Читати книгу - "Житія Святих - Квітень, Данило Туптало"

на потребу Церкви, яка бурею єретичною була схвильована, відпустили блаженного Йосифа зі святим Григорієм Декаполітом до Візантії. Коли туди вони прийшли, перебували в церкві святих мучеників Сергія і Вакха і суворим життям пригнічували себе, наслідуючи один одного, а найбільше блаженний Йосиф уподібнювався найстаршому подвижникові — великому отцеві Григорію — і, його приклад собі маючи, поклав щодня у серці своєму сходити на досконалість чесноти. Трудилися обидва старанно, навчаючи благочестивих пильнуватися від шкоди єретичної і не бентежитися ані не сумніватися в догмах праведної віри, але міцними бути в ісповіданні істини. У той-бо час злочестивий цар Лев Вірменин, відновивши прокляту іконоборну єресь, підняв велике на Церкву гоніння, ікони, взяті з храмів Божих, викидаючи і безчесно ногами топчучи, православних же пастирів виганяючи з престолів їхніх, а замість них садячи єретиків, однодумних собі, инших же мучачи і всіляко гублячи. Тоді святий Григорій зі святим Йосифом одягнулися у броню віри, обходили площі градські, і торги, і доми вірних, радячи, вмовляючи і просячи не зваблюватися лукавством єретичним. І були слова їхні як роса ранкова, що квіти і траву польову, від денної спеки зів'ялу, оживляє, — людські-бо оживляли серця — тих, що малодушили, і сумнівалися, і наче зів'яли від спеки єретичного вчення. Тоді впросило преподобного Григорія багато ченців, аби послав блаженного Йосифа до старого Риму, бо в словах вправний і тілесною міццю може підняти труд довгого шляху до православного Папи, тоді був ним Леон III, і всім там православним сповістити, що твориться в Царгороді на Церкву святу гоніння. Може, звідти православні зможуть скривдженим допомогти, і здолати неправедні єретичні догми, й уста їхні хульні загородити. Тому Григорій преподобний радив блаженному Йосифу, кажучи: "Нині, дитино, час явити сердечність твоєї до Бога любови і ревність за благочестям. Іди у старий Рим, сповісти там первосідателю і всім на Заході, що праведної віри тримаються, яку звіройменний злочестивий цар на Сході навів біду на Церкву святу, що поплював і потоптав ікону Христа і Пречистої Його Матері, і забрав красу церковну, вигнав безневинних добрих пастирів; лжепастирів, і найманців, і вовків хижих впустив у стадо Христове. І розграбованими та розляканими є вівці. Сповісти, що кожного дня Церкву Христову хвилює гнів бурі державної, і лютий Лев Вірменин, що прийшов, ричить погрозами і поглинає багатьох єретичним своїм лукавством. Сповісти, переконай і впроси, аби витягнули меч слова Божого і стали проти тих, що гонять нас". Таке й тому подібне говорив Григорій святий. Йосиф блаженний, який з юности послуху добре навчився, нічого ж супроти не казав, але, смиренно схиливши голову, молитов отчих на дорогу і благословення просив. Увійшов у корабель і взявся плисти. Недовідомим же долям Божим инакша була воля. Бог, що все на користь влаштовує, руками тих, що нам здаються супротивні й жорстокі, часом, понад надію, співдіє для дивного і преславного прославляння імени Свого святого. І Йосифовий до Риму шлях, Божим влаштуванням, припинився так. Однодумці царя Лева Вірменина, в єресі тій слуги і помічники катівства його, довідавшись, що багато людей із царствуючого града відходять в инші краї, втікаючи від іконоборства, влаштували таємно на шляхах водних і земних розбійницькі засідки, аби втікаючих брати і в іконоборні руки повертати. Від них не втаїлося і те, що Йосифа преподобного монахи правовірні на Захід до Риму посилають. Випередили його зорганізовані на те морські розбійники, і впав препо добний у руки противників, які корабель той розбили і всіх, що з преподобним Йосифом були, взяли, у Крит до ікономахів відвели. Ішов же преподобний, тяжкими веригами обкладений, вкинений був у темницю і мав у ній немало співв'язнів, які разом з ним за благовір'я страждали. їх же вдень і вночі утішав словами богонатхненними, сам веселячись у Господі своєму в путах і до инших кажучи: "Що солодшого і радіснішого може бути від тих пут, якими задля Христової любови й ікони ради Його святої ми обкладені? Якщо трохи скорботи від тимчасового ув'язнення маємо, дякувати Богові належить у стражданні цьому, маючи світлий образ Павла святого, який вериги золотим намистом і прикрасою для себе вважав, невимовно радів, що сподобився ради імени Ісуса Христа так страждати. Більше ж — і сам Христос постраждав за нас, нам залишив образ, щоб ми йшли слідами Його, щоб гріха не чинили і тим, що кривдять, у відповідь кривди не чинили, страждаючи, не озлоблювалися, як же говорить верховний апостол святий Петро. Справді є трохи скорботи від чуттєвого болю тіла, але неможливо нікому ярма Христового носієм назватися, якщо не йтиме слідами Його. Терпимо ті ж (почасти) страждання, які Він за нас перетерпів, Бог цей всесильний, який міг й иншим способом врятувати людину, проте благоволив, щоб із труду і страждання народилася та сила чеснот, якою відчиняються двері небесні, віддавна зачинені. І не инший якийсь шлях нам до спасення показав, а лише трудами і скорботами вистелений. Чому бентежитися маємо, кладучи здоров'я наше в стражданнях за святу ікону Спасителя і Його Пречистої Богоматері? Так-бо противлячись злочесному велінню царевому, Божу отримаємо благодать і в добрий час допомогу". Такими і їм подібними словами преподобний Йосиф утішав й утверджував своїх співв'язнів, за шанування ікон з ним у в'язниці замкнених.

Трапилося так, що до них вкинули одного правовірного єпископа, якого також за честь ікон святих на страждання взяли, — він не міг нужди в'язничної терпіти, бентежився як людина помислами і, як корабель у хвилях, близький до потоплення, уже почав погоджуватися з іконоборним єретицтвом, щоб від пут і бід звільнитися. Те збентеження його зрозумівши, яких не говорив йому слів преподобний Йосиф, яких не проливав сліз, просячи і вмовляючи, щоб за ікону Христову, як за самого Христа, не вагався померти. І немарними були його богонатхненні слова: настільки-бо ними утвердився єпископ той, що і в найлютіших муках не відрікся благочестя свого, але великодушно і мужньо перетерпів до кінця. Коли-бо виведений був на допит і бачив катів та катівське знаряддя, нітрохи не настрашився, але сам скинув одяг, віддаючи себе на рани, бажаючи і тисячу смертей, якщо було можливо, підняти за Христа, Бога втіленого, іконописом зображеного. Повісили його нагого на катівні, стрілами цілого обстріляли—у кінці, коли каменем великим в голову вдарили, передав він дух свій Господові. Йосиф же блаженний, довідавшись про мученицьку кончину єпископа, зрадів вельми через його непохитну мужність і дякував Христові, що утвердив на такий подвиг вибраного воїна свого, який хоч і послизнувся трохи, проте добре встав, переміг