Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

БІЛОРУСЬКА ЛИТОВСЬКА БАТЬКІВЩИНА?

Сподівання щодо білоруської Литви гарно висловив поет Вінцент Дунін-Марцінкевич (1807–1884). Нащадок дрібношляхетської литовсько-польської родини, Дунін-Марцінкевич навчався в Петербурзі. 1840 року він дебютував у Вільні з польсько-білоруською комічною оперою, яку написав разом зі Станіславом Монюшком[63], а в 1859 р. завершив роботу над білоруським перекладом Міцкевичевого «Пана Тадеуша». Як і литовські діячі, про яких ми вже говорили, Дунін-Марцінкевич брав на віру, що найпевнішою ознакою чесноти селянської мови була її рівність з польською, а найпереконливішою демонстрацією цієї рівності були переклади з польської літератури. Він гостро відчував тиск слов'янських літературних мов з обох боків: за його власним зізнанням саме переклад «Пана Тадеуша» російською, а не польський оригінал, підштовхнув його взятись за роботу над білоруським варіантом. Як і литовці, Дунін-Марцінкевич охоче використовував те, що можна було вважати підтримкою від самого поета. Міцкевич називав білоруську «найбагатшою та найчистішою мовою давнього походження»; Дунін-Марцінкевич збирався довести це, переклавши Міцкевичеву історію про «білоруських панів» мовою, якою змогли б читати «білоруські селяни»[64]. Це виглядало надзвичайно амбітним завданням, оскільки оригінальна поема була дуже довга, складна та гарна, а білоруські діалекти на той момент ще не були кодифіковані. Хоча білорусько-руська народна мова використовувалась як літературна мова у XVI ст., після 1569 р. внаслідок тріумфу польської нею було написано дуже мало.

Перші кроки вже було зроблено: білоруська народна культура була перекладена польською мовою Яном Чачотом (1796–1847). Чачот вчився разом із Міцкевичем у Вільні, брав участь у тому ж таємному товаристві, і вони залишились друзями до кінця життя. Поки Міцкевич адаптував білоруські народні звичаї в «Дзядах» (дві збірки, 1822 і 1823 рр.) і писав про польськомовну шляхту білоруськомовних земель у «Пані Тадеуші» його товариш Чачот збирав народні пісні й адаптував їх мальовничою, але літературною польською[65]. У практичних категоріях здійснити Чачотів намір було набагато легше за Дунін-Марцінкевичів. Перекладати народну культуру на літературну мову в суспільстві, яке все ще переймалося статусними питаннями, — одна справа, а перекладати літературні шедеври на мову селян — зовсім інша. Культурна людина може зачаруватись тим, коли у свинарнику знаходять перлину, але це не означає, що їй сподобається, коли її власні перли розкидають перед свиньми.

Ці статусні труднощі постали й перед самими білоруськими патріотами. Лише дехто з них шанобливо ставився до білоруських селян. Дунін-Марцінкевич, як і Чачот з Міцкевичем, все ще залишався просякнутим ранньомодерним патріотизмом колишньої Речі Посполитої, де польська була мовою політики та культури. Водночас Дунін-Марцінкевич був свідомий того, що й сама польська вже почала відігравати нову політичну функцію в нових політичних умовах. Попри наміри Міцкевича, той факт, що його поезії були написані польською, допомагав консолідувати мовний (етнічний) польський націоналізм[66]. Тоді як польська мова в Польщі рухалась «донизу», в Білорусі білоруські патріоти сподівались посунути білоруську «догори». Дунін-Марцінкевич розумів, що діалекти, якими розмовляли на територіях, де відбувалась дія «Пана Тадеуша», були білоруськими, і сподівався підняти цю мову на вищий рівень, щоб допомогти білоруському народові у Міцкевичевій Литві.

