Читати книгу - "По той бік мосту, Мері Лоусон"

Мері Ловсон

По той бік мосту

Ця книга є художнім вимислом. Будь-які посилання на історичні події, реальних людей і реальні місця – ненавмисні. Інші персонажі і події є вигадкою автора, і будь-які збіги з реальними подіями, місцями або людьми, живими чи мертвими, є суто випадковими.

Шановний читачу!

Спасибі, що придбали цю книгу.

Нагадуємо, що вона є об’єктом Закону України «Про авторське і суміжні право», порушення якого карається за статтею 176 Кримінального кодексу України «Порушення авторського права і суміжних прав» штрафом від ста до чотирьохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, з конфіскацією та знищенням всіх примірників творів, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення та обладнання і матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Повторне порушення карається штрафом від тисячі до двох тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправними роботами на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з конфіскацією та знищенням всіх примірників, матеріальних носіїв комп’ютерних програм, баз даних, виконань, фонограм, програм мовлення, аудіо – і відеокасет, дискет, інших носіїв інформації, обладнання та матеріалів, призначених для їх виготовлення і відтворення. Кримінальне переслідування також відбувається згідно з відповідними законами країн, де зафіксовано незаконне відтворення (поширення) творів.

Книга містить криптографічний захист, що дозволяє визначити, хто є джерелом незаконного розповсюдження (відтворення) творів.

Щиро сподіваємося, що Ви з повагою поставитеся до інтелектуальної праці інших і ще раз Вам вдячні!

Джорджові й Біллові, моїм братам, що люблять Північ

Пролог

Одного літа, коли вони ще були дітьми – коли Артур Данн мав тринадцять чи чотирнадцять років, а його брат Джейк вісім чи дев’ять, – Джейк тижнями клянчив в Артура зіграти з ним у гру, яку називав «гра в ніж». Джейк тоді мав велику колекцію ножів, від маленького дорогого швейцарського кишенькового ножичка з десятками різних причандалів до великого блискучого мисливського ножа з борозенкою для стікання крові з одного боку. Для гри найкраще пасував саме він, бо, на думку Джейка, його кидати було найзручніше.

– Разочок, добре? – просив Джейк, босоніж танцюючи в пиляці фермерського подвір’я, перекидаючи ножа з руки в руку, мов жонглер, швидко відстрибуючи, якщо той падав гострим кінцем униз. – Будь ласка, лише разочок. Хвилинку, не більше.

– Я зайнятий, – відповідав Артур і продовжував виконувати котресь із завдань, що загадував йому батько. Тривали літні канікули й перелік справ ніколи не закінчувався, та це було краще, ніж ходити до школи.

– Ну давай, – не здавався Джейк. – Ну давай. Тобі дуже сподобається! Це класна гра. Давай!

– Я маю полагодити цей шарнір.

Джейк пояснив йому правила тієї гри в ніж, і вони були божевільні. Треба було стати, витягнувши руки вздовж тіла, лицем один до одного, на відстані десь шести футів, і по черзі кидати ножа у землю, цілячись якомога ближче до босої ступні супротивника. Грати треба босими, пояснив Джейк, інакше у грі не буде сенсу. Хай хоч де впаде ніж, супротивник має поставити поряд ногу. Ідея полягала в тому, щоб потроху примусити його сісти на шпагат, якомога повільніше. Що більше кидків, то краще. Що менша відстань між сталлю ножа, яка ще вібрує, й зовнішнім краєм братової ступні, то краще. Шаленство.

Але врешті, й вони обидва знали, шо так і буде, Джейк Артура доконав. Такий був Джейків талант – доконувати людей.

Стояв теплий липневий вечір, кінець довгого спекотного дня, проведеного в полі, й Артур сидів на ґанку без діла, що ніколи не приводило ні до чого доброго. Джейк вийшов з-за рогу будинку, побачив його, і в нього засяяли очі. Джейк мав темно-сині очі на блідому трикутному обличчі, й волосся кольору пшениці. Статурою він був тонкий і худорлявий («делікатний», як сказала б їхня мати), і вже вродливий, хоч іще не такий вродливий, яким стане пізніше. Артур, на п’ять років старший, був великий, повільний і важкий, з похиленими плечима й шиєю, як у вола.

Певна річ, Джейк мав при собі ножа. Він завжди мав його при собі, носив у спеціальних піхвах зі спеціальною петлею на поясі, щоб бути до всього готовим. Він одразу став канючити в Артура зіграти, і врешті той погодився, тільки щоб покінчити з цим раз і назавжди.

– Раз, добре? – сказав Артур. – Раз. Я зараз зіграю один раз, і ти більше ніколи мене про це не попросиш. Пообіцяй.

– Добре, добре, обіцяю! Ходімо.

Отак того теплого липневого вечора, у віці тринадцяти чи чотирнадцяти років – так чи так, а досить дорослий, щоб бути мудрішим – Артур опинився позаду лінії, яку його молодший брат провів по піску, чекаючи, доки той кине ножа в його голі, незахищені ступні. Пил під ногами був гарячий, тепліший за повітря, і м’який, наче тальк. Він клубочками піднімався в нього між пальців щоразу, коли Артур робив крок, і забарвлював їх у світло-сірий колір. Артурові ступні були широкі й м’ясисті, з червоними місцями, натертими важкими фермерськими чоботами. Джекові – довгі й тонкі, делікатні й помережані синіми венами. Джейк фермерських чобіт майже не носив. Їхня мати вважала його занадто юним для фермерської роботи, хоч Артур у такому ж віці занадто юний не був.

Джейк кидав перший, бо і гра, і ніж належали йому.

– Струнко! – сказав він, не відриваючи погляду від Артурової ступні. Говорив він тихо. Він дуже любив відчувати урочисту напруженість моменту, той Джейк. – Тримай ступні разом. Хай там що, не ворушися.

Він узяв ніж за лезо й став розхитувати його між великим і вказівним пальцями. Вказівний впевнено впирався в борозенку. Він наче зовсім його не тримав. Артур спостерігав за рухом леза. Він відчув, як його ступня мимоволі повертається всередину.

– Не ворушися, – сказав Джейк. – Я тебе попереджаю.

Артур зусиллям волі випрямив ступню. Йому спала на розум – не промайнула, а раптово з’явилася, повністю сформована, наче холодний твердий круглий камінчик – думка, що Джейк його ненавидить. Йому ніколи не спадало це на гадку раніше, а тепер ось маєш. Однак він й уявити не міг, через що. Безсумнівно, це він мав би його ненавидіти.

Ніж іще хвилинку похитався, а тоді одним швидким елегантним рухом Джейк підняв руку й кинув, і лезо закрутилося, малюючи швидкі блискучі дуги в повітрі, і глибоко увігналося в землю за кілька дюймів від зовнішнього краю Артурової ступні. Прекрасний кидок.

Джейк підвів погляд від