Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » По той бік мосту, Мері Лоусон 📚 - Українською

Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "По той бік мосту" автора Мері Лоусон. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 13 14 15 ... 87
Перейти на сторінку:
тому тобі його звідси не видно. Здається, він сказав, що ви сьогодні садитимете картоплю.

– Гаразд, – відповів Ієн.

– Обідаємо ми о дванадцятій, тоді й побачимось.

– Добре.

Оце й усе. Вона повернулася всередину. Тривалість спілкування – менш ніж хвилина. Все одно це було на хвилину більше, ніж якби він не прийшов. І він мав побачитися з нею ополудні.

Ранок стояв чудовий; блідо-синє небо, пухкі хмаринки вдалині. Легкий вітерець, і досі холодний – зрештою, ще тільки травень – але він приносить аромат літа і змішує з запахом свіжого гною. Гній створював деякі проблеми на доріжці – скидалось на те, що нею ходили й коні, й корови. Він узув найстаріші туфлі, але в чоботах було б краще. Коли не дивився під ноги, він підводив погляд й оглядав поля. На першому зліва – свині, риють під корінням старезних яблунь, перше справа – зоране, темна земля нещодавно перекопана. Друге ліворуч – зоране, друге праворуч – пасовисько й на ньому зо три десятки корів жують, опустивши голови. Вони смикали суміш старої й молодої трави – було видно коротенькі яскраво-зелені пагони, що вибивалися з сухих жовтих торішніх кущиків. З того, що йому вдавалося розгледіти, дальші поля або зорані, або перетворені на пасовиська. Деякі з них були загороджені старими зигзагоподібними парканами, інші обведені каменюками й обрубками дерева, деякі з них – досить нові, інші – такі старі, що геть струхлявіли. За полями дерева стояли густі й темні, їхні верхівки злегка помальовані блідою, неяскравою зеленню молодих пагонів.

Дійшовши до межі третього поля, Ієн побачив Артура й коней, як і казала Лора. Коні бездіяльно стояли на одному боці поля, відчеплені від підводи, притулившись головами, наче змовлялися про щось в Артура за спиною. Сам Артур був посеред поля, ішов спиною вперед уздовж борозни. Він тримав відро, брав із нього каміння й кидав його в борозну. Ієн уповільнив ходу, здивований, думаючи, може, Артур трохи хворий на голову, а йому ніхто не повідомив. А тоді збагнув. Це не каміння, а картопля. Насіннєва картопля.

Артур різко покинув борозну й побрів до краю поля. Там стояв великий мішок, і тепер, придивившись, Ієн побачив й інші мішки, розставлені навколо поля, й решту їх у підводі. Артур нахилився й почав наповнювати відро з мішка. Випроставшись, він побачив Ієна, поставив відро й підійшов привітатися з ним.

– Доброго ранку, – сказав він.

Ієн усміхнувся йому, сподіваючись, що з ентузіазмом.

– Доброго.

– Садитимемо картоплю.

– Чудово!

Артур був вбраний у забризкані багнюкою штани на підтяжках і важкі робочі чоботи, обліплені землею, і, маючи кремезну будову й волосся кольору багнюки, на думку Ієна, сам був як велика картоплина. Він знав, що жінок ніби як приваблюють сильні на вигляд чоловіки, й Артур точно підпадав під це означення, та все одно, йому було важко уявити, що Лора в ньому знайшла.

– Бери собі відро, – сказав Артур і побрів до мішка з картоплею, за яким, як побачив Ієн, стояло друге відро. – Насипаєш, – сказав Артур. – Кидаєш у землю. Десь через фут. Отак, дивись. – Він узяв картоплину зі свого відра, кинув її в борозну, зробив крок назад, кинув ще одну і з надією глянув на Ієна. Ієн кивнув, радий, що ніхто з друзів його не бачить. Він уявив, як Піт каже, дуже, дуже повільно: «Береш картоплину з відра, чувак. Кидаєш у борозну. Робиш крок назад. Потім береш ще одну картоплину з відра…». – Закінчуй цей ряд, – додав Артур. Він узяв своє відро й пішов починати другий рядок.

Чотири години вони садили картоплю. Цей процес супроводжувався більшим, ніж Ієн очікував. А саме більшим болем, болем від того, що задкуєш так, щоб не загорнути порожню борозну, болем від ваги відра, від дивної пози, якої вимагала така робота: голова опущена, плечі згорблені. Ще коли до кінця першої години було далеко, його м’язи – всі його м’язи, в кожній частині тіла – були наче з малюнків людської мускулатури із батькових підручників. Вони були намальовані червоним і здавались чутливими й натягнутими так, наче ось-ось порвуться.

Він підтримував себе думками про Лору. Він думав про обід. Артур буде присутній. Шкода, звісно, але, може, після обіду він приляже подрімати, й вони залишаться наодинці. Він уявив, як вони сидять у тіні старої яблуні, тієї, навколо якої не риються свині, розмовляючи про те й про се, насолоджуючись спокоєм і товариством одне одного, доки Артур хропе в кімнаті нагорі.

О дванадцятій Артур, нарешті, поставив своє відро й прибрів до нього через борозни повідомити, що час іти. Ієн вдячно пішов за ним до будинку. Вони обмилися біля помпи. Руки й обличчя заніміли від льодяної води, двоє худих собак обнюхували Ієнові щиколотки, кури кудкудакали й ходили гоголем. Біля задніх дверей висів рушник, Артур витер об нього руки й передав його Ієнові, сором’язливо всміхаючись, із таким виглядом, наче хотів щось сказати, але не знав, що саме, й доки надумував, Лора пройшла повз ширму, несучи каструлю. Вона побачила їх і зупинилася.

– О, добре, – сказала вона. – Ви вже прийшли. Заходьте, сідайте за стіл. Ієне, я накрила тобі поруч Артура. – Вона всміхнулася йому з деяким поспіхом і зникла.

Ієн пішов за Артуром усередину. Кухня була така сама, як і кухні в інших фермерських будинках, де він бував, – велика й квадратна, й виконувала також роль вітальні. Місце для готування з одного боку кімнати, а з іншого – дров’яна піч і кілька крісел навколо неї. Центр кімнати зайнятий довгим дерев’яним столом. На ньому накрито на сімох і чотири місця вже були зайняті.

Увесь ранок він уявляв, що обід буде тихою, інтимною справою – лише Лора, Артур і він сам, й Артура він по-справжньому не брав до уваги. Діти зовсім вилетіли в нього з голови. Вони сиділи за столом, усі троє – хлопець, що мало не збив його зі сходів, маленька дівчинка й маля у своєму високому стільчику. Також був дуже старий чоловік, який сидів на подушках, такий згорблений, що його підборіддя мало не лежало на столі.

Лора накладала тушковану страву в миску дівчинці й та через це нарікала.

– Ну то просто не їж їх, – казала Лора. – Просто вибери й поклади збоку.

Вона всміхнулася до Ієна.

– Ієне, твоє місце отут. – Вона вказала ліктем, бо обома руками тримала каструлю. – Артур на чолі столу, а ти між ним і Картером. Ой, я вас не познайомила. Картер, Джулі, Марч, – вказала вона на дітей у

1 ... 13 14 15 ... 87
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «По той бік мосту, Мері Лоусон», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "По той бік мосту, Мері Лоусон"