Інші проблеми лежали в політичній сфері, де ці письменники мали жити й творити. Тоді як поляки могли видавати «Пана Тадеуша» в оригіналі, а росіяни мали переклад російською, імперський цензор конфіскував переклад Дуніна-Марцінкевича на підставі того, що його видання використовувало латиницю, а не кирилицю[67]. Білоруська мова не була заборонена в цей час: просто її не можна було передавати на письмі латинськими (польськими) літерами. Проблема Дуніна-Марцінкевича полягала в тому, що назва на обкладинці його білоруського видання виглядала так, як вона виглядала б на польському — «Pan adeusz» — а не на російському виданні — «Пан Тадеуш». Литовські діячі розв'язали цю проблему співпрацюючи зі своїми співвітчизниками в Німеччині; Дунін-Марцінкевич не мав подібних можливостей, оскільки всі білоруси жили в Російській імперії. Серед них були сміливі білоруські діячі; існували діалекти, що могли би стати літературною мовою, і мешкали мільйони людей, які могли б навчитись читати нею. Проте в середині XIX ст. мало хто міг читати лише білоруською, видавати книжки для білорусів не було де, а на самі білоруські книжки не було попиту.

ПОЛЬЩА, ЛИТВА, РОСІЯ: БІЛОРУСЬ?

Проблеми, які на перший погляд створила російська імперська політика, часто мали свої витоки в польському та католицькому спадку Великого князівства Литовського, яке сподівались оживити білоруси. Спочатку російська влада насправді підтримувала інституції Великого князівства Литовського. Єзуїтському ордену, забороненому Папою Клементом XIV у 1773 р., дозволили продовжувати свою діяльність у Російській імперії. До його заборони в 1820 р. єзуїтські академії, школи та друкарні в Росії користувались переважно польською мовою. Віленський університет (заснований як єзуїтська академія в 1579 р.) та Віленський навчальний округ, що користувались польською, проіснували аж до 1832 р. Литовський Статут 1588 р. залишався чинним до 1840 р. Хоча він і був написаний руською мовою, подібною до білоруської, засідання шляхетських сеймиків і судів відбувались польською. У релігії, шкільництві та праві російська влада спочатку зберігала здобутки польської цивілізації на території колишнього Великого князівства Литовського, і це не настільки дивно, як здається. Правління Олександра I було далеке від модерного націоналізму, через призму якого сьогодні розуміється польсько-російська історія; він з явився лише після 1863 р. На початку ж XIX ст. імперська влада все ще переймалась кооптацією еліт, а не мобілізацією мас, і Олександр I вірив, що підставові засади Просвітництва, як говорив його польський друг Чарторийський, були найвагомішою основою для приєднання нових еліт до російської держави[68].

У колишній Литві XIX ст. дуже нагадувало століття XVIII: польські політичні ідеї знову й знову зазнавали поразки, тоді як польська культура продовжувала свій впевнений поступ. Саме це мав на увазі білоруський історик Митрофан Довнар-Запольський (1867–1934), сам родом із дрібної шляхетської родини з-під Вільна, коли називав російську політику Олександра I «полонізацією»[69]. Довнар-Запольський, який народився після 1863 р., розглядав ці події в чітких національних категоріях, що не були настільки вагомими у першій половині століття; натомість він слушно наголошував на тяглості польської культури на білоруських землях перед 1863 р. Навіть після невдалого повстання 1830–1831 рр. шляхтичі, які вважали себе білорусами, могли вільно перебувати в польській та російській політичних сферах, не звертаючи уваги на мову чи звичаї селян навколо себе[70]. Можна з певністю стверджувати, що шляхта з Білорусі втратила більшу частину своїх традиційних позицій після скасування у 1840 р. Статуту Великого князівства Литовського, а своє соціальне становище — після скасування кріпацтва у 1861 р. Подібно до того, як після 1863 р. деякі шляхтичі звернулися до литовської етнічної національності, деякі з них звернулись до білоруської. Але тут вони знову постали перед інституційною проблемою, яку лише на перший погляд створила російська