Читати книгу - "Лист до короля"

«Залишуся тут шукати собі схованки», — вирішив юнак.

«Між пагорбами, певно, знайду. Та й відпочити вже не завадило б, особливо Кавалеру. Поночі рушимо далі».

Він знайшов місце для відпочинку, затягнув мотузка навколо пояса тугіше, щоб притлумити відчуття голоду, ліг і спробував заснути. Крізь сон знову чулися звуки рогу.

«Далі поїду вночі», — знову подумав він, засинаючи.

4. Розбійники

Незадовго до заходу сонця Тіурі продовжив свій шлях. Він зломив гілку і тримав її в руці, як свою єдину зброю. Ліс, опромінений призахідним сонцем, здавалося, сяяв вогнем.

Точнісінько, як казав Дурник: «за сонцем...»

Темрява помалу вкривала ліс, і камінь на пальці Ті-урі знову засвітився. Не настільки яскраво, щоб освітити дорогу, та достатньо, щоб підбадьорити хлопця. Нічого не було чути, лише звичний шум нічного лісу. Кінь упевнено і жваво біг уперед. Невдовзі Тіурі помітив, що вони на стежці, яка петляла, але, схоже, все-таки вела на захід.

І тут трапилося ось що.

Посвист — але не вітру в гіллі. Тріск гілок — та не під звіриними лапами. Зненацька вони вискочили на стежину з обох боків, позістрибували просто з дерев! Їх було не менше десяти, вони оточили коня і звеліли Тіурі зупинитися. Один із них високо підняв ліхтар — і Тіурі зміг розгледіти їхні грубі бородаті обличчя і зброю: палиці, мечі та кинджали.

— Стій! — закричали вони. — Життя або гроші!

«Розбійники!» — Тіурі так злякався, що всередині в нього все похололо, проте вистачило сміливості не виказати свого страху. Він сміливо дивився їм просто у вічі.

— У мене немає грошей, ані копійки!

— Та невже! — розбійник з ліхтарем спрямував світло в обличчя Тіурі. — Сам ти, може, й не багатий, зате кінь у тебе знатний!

— І носиш гарного персня на пальці! — вигукнув другий, хапаючи Тіурі за руку.

Хлопець висмикнув руку й підняв правицю з палицею.

— Цього персня я ще здалеку помітив, — мовив третій розбійник. — Він сяє.

— Відпустіть, — вимогливо сказав Тіурі. Голос його звучав твердо, хоча серце шалено калатало.

Розбійники так здивувалися, що навіть трохи відступили.

— Отакої! — вигукнув один. — Ти бач який сміливець!

— Ми тебе не відпустимо, доки не віддаси своє добро, — сказав той, що бачив, як сяє камінь. Він підсту-пився ближче й схопив коня за вуздечку. Той смикнув головою і сердито форкнув.

Тіурі збагнув, що міг би втекти, але не встиг — нагодилися інші грабіжники, погрожуючи зброєю.

— Навіть не думай пручатися, — попередив той, що тримав коня. — Життя нам твоє ні до чого, а грошенята подавай. — І наказав: — Відберіть у нього палицю, поки по голові не дістали!

Схоже, це був отаман.

Тіурі перехопив палицю міцніше і мовив:

— У мене немає нічого, ані копійки. На мені ви не розбагатієте. Відпустіть!

Один із розбійників глузливо зареготав, а хтось загорлав:

— Стуліть йому пельку і стягніть з коня!

Вороний знову смикнув головою і голосно заіржав. Отаман випустив вуздечку.

— Ти маєш убогий вигляд, хлопче, — гаркнув він, -та перстень з біса файний, і я хочу його мати!

«Перстень! І навіщо я тільки одягнув його!» — подумав Тіурі у відчаї, але відказав:

— Персня вам не отримати!

— Та щоб я здох — отримаю! — рикнув отаман. — Злізай з коня — хутко!

Тіурі стягнули з коня й видерли з рук палицю. Це було жахливо. Кінь заіржав, стаючи дибки, троє розбійників ледве його втримали. Інші накинулися на Ті-урі, але отаман розштовхав їх з криком:

— Ідіть геть! Я перший побачив персня, камінь світився ще здалеку, мов зірка!

Розбійники розступилися, але продовжували стояти довкола, і вигляд у них був загрозливий. Тіурі, набравши в легені повітря, обхопив однією рукою другу і крикнув:

— Персня вам не отримати! Нізащо!

— Я візьму його, — сказав отаман, — А ти сміливий хлопець, коли навіть мені суперечиш. Якого дідька взагалі вештаєшся тут уночі?!

Мужність залишала Тіурі. Не можна було віддавати персня. З чим він з’явиться до відлюдника, який має провести його через гори? Ні, перстень віддавати не можна!

Він поглянув на отамана.

— Я беззахисний перед вами, я не маю зброї і я один. Але перстень віддати не можу. Краще померти, аніж його втратити, — вимовив юнак рішуче, усвідомлюючи, що навряд чи це допоможе.

— Та що з ним розводитись, — нетерпеливився один із розбійників.

— Відрубати палець та й потому, — кинув інший.

— Я беззахисний, — звернувся Тіурі до отамана, — та я прошу вас: залиште персня. Він належав тому, хто помер, і дуже дорогий мені.

Отаман підійшов ближче і схопив хлопця за руку:

— Так, перстень тобі дорогий. Але ж пальці, мабуть, теж дорогі. Якщо я відрубаю пальця — що скажеш, га?

— Нічого, — відповів Тіурі, марно намагаючись звільнити руку.

— Але тоді я залишу тобі перстень! Що скажеш тепер?

Юнак витріщився на розбійника, нічого не розуміючи.

— Що ви маєте на увазі? — тихо спитав він.

— Я відрубаю тобі пальця, але залишу перстень. Палець в обмін на перстень. Що скажеш?

Тіурі затремтів. Йому відрубають пальця? Але залишать персня? Персня хороброго Лицаря з Білим Щитом, якого він має показати відлюднику!..

— Тоді рубай! — рішуче сказав він. — У мене залишаться ще чотири.

Тіурі почув себе ніби з боку і здивувався власним словам. Отаман відпустив його руку.

— Гаразд! — кинув він різко.

Інший розбійник, який стояв неподалік, підійшов, стискаючи в руці оголеного меча.

— Дозволь мені це зробити! — прошипів він. — Мій меч гострий!

Тіурі замружився, однак від своїх слів не відмовився.

— Дай мені це зробити! — сичав грабіжник.

Тіурі розплющив очі й побачив, що отаман видер у розбійника меч і зацідив йому в пику.

— Ось тобі дозвіл! Геть! — він повернувся до розбійників: — Тримайтеся подалі від цього хлопця! У нього більше мужності в одному пальці, аніж у вас усіх разом у ваших паскудних нутрощах!

І, звертаючись до Тіурі, отаман сказав:

— Перстень твій, ти хоробро його захищав. Тільки сховай його краще, у лісі