Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Скажіть, Міхале, що мені лишилось іще, як не постригтись у ченці?…

– Вам лишилось її врятувати, – відповів Володийовський.

– Чого я й буду прагнути до останнього подиху. Та навіть якщо відшукаю живою, чи не буде пізно? Допоможи мені, Господи! Про все можу думати, тільки не про це. Збережи, Боже, мій розум! Нема в мене інших бажань, окрім як вирвати її з окаянних рук, а потім нехай отримає вона такий притулок, який і я для себе знайти постараюся. Видно, не захотів Господь… Дайте мені помолитися, Міхале, а кровоточивої рани не чіпайте…

У Володийовського стислося серце; хотілося йому втішити приятеля, підбадьорити надією, та слова застрявали в горлі, й їхали вони далі в глухому мовчанні, тільки губи Скшетуського ворушилися швидко, шепочучи молитву, котрою він, видно, жахливі думки відігнати прагнув, невеличкого ж лицаря, коли він глянув на висвітлене місяцем лице друга, страх охопив, бо здалося йому: перед ним обличчя ченця – суворе, виснажене приборкуванням плоті й постами.

І тут той самий голос знову заспівав у задніх шеренгах:

Вернешся з війни, сарбко,

Скінчиш воювать,

Будеш рани ти, бідако,

В злиднях рахувать.

Розділ V

Скшетуський вів свій загін із таким розрахунком, щоб удень відпочивати в лісах і ярах, виставивши надійну охорону, а ночами рухатися вперед. Наблизившись до якого-небудь села, він зазвичай оточував його, щоб жодна жива душа не вислизнула, запасався продовольством, кормом для коней, але передовсім збирав відомості про ворога, після чого ішов геть, не завдаючи жителям ніякої шкоди, відійшовши ж, несподівано змінював напрям, щоби противник не міг довідатись у селі, в який бік вирушив загін. Метою походу було розвідати, чи тримає ще Кривоніс зі своїм сорокатисячним військом в облозі Кам’янець, чи, відмовившись од безплідного заміру, Хмельницькому на поміч рушив, аби разом з ним дати ворогу вирішальну битву, а також дізнатися, чи переправилися через Дністер добруджські татари для з’єднання з козаками Кривоноса, чи ще стоять табором на березі? Відомості такі для польської армії були вкрай потрібні, а регіментаріям слід би самим подумати про це, одначе, через малий досвід, їм таке на думку не спадало, й тому князь-воєвода руський узяв на себе нелегке це завдання. Коли б виявилося, що Кривоніс, знявши із Кам’янця облогу, разом із білгородськими та добруджськими ордами йде до Хмельницького, тоді б належало на останнього якомога скоріше вдарити, перш ніж його могуть не зросла багатократно. Тим часом генерал-регіментарій князь Домінік Заславський-Острозький ніскільки не поспішав, і в таборі його ждали не раніше, ніж через два-три дні після від’їзду Скшетуського. Мабуть, зазвичай, він бенкетував у дорозі, нітрохи не турбуючись, що втрачає ліпший час для розправи з Хмельницьким, князь же Ярема у відчай упадав од думки, що коли війна й надалі так вестиметься, то не тільки Кривоніс і задністровські орди встигнуть з’єднатись із Хмельницьким, але й хан зі своїми перекопськими, ногайськими та азовськими силами.

Вже по табору ходили чутки, буцім хан перейшов Дніпро і з двомастами тисячами вершників удень і вночі поспішає на захід, а князь Домінік усе не з’являвся.

Схоже було, що військові, розташованому під Чолганським Каменем, доведеться протистояти силам, які уп’ятеро переважають їх, і, якщо регіментарії зазнають поразки, ніщо вже не завадить ворогові вдертися в саме серце Речі Посполитої – підступити до Кракова та Варшави.

Кривоніс тому особливо був небезпечний, що, коли б регіментарії захотіли просунутися в глиб України, він, ідучи від Кам’янця просто на північ, на Старокостянтинів, загородив би їм шлях назад, і вже тоді б польське військо опинилося між двох огнів. Через те Скшетуський і вирішив не тільки розізнати побільше про Кривоноса, але й постаратися його затримати. Усвідомлюючи важливість свого завдання, від виконання якого багато в чому залежала доля всього війська, поручик без вагання готовий був поставити на карту своє життя й життя своїх людей, хоча наміри молодого лицаря із загоном п’ятсот шабель зупинити сорокатисячну Кривоносову рать, яку підтримували білгородські й добруджські орди, межували з божевіллям. Але Скшетуський був доволі досвідчений воїн, аби не здійснювати божевільних вчинків, до того ж розумів чудово: коли почнеться битва, не мине й години, як жменьку його людей буде зметено вируючою лавиною, – й тому вдався до інших засобів. А саме: спершу розпустив чутку серед власних жовнірів, буцім вони – тільки передовий загін дивізії грізного князя, і цю чутку поширював усюди: на всіх хуторах, в усіх селах і містечках, через які лежав шлях загону. І дійсно, вістка ця з швидкістю блискавки полетіла вниз по течії Збруча, Смотрича, Студениці, Ушки, Калусика, досягла Дністра і, ніби підхоплена вітром, полинула далі, від Кам’янця до Ягорлика. Її повторювали й турецькі паші в Хотині, й запоріжці в Ямполі, й татари в Рашкові. Знову прогримів знайомий клич: «Іде Ярема!», від якого завмирали серця заколотників, що й без того дрижали від страху, не впевнені в завтрашньому дні.

У достовірності цієї чутки ніхто не сумнівався. Регіментарії вдарять на Хмеля, а Ярема на Кривоноса – це підказував перебіг подій. Сам Кривоніс повірив – і в нього опустилися руки. Що тепер робити? Іти на князя? Але ж під Старокостянтиновом і дух був інший у черні, і сил більше, одначе ж їх було розбито, ледве ноги винесли із кривавої різанини. Кривоніс твердо знав, що його козаки будуть на смерть стояти проти будь-якого війська Речі Посполитої та проти всякого полководця, але варто показатись Яремі – розлетяться, наче від орла лебедина зграя, наче степові перекотиполе від вітру.

Очікувати князя під Кам’янцем було ще гірше. І вирішив Кривоніс рушити на схід, – до самого Брацлава! – щоб, уникнувши зустрічі зі своїм заклятим ворогом, з’єднатися з Хмельницьким. Проте він розумів, що, зробивши такий крок, учасно навряд чи встигне, одначе принаймні загодя знатиме, чим закінчиться діло, і подбає про власний порятунок.

А тут вітер приніс нову звістку, буцім Хмельницького вже розгромлено. Чутки ці – як і колишні – навмисно розпускав сам Скшетуський. У першу хвилину нещасний отаман зовсім розгубився, не знаючи, що робити.

Але потім вирішив, що тим паче треба йти на схід та поглибше в степи забратися: раптом там на татар натрапить і під їхнім крилом сховатися зможе?

Одначе передовсім захотів Кривоніс чутки ці перевірити й почав поквапно вишукувати серед своїх полковників надійного та безстрашного чоловіка, котрого можна було відправити в роз’їзд за язиком.

Але завдання виявилось нелегким: охочих не знаходилося, до