ми вже оплакали тебе. Що з мамою? З родичами? З сестрами?

— Пізніше, — заговорив Мюллер. — Пізніше освіжите в пам’яті спогади. Почекайте, будь ласка, докторе Клосс, ваш племінник ще кілька годин буде зайнятий.

Отже, вдалося. Принаймні зараз. Зінсценізували спритно. Два постріли підряд — і саме в момент, коли вже не чекав їх. До Ганса Клосса долітали окремі слова роз’яснень Мюллера. Удавав, що уважно слухає розповідь про те, як більшовицький агент прибрав його постать. Діждався хвилі, коли повинен був усе зрозуміти. Закрив обличчя руками, мовби приголомшений несподіваним ударом.

— Хтось, дуже схожий на мене, зганьбив моє чесне ім’я, — проговорив він. — Нарешті я зрозумів мету тих багатогодинних допитів, під час яких я змальовував кучера, що віз мене від залізничної станції до будинку моїх родичів, або розказував про придорожні камені та плаття моєї матері. Панове, — додав, — я не знаю, яку я повинен дати клятву…

— Ви, Клосс, давненько вже не були на батьківщині, — на губах Штедтке з’явилася звична усмішка. — Багато що змінилося. Тепер клятви й присяги нас уже не переконують. Ми маємо апарат, найкращий у світі апарат для викриття брехні. Апарат цей називається СД. Нас не можна ошукати. Саме тому ми й легко зліквідували вашого двійника.

— Панове, — звернувся до них Клосс, — я вірю, що СД і цього разу не підведе. Коли переконаєтеся, що я — Ганс Клосс, то попрошу вас направити мене на Східний фронт. Навіть як простого солдата. Я мушу відомстити їм, змити пляму з свого імені.

— Ваша освіта, знайомство з Росією і з мовою наших ворогів, бо ж ви писали, що, крім російської, добре володієте ще й польською, знадобляться німецькій вітчизні. Будь ласка, — Мюллер показав Клоссові якийсь папір. — Ось висновок на відновлення вам офіцерського чину. Абверові потрібні такі люди, як ви. До камери, лейтенанте Клосс, ви не повернетеся. Поки очікуватимете