Читати книгу - "Тореадори з Васюківки (2004)"

Ми перелазимо через заднiй борт i стрибаємо, по-жаб'ячому ляпаємося на землю.

Ява враз присiдає i валиться на бiк. Я схиляюсь до нього. Ява держиться за ногу i кривиться:

— Ч-чорт… пiдвернув…

Але по очах я бачу, що вiн бреше, нiчого вiн не пiдвернув. Молодець. Я б не догадався. Машина вже вiд'їхала метрiв на сто. Тепер можна за нею. В разi чого, хоч у рiвчак попадаємо — все-таки захист…

— Iти можеш? — для годиться питаю я.

— Спробую, — ховає очi Ява.

Якийсь час вiн кульгає, та потiм забуває i перестає кульгати.

Ми йдемо за машиною. Нам навiть не треба поспiшати — так повiльно вона сунеться.

Уже й село. Машина завертає у вузеньку затишну, геть порослу споришем зелену вуличку й зупиняється бiля гостроверхого будиночка пiд черепицею.

Ми схвильовано перезираємося.

О, ми добре знаємо цей будиночок! Тут же живе Фарадейович, знаменитий на весь наш район, а то й на усеньку область Фарадейович.

Ви не знаєте, хто такий Фарадейович?! Та ну? Хiба?!

О, це незвичайна, чудова людина! Людина, яких, як казав мiй тато, на мiльйон трапляється один, та й то не на кожний мiльйон.

Вiн — наш сiльський бiблiотекар. Офiцiйно. А неофiцiйно — винахiдник. I не просто винахiдник. А, як сказав Явин дiд Варава, "унiверсальний винахiдник-iзобретатель". Я не знаю, чого вiн не вмiє або не може. Вiн i механiк, i електрик, i по рiзних там радiоштуках (що ото на транзисторах, напiвпровiдниках), i селекцiонер (новi небаченi сорти городини, фруктiв тощо), i по гiдросистемах — просто не злiчити…

Чого тiльки вiн не повинаходив! I паровий двигун, що сам качає воду з колодязя (iз звичайнiсiнького примуса та старої виварки); i пневматичну садову драбину (натиснув кнопку — пуфф! — i лiзь собi на найвищу грушу); i гiдро-газову поливальницю на три атмосфери (вода пiд тиском газу розбризкується до п'ятнадцяти метрiв…

Баштанник дiд Салимон колись сказав, що, якби Фара-дейовичу "дать рублiв сто на запчастини, вiн би сам збудував яку-небудь мiжпланетну станцiю"…

Та що там казать. Ви тiльки зайдiть до нього!

Одчиняєш хвiртку — i одразу з-за куща вискакує на тичцi кумедний усмiхнений фанерний чоловiчок. Одною рукою вiн на ходу з голови капелюх знiмає, а в другiй тримає дощечку з написом: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!"

Iдеш вiд хвiртки по бiленькiй, посиланiй рiчковим пiском дорiжцi. Праворуч — дивiгься! — кущ якоїсь городини по спецiальнiй штахетi метрiв на два вгору видерся i плодiв на ньому червоних рясно, аж в очах мерехтить. Ви думаєте, що то якась ягода, а то помiдори. Карликовий сорт. А онде здоровеннецька зелена ковбасяка на землi лежить. То не гарбуз, нi, то — огiрок. А буряки якi, а морква, бачили б ви, однiєю морквиною бегемота вбить можна!

Лiворуч — колодязь, бiлими кахлями обкладений, як амбулаторiя. Ну, де ви такий колодязь найдете?

Бiля колодязя паровий двигун на примусi, про який я говорив, i схожа на гармату ота гiдрогазова поливальниця. Та взагалi всiх хитромудрих штуковин i пристроїв не злiчити.

Нi, недаремно прозвали його Едiсон Фарадейович (насправдi вiн Антон Фадейович). Але то прiзвисько не образливе, вимовляли його люди лагiдно, бо всi любили старого.

Вiн високий, худий, кощавий i весь якийсь аж свiтиться — волосся свiтле, брови свiтлi, вiї свiтлi, — не зрозумiєш, чи то вiн такий блондин, чи то сивий (рокiв йому пiд сiмдесят), а от очi юлубi-голубi, аж синi.

Вiн не з наших країв, прихiдько, десь з-пiд Тамбова. "Руський человек", як каже дiд Салимон. Рокiв п'ятдесят тому у громадянську вiн воював тут, познайомився з бабою Оксаною (вона тодi молода була) i зачепився на все життя.

Був вiн добряга, якого свiт не бачив.

Завжди в нього можна було випросити все, що хочеш, — останнє оддавав. I весь час усмiхався. Сердився вiн тiльки тодi, коли бачив подерту якимось "юним читачем" бiблiотечну книгу.

— Ех — казав вiн, — i який же це академiк читав! Дав би я йому по западному полушарiю'

Але нiхто не пригадує, щоб коли-небудь кому-небудь дав вiн по "западному полушарiю".

Дiтей вiн любив страшенно. Своїх вони з бабою Оксаною не мали — нi дiтей, нi онукiв. Жили тiльки удвох. I весь урожай свого чудернацького саду роздавали нам, — просто навiть незручно. Останнiм часом, мiсяцiв зо два уже, баба Оксана хворiла, лежала у районнiй лiкарнi, i Фарадейович через день їздив туди. I сьогоднi якраз поїхав — ми точно знали.

А в цей час Книш…

Сховавшися у кущах попiд тином, ми бачимо, як одчинилися дверцята кабiни i звiдти показалося спершу Книшеве сiдало у лиснючих забруднених штанях, а потiм уже весь Книш, — обережно тримаючи в руках оту загадкову довгасту коробку з трубочкою Ступаючи по землi, як канатоходець, вiн пiшов до хвiртки. Штовхнув її ногою. Рраз! — фанерний чоловiчок з-за кущiв: "Здрастуйте! Ласкаво просимо!" Книш механiчно кивнув йому, як живому, i на ганочок. Рипнули дверi (Фарадейович нiколи не замикав своєї хати), i Книш зник усерединi.

— Хоче висадити Фарадейовича в повiтря, — метнув на мене Ява гострий погляд.

— Нащо?!

— Мабудь, Фарадейович щось таке винайшов, що отам-о не сподобалось, — Ява багатозначно тицьнув вiдстовбурченим пальцем кудись убiк — за океан.

I враз розбурхана уява моя малює здоровеннецький темний зловiсний кабiнет. За величезним столом сидить страшний генерал iз свастикою на рукавi. Перед ним виструнчились Книш i Бурмило. Генерал дiстає з шухляди пачки грошей i кидає на стiл. Книш i Бурмило хапають грошi i пожадливо запихають у кишенi, за пазуху. Генерал щось наказує i робить руками жест, показуючи вибух. Книш i Бурмило, киваючи, задкують до дверей.

…Вибухає, летить у повiтря хатинка Фарадейовича… I тут — шосе. На крутому поворотi мчать на мотоциклах Книш i Бурмило.