Читати книгу - "Привид"

— Так, знаю, але ти ж у нас більше не працюєш, Харрі?

Харрі знизав плечима. Мовляв, яка різниця.

Нільсен злегка схилив голову набік і примружився так, що зіниці ледь стало видно. Наче намагався позбутися оптичного обману, відфільтрувати його. Те, що залишилося в результаті цієї фільтрації, явно схилило шальки терезів на користь Харрі.

Важко зітхнувши, Нільсен зник і згодом повернувся з шухлядою в руках. Як і припускав Харрі, шухляда містила речі, в які був вдягнений Олег під час арешту. Коли приймалося рішення затримати того чи іншого заарештованого на більше, аніж двоє діб, його переводили до Ботсена, але особисті речі не завжди переміщали туди разом із ним.

Харрі уважно передивився вміст шухляди. Монети. Кільце з двома ключами. Значок «Skull the Slayer» із зображенням черепа. Складаний швейцарський ножик, в якому одне лезо, а решта — викрутки та ключі-шестигранники. Одноразова запальничка. Та ще один предмет.

Побачивши його, Харрі відчув потрясіння, хоча знав, що він там буде. Газетярі вже встигли охрестити його «шпагою наркоманів». То був одноразовий шприц, що так і лишився у своїй пластиковій упаковці.

— Це все? — поцікавився Харрі, беручи кільце з ключами. Опустив його під стіл і став роздивлятися. Нільсену явно не сподобалося, що Харрі щось тримає поза полем його зору, і він подався вперед.

— А гаманця не було? — спитав Харрі. — Банківської чи ідентифікаційної картки?

— Здається, не було.

— А можеш перевірити мені список речей, що містяться тут?

Нільсен взяв із дна шухляди складений навпіл перелік, начепив окуляри і поглянув на аркуш.

— Тут був іще мобільний телефон, але його забрали. Може, хотіли перевірити, чи телефонував він своїй жертві.

— Ясно, — мовив Харрі. — Що-небудь іще?

— А що ще тут має бути? — спитав Нільсен, передивляючись перелік. — Більше нічого нема.

— Дякую, це все. Дякую тобі за поміч, Нільсене.

Нільсен неквапливо кивнув головою:

— Ключі.

— А дійсно — ключі, — сказав Харрі, кладучи їх на стіл перед Нільсеном. І помітив, як той пересвідчився, що ключів так і лишилося два.

Гаррі вийшов, перетнув парк і пішов вулицею Екебергвеєн. Потім вийшов до станції «Тоєн» і вулиці Уртегата. Там розташувався пакистанський анклав під назвою «Малий Карачі». Овочеві крамнички, жінки в накидках «хіджаб», старі на пластикових стільцях біля входу до своїх кафе. Потім Харрі подався до «Сторожової Вежі» — кафе Армії порятунку, призначеного для міських бомжів та бідняків. Харрі знав, що в теплі дні в тому кафе тихо й малолюдно, але щойно прийде зима, там яблуку ніде буде впасти. В тій їдальні подавали каву та свіжі бутерброди. А ще там роздавали комплекти чистої одежі, що вже вийшла з моди, та списані сині кросівки з армійських складів. На першому поверсі був фельдшерський пункт, де приймалися пацієнти зі свіжими ранами, отриманими на полях наркотичних битв. Якщо ж ситуація вимагала негайного втручання, то пацієнту кололи дозу вітаміну В. Харрі на мить замислився: а чи не зайти до Мартіни? Може, вона й досі там працює. Якийсь поет колись написав, що після великого кохання трапляються маленькі. Мартіна якраз була одним із таких маленьких кохань. Але не через це хотів він побачити її. Осло — невелике місто, і ті, хто часто й регулярно споживав наркотики, купчилися або в кафе Армії порятунку, або в кафе «Місія» на вулиці Скіппергата. Цілком можливо, що Мартіна знала Густо Ганссена. Й Олега.

Однак Харрі вирішив усе робити по порядку і тому знову пішов пішки. Перетнув річку Акерсельва. З містка поглянув униз. Бура вода, яку Харрі пам’ятав ще з дитинства, стала чистою, немов гірський ручай. Кажуть, зараз у ній можна форель спіймати. Он вони, на стежинах, що тягнуться вздовж річки, — торговці дурманом. Усе стало новим. Усе лишилося, як було.

Харрі рушив вулицею Гаусманнс-гате. Пройшов повз церкву Святого Якова — Якобскірке. Почав придивлятися до номерів будинків. Побачив вивіску «Театру жорстокості». Двері, покриті написами-графіті, серед яких виділявся смайлик. Згорілий будинок, відчинений і випотрошений. І ось, нарешті, те, що він шукав: типовий для Осло житловий будинок, споруджений в середині дев’ятнадцятого століття, бляклий, непоказний, на чотири поверхи. Харрі штовхнув парадні двері, і ті, незамкнені, відчинилися. Вони вели прямо на сходи, які смерділи сцяками та сміттям.

Йдучи нагору, Харрі відмічав зашифровані ознаки, що траплялися йому на очі. Хиткі перила. Двері зі шрамами, отриманими тоді, коли старі замки міняли на нові, міцніші, вставляючи при цьому ще й додаткові замки. На другому поверсі він зупинився, збагнувши, що знайшов місце, де був скоєний злочин. Двері перехрещувалися помаранчево-білими стрічками.

Засунувши руку до кишені, Харрі видобув звідти два ключі, які зняв з кільця, поки Нільсен продивлявся перелік речей в шухляді. Харрі достеменно не запам’ятав, які саме зі своїх гонконзьких ключів він причепив замість поцуплених, але, зрештою, виготувати нові ключі не становило в Гонконгу великої проблеми. Один з ключів був пласким «англійським» ключем до навісного замка. Харрі добре це знав, бо сам колись його купив. Але другий був ключем сувальдним. Він вставив його в замок. Ключ увійшов наполовину і зупинився. Харрі натиснув сильніше. Спробував покрутити в різні боки.

«От зараза!»

Він витягнув свого мобільника. Її номер був позначений в пам’яті літерою «Б». Оскільки там було лише вісім номерів, то однієї літери було достатньо.

Окрім того факту, що Беата Льон була однією з двох найкращих експертів-криміналістів, з якими доводилося працювати Харрі, найбільше в ній йому подобалося те, що вона завжди зводила інформацію до найголовнішого, а також те, що вона, як і Харрі, ніколи не обтяжувала справу зайвими словами.

— Привіт, Беато. Я — на вулиці Гаусманнс-гате.

— На місці злочину? Що ти там робиш?

— Роблю те, що не можу увійти. Ти маєш ключа?

— Чи маю я ключа?

— Ти ж відповідальна за цю халабуду, хіба ні?

— Звісно, я маю ключа. Але не збираюся давати його тобі.

— Ще б пак. Але є кілька речей, які тобі терміново треба ще раз перевірити на місці скоєння злочину, еге ж? Мені пригадується, як один великий спеціаліст, вірніше спеціалістка, сказала, що експерт-криміналіст ніколи не може переборщити з пильністю та прискіпливістю.

— Ти диви, запам’ятав!

— Це було першою настановою, з якою вона зверталася до своїх учнів. Гадаю, що зможу скласти тобі компанію і подивитися, як ти працюєш.

— Харрі…

— Я нічого тут не чіпатиму.

Запала тиша. Харрі розумів, що використовує Беату. Але вона була більш ніж колегою, вона була йому подругою, але найголовнішим за все було те, що вона сама була матір’ю.

Беата зітхнула.

— Буду через двадцять.