Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Мене до нього було послано з наказом князя, – говорив Кушель, – і, повірте, місія ця виявилася вельми periculosa;[146] він, ледве прочитав, заревів як віл, таврований залізом. І на мене з келепом – дивом не вдарив, мабуть, побачив за вікном німців Корицького й моїх драгунів із пищалями напоготів. А потім як закричить: «Гаразд! Нехай! Проганяєте? Я піду! До князя Домініка поїду, він мене люб’язніше зустріне! І без того, – каже, – остогидло служити з голотою, а за себе, – кричить, – помщуся, не буду я Лащем! І від молодика цього вимагатиму сатисфакції!» Я думав, його жовч заллє, весь стіл келепом порубав од злості. Лячно мені, признатися: як би з паном Скшетуським не сталося чого поганого. Зі стражником жарти кепські: гордий, лихої вдачі, образ прощати не звик, та й сам не з боязких, до того ж високого звання…

– Та що Скшетуському може зробитися sub tutela[147] самого князя! – заперечив один із офіцерів. – І стражник, скільки б не куражився, навряд чи ризикне зв’язуватися з такою персоною.

Тим часом поручик, нічого не відаючи про погрози стражника, віддалявся зі своїм загоном од табору, тримаючи шлях на Ожиговці, в бік Південного Бугу й Медведівки. Хоча вересень позолотив уже листя дерев, ніч настала тепла й погожа, ніби в липні; таким видався той рік: зими немовби й не було, а навесні все зацвіло тоді, коли в минулі роки у степах іще глибокі сніги лежали. Дощовому літові на зміну прийшла суха та м’яка осінь, із тьмяними днями та ясними місячними ночами. Загін просувався по рівній дорозі, особливо не остерігаючись, – поблизу табору ждати нападу не доводилося; коні бігли прудко, попереду їхав поручик із десятком вершників, за ним Володийовський, Заглоба й пан Лонгинус.

– Гляньте-но, братця, як освітлений місяцем той пагорок, – шепотів Заглоба, – ніби серед білого дня, їй-богу. Кажуть, тільки під час війни бувають такі ночі, щоб душі, відлітаючи від тіл, не розбивали в темряві лоби об дерева, як горобці об крокви в клуні, й легше знаходили дорогу. На додачу нині п’ятниця, спасів день: отруйним випарам із землі виходу нема, й у нечистої сили до людини доступ відсутній. Відчуваю, полегшало мені, і надія в душу вступає.

– Головне, ми зрушили з місця й хоч що-небудь для порятунку князівни вжити можемо! – зауважив Володийовський.

– Немає гірше тужити, сидьма сидячи, – вів далі Заглоба, – а на коні тебе протрясе – дивись, відчай і спуститься в п’яти, а там висиплеться зовсім.

– Не вірю я, – прошепотів Володийовський, – що так легко всього позбутися можна. Почуття, exemplum,[148] немовби кліщ впивається в серце.

– Якщо почуття справжнє, – промовив пан Лонгинус, – хоч ти з ним зітнись, як із ведмедем, усе одно здолає.

Сказавши так, литвин зітхнув – зітхання вирвалось із його переповнених солодкими почуттями грудей, як із ковальського міха, – невеличкий же Володийовський здійняв очі до неба, ніби прагнучи відшукати серед зірок ту, що світила князівні Барбарі.

Коні раптом дружно зафоркали, вершники хором відповіли: «На здоров’я, на здоров’я!» – і все стихло, поки чийсь сумний голос не затягнув у задніх рядах пісню:

Їдеш на війну, сарáко,

Їдеш воювать,

Вдень рубатимеш козака

Й просто неба спать.

– Старі жовніри розповідають: кінь форкає на добро, та й батько мій покійний, пам’ятаю, теж так говорив, – промовив Володийовський.

– Щось мені підказує: не даремно ми їдемо, – відповів Заглоба.

– Пошли ж, Господи, й поручику бадьорості душевної, – зітхнув пан Лонгинус.

Заглоба ж раптом затряс головою, як людина, що не може відкараскатись од набридливої думки, і, не витримавши, заговорив:

– Мене інша точить турбота: поділюся я, мабуть, із вами, а то вже несила стало. Чи не помітили ви, шановні добродії, що з деякого часу Скшетуський – якщо, звичайно, не удає – тримається так, буцім менше за всіх нас порятунком князівни стурбований?

– Де там! – заперечив Володийовський. – Це в нього вдача така: по собі показувати нічого не любить. Ніколи він іншим і не був.

– Так-то воно так, одначе пригадайте, добродію: хоч як би ми підбадьорювали надією, він і мені, й вам одповідав так negligenter,[149] ніби йшлося про пусту справу, а, бачить Бог, чорна б то була з його боку невдячність: сердега стільки за ним сліз пролила, так змучилася, що й пером не описати. Своїми очима бачив.

Володийовський похитав головою.

– Не може такого бути, що він од неї відступився. Хоча, вірно, спершу, коли диявол цей її викрав із Розлогів, побивався так, що ми за його mens побоювались, а тепер куди більше стриманий. Та якщо йому Господь дарував душевний спокій і сил додав – воно й на краще. Ми, як істинні друзі, радіти маємо.

Сказавши так, Володийовський пришпорив коня й поскакав уперед до Скшетуського, а Заглоба деякий час їхав мовчки біля Підбийп’ятки.

– Маю надію, пане, ви поділяєте мою думку, що, коли б не амури, куди менше зла творилося на світі?

– Що Всевишнім наперед визначено, того не уникнеш, – відповів литвин.

– Ніколи ви до ладу не відповісте. Де Крим, а де Рим! Через що було зруйновано Трою, скажіть на милість? А нинішня війна хіба не через руду косу? Чи то Хмельницький Чаплинську забажав, чи то Чаплинський Хмельницьку, а нам за гріховні пристрасті платити головою!

– Це любов нечиста, але ж є й високі почуття, що примножують Господню славу.

– Ось тепер ваша милість у саме яблучко влучили. А чи скоро самі на солодкій сій ниві почнете трудитися? Я чув, перед походом вас опоясали шарфом.

– Ох, братушко!.. Братушко!..

– У трьох головах притичина, чи що?

– Ах! У тім-то й справа!

– Тоді послухайте мене: розмахніться добряче та й зітніть разом голови Хмельницькому, ханові та Богуну.

– Якби ж вони побажали в ряд стати! – мрійливо промовив литвин, здіймаючи очі до неба.

Тим часом Володийовський довго їхав поряд із Скшетуським, мовчки поглядаючи з-під шолома на безживне лице друга, а потім його стремена своїм торкнувся.

– Яне, – сказав він, – даремно ви роздумами себе мучите.

– Не роздумую я, молюся, – відповів Скшетуський.

– Свята це й премного похвальна справа, але ж ви не чернець, аби вдовольнятися лише молитвою.

Пан Ян поволі повернув