Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"

— Тоді ти ошуканець.

— Я не такий!

— Я випив пів фляги. Вона наполовину повна чи наполовину порожня?

— І те, й інше.

— Правильно. Тут так само. Якщо підходить більше, ніж одна відповідь, ти повинен враховувати їх усі. Це як з хвилями й часточками[19].

— Мене такий підхід не влаштовує, — виголосив сфінкс. — Це відкриває двері для двозначностей. Так можна зіпсувати загадки.

— Я в цьому не винен, — відповів я, стискаючи та розтискаючи кулаки.

— Однак ти порушив справді цікаве питання.

Я рішуче закивав головою.

— Але правильною має бути лише одна відповідь.

Я знизав плечима.

— Ми живемо далеко не в ідеальному світі, — виголосив я.

— Гм.

— Можемо сказати, що все завершилося нічиєю, — запропонував я. — Ніхто не виграв, і ніхто не програв.

— Мені це видається естетично неприємним.

— А у багатьох інших іграх такий результат вважають прийнятним.

— А ще я доволі голодний.

— Ось правда і випливла на чисту воду.

— Проте я не хочу бути безчесним. Я служу правді на свій манір. Згадавши про нічию, ти підказав мені можливі шляхи до розв’язання нашої проблеми.

— Добре. Радий, що ти розумієш...

— Хай буде додатковий матч. Загадай мені свою загадку.

— Це якось по-дурному, — відповів я. — Я не знаю жодних загадок.

— Тоді раджу хутко придумати одну. Бо це єдиний для нас спосіб зійти з мертвої точки. Інакше я оголошу, що ти програв.

Я помахав руками і зробив кілька глибоких присідань. Усе тіло неначе палало вогнем. А ще я відчував, як до мене повертається сила.

— Добре, — сказав я. — Добре. Зажди хвильку.

Що за чорт...

— Що це — зелене, а потім червоне і все кружляє, кружляє, кружляє?

Сфінкс двічі блимнув і насупив брови. Я витратив цей час на кілька додаткових вдихів, а ще побігав на місці. Полум’я вщухало, голова проясніла, а пульс вирівнявся...

— Отже? — сказав я за кілька хвилин.

— Я думаю.

— Можеш не поспішати.

Я трохи побоксував з тінню. Виконав кілька статистичних обчислень. На той час небо вже потемнішало і праворуч від мене замиготіло кілька зірок.

— Ем-м, не хотілося б тебе квапити, — сказав я. — Але...

Сфінкс фиркнув.

— Я ще думаю.

— Може, нам варто встановити обмеження по часу?

— Я вже скоро.

— Не заперечуватимеш, якщо я відпочину?

— Вперед.

Я витягнувся на піску, заплющив очі і, перш ніж заснути, пошепки наказав Фракір охороняти мене.

* * *

Прокинувся я від холоду, світла, що било в очі, та вітру, який дмухав в обличчя. Мені знадобилося кілька секунд, щоб зрозуміти — уже ранок. По ліву руку від мене небо світліло, а по праву тьмяніли зорі. Мене мучила спрага. А ще голод.

Я потер очі. Зіп’явся на ноги. Знайшов гребінець, провів ним по волоссю і глянув на сфінкса.

— ...кружляє, кружляє, кружляє, — бурмотів він.

Я прочистив горлянку. Жодної реакції. Звір дивився повз мене. Я замислився, чи зможу непомітно змитися...

Ні. Пильний погляд ковзнув на мене.

— Доброго ранку, — весело сказав я.

Сфінкс коротко скрипнув зубами.

— Гаразд, — сказав я, — ти думав значно довше за мене. Якщо ти й досі нічого не придумав, я не бачу потреби грати далі.

— Мені не до вподоби твоя загадка, — зрештою вимовив сфінкс.

— Мені шкода.

— Яка відповідь?

— Ти здаєшся?

— Я мушу. Яка відповідь?

— Зажди, — сказав я, піднявши руку. — Подібне треба робити у належному порядку. Спершу скажи відповідь на своє запитання, а тоді я повідомлю відгадку на своє.

Істота кивнула.

— Здається, це справедливо. Згода. Вежа Чотирьох Світів.

— Що?

— Відповідь. Вежа Чотирьох Світів.

Я згадав Мелманові слова.

— Чому? — запитав я.

— Вона стоїть на перетині світів чотирьох стихій, полум’ям здіймається вона із землі, вітер її шарпає, а вода батожить.

— А як щодо того, ніби вона наглядатиме над усіма речами?

— Це може стосуватися як краєвиду, що відкривається з неї, так й імперіалістичних задумів її господаря. Або це і про те, і про інше.

— Якого ще господаря?

— Не знаю. Ця інформація не є необхідною для відповіді.

— А все ж, звідки ти дізнався про цю загадку?

— Від мандрівника, кілька місяців тому.

— Чому з усіх відомих тобі загадок ти обрав саме цю?

— Я застряг з нею, отже, вона гарна.

— Що сталося з мандрівником?

— Він пішов своїм шляхом нез’їдений. Він розгадав мою загадку.

— У нього було ім’я?

— Він не назвався.

— Опиши мені його, будь ласка.

— Не можу. Він був добре закутаним.

— І він більше нічого не казав про Вежу Чотирьох Світів?

— Ні.

— Гаразд, — кивнув я. — Гадаю, я піду звідси, наслідуючи його.

Я повернувся і зібрався йти до схилу праворуч від мене.

— Зажди!

— Що? — запитав я.

— Твоя загадка, — наголосив сфінкс. — Я сказав відгадку до своєї. Тепер твоя черга розказати мені, що це: зелене та червоне і все кружляє, кружляє, кружляє?

Я зиркнув вниз і оглянув землю. О, так, він тут — мій камінь у формі гантелі. Я зробив кілька кроків і став біля нього.

— Жаба в «Квізінарті»[20].

— Що?

М’язи на плечах сфінкса напружилися, щілинки очей звузилися, а назовні вилізло безліч зубів. Я промовив кілька слів до Фракір і відчув, як вона заворушилася, коли я присів і схопився правицею за камінь.

— Ось така відповідь, — підвівся я. — Одна з тих візуальних штук...

— Це погана загадка, — виголосив сфінкс.

Вказівним пальцем лівої руки я зробив у повітрі перед собою два швидкі рухи.

— Що ти робиш? — запитала істота.

— Креслю лінії від твоїх вух до твоїх очей, — сказав я. Тієї ж миті Фракір стала видимою і, ковзнувши з лівого зап’ястя на долоню, обвилася навколо пальців. Погляд сфінкса метнувся до неї. Я підняв камінь на висоту правого плеча. Один кінець Фракір вивільнився і повис, звиваючись на моїй випростаній руці. Вона стала яскравішати, а тоді засяяла, наче розжарений срібний дріт.

— Сподіваюся, нашу суперечку вирішено внічию, — сказав я. — Як ти