Читати книгу - "Кінець роману"

Ото й уся записка. Вона зухвало втупилася в мене всіма своїми буквами, а я не міг не подумати про те, що не можу пригадати жодного рядка з усього того, що колись написала мені Сара. Якби в цих записках вона ось так відкрито признавалася в коханні, я б зберігав їх, але вона саме того й боялась, а тому писала дуже обережно — «поміж рядками». А ось ця її остання любов зруйнувала клітку рядків, не згодившись на те, щоб її ховали поміж них. Мені запам’яталось одне наше кодове слово — «цибуля». У листуванні воно позначало нашу любовну пристрасть. Цибулею стало злягання, навіть саме кохання. «“…вже хочу кинути все й усіх, крім Тебе”, а тут цибуля, — з ненавистю подумав я, — засіб порозуміння в мої часи».

У самому низу клаптика я дописав «без коментарів», засунув його в конверт і заадресував до містера Паркіса. Прокинувшись вночі, я міг повторити напам’ять увесь текст, а слово «кинути» викликало в уяві різноманітні втілені óбрази.

Я лежав, не можучи заснути, а спогади один за одним болюче кололи мене ненавистю й жагою. Ось її волосся, розсипане на паркеті, і скрип східця. Ось ми з нею лежимо в канаві, нас не видно з шосе, а я бачу поміж пасмами її волосся іскорки паморозі на задубілій землі; саме в критичну мить повз нас проїжджає трактор, і тракторист навіть голови не повертає. Чому ненависть не вбиває жаги? Я б усе віддав, аби тільки заснути. Я б зарадив собі по-хлоп’ячому, якби був певен, що це замінить Сару. Але свого часу я вже пробував знайти заміну, і нічого не вдалося.

Я ревнивець. Безглузда річ — писати ці слова у творі, який вважаю довгою історією ревнощів — до Генрі, до Сари й до типа, що його так незграбно висліджував Паркіс. Тепер, коли все належить минулому, я ревную до Генрі тільки тоді, коли постають надто вже яскраві спогади (їй-бо, одружитися б нам — і з моєю пристрастю та з її вірністю ми були б щасливі до кінця днів). Натомість увесь час ревную до свого суперника… Мелодраматичне й до болю невідповідне слово, бо не відображає нестерпних переваг цього типа наді мною — вдоволення, довіри й успіху, що йому дісталися. Іноді я думаю, що він не зауважив би мене навіть як фрагмента всієї картини, і тоді мені страшенно хочеться привернути до себе увагу, крикнути йому у вухо: «Не смій ігнорувати мене! Ось я! Хай там що сталося, а Сара таки кохала мене».

У мене з Сарою часто бували довгі суперечки про ревнощі. Я ревнував навіть до минулого, про яке вона при нагоді відверто розповідала. Ці любовні романи нічого не значили (важило в них, мабуть, тільки підсвідоме прагнення того кінцевого спазму, що його так жалюгідно й надаремно тужився викликати її чоловік). Сара була віддана Генрі, як і всім своїм коханцям, зокрема й мені, але це не втішало, а навпаки — дратувало мене. Був час, коли вона сміялася з мого гніву, не вірила, що він щирий, не вірила у свою вроду, а я гнівався ще й тому, що вона не ревнує мене ні до минулого, ні до майбутнього. Я не вірив, що любов може бути іншою, ніж у мене, і вимірював її в масштабі ревнощів. За такою мірою виходило, що Сара взагалі не може мене кохати.

Наші суперечки були завжди однотипні, і тут я опишу тільки одну з них, бо саме вона дала поштовх вчинку. Той безглуздий вчинок ні до чого не призвів, хіба що до сумніву, який завжди мене проймає, коли я беруся писати, та ще до відчуття, що, зрештою, її правда, а не моя.

Пригадую, я сердито сказав:

— Це лише наслідки твоєї фригідності. Фригідна жінка ніколи не ревнує. Просто ти ще не спізнала звичайних людських почуттів.

Мене дратувало те, що вона не заперечує.

— Може, і маєш рацію. Кажу тобі одне-єдине: я хочу, щоб ти був щасливий. Не можу витерпіти, коли тобі погано. Роби все, що забажаєш, — я не буду проти, аби тільки ти почувався щасливим.

— Тільки того й хочеш, що виправдання для себе. Якщо я з кимсь пересплюся, то ти почуватимеш право будь-коли зробити те саме.

— Ні при чому тут виправдання. Я хочу, щоб ти був щасливий, ото й усе.

— То ти ще й постіль мені для цього застелиш?

— Мабуть.

Непевність — це найгірше з усього, що відчувають коханці. Іноді їм видаються кращими взаємні почуття занудної збайдужілої подружньої пари. Непевність спотворює значення слів і отруює довіру. В обложеному місті кожний вартівник — імовірний зрадник. Ще до часів Паркіса я брався випробовувати Сару — ловити її на дрібному обмані та крутійстві, і викриті прогріхи означали тільки те, що вона мене боїться. Таж кожну викриту побрехеньку я роздував до розмірів зради й навіть у найпрозорішій фразі вишукував приховане значення. Бо ж не міг стерпіти й думки, що Сара з кимсь іншим, нехай навіть тільки доторкається його. Весь час побоюючись такого, я вбачав сексуальність у всіх її випадкових жестах.

— Невже ти не хочеш, щоб я була щасливою, а не нещасною? — поставила Сара нестерпно логічне запитання.

— Краще б мені вмерти або побачити тебе мертвою, аніж знати, що ти з кимсь іншим. Я ж не якийсь там дивак. Це звичайна людська любов. Спитай будь-кого. Кожен скаже те саме… якщо він хоч колись кохав, — відповів я і в’їдливо узагальнив: — По-справжньому кохає тільки той, хто ревнує.

Це діялося в моїй кімнаті. Ми прийшли сюди пізнього весняного пополудня, у пору, коли можна безпечно покохатися. Як ніколи, мали на те кілька годин, а я їх змарнував, затіявши сварку, і тепер уже було не до любощів. Сара сіла на ліжку й сказала:

— Пробач. Я не хотіла тебе сердити. Напевно, маєш рацію.

Але я не відчепився від неї. Я ненавидів Сару, бо прагнув вмовити самого себе, що вона мене не кохає. Я хотів позбутися її назовсім. Ось тепер міркую: і що за лихо було