Читати книгу - "Аналітична історія України"

Полтавських подій, Дмитро Яворницький (Історія запорізьких козаків, Київ, 1990, т. 3), з дріб’язковою точністю описує скільки та кому з козацької старшини надсилав золота, шовків та оксамитів (бува – не хабарів?) цар Пєтр I, щоб перекупити їх на свій бік. Скільки золота (шовків та оксамитів при собі не було) та кому надсилав так само король шведський; щоб перекупити собі отих «героїв без вади», лицарів. А ті, в свою чергу, брали від обох та… багато-векторно відсиджувались. Одне слово, оте класичне, російське: «і капітал пріобрєсті, і нєвінность соблюсті». Тільки от у цьому – як же далеко перевершили й самих росіян!

Долю держави починають (чи намагаються) вирішувати вже не уряди, а з’їзди шляхти, так звані «конфедерації». Конфедерація Барська, за вольності шляхетські, за польську незалежність, проти іновірців та Росії, зібралася 1768–1772 у нашому старому Барі на Поділлі.

Сталося це з тієї причини, що Єкатєріна II почала вимагати послаблень у Польщі для інаковіруючих, тобто – для своїх православних, хоча в Росії указ Пєтра III щодо рівноправності віросповідань, – не надто вже й виконувався; або, краще сказати, не надто толерувався. Але, це не вадило виставляти вимоги іншим. Це було щось таке, розумієте, як робив майбутній Совєцький Союз: допомагав «національно-освободітєльним двіжєніям» де завгодно, та тільки не у себе вдома. Бо, там не те, що не було жодних подібних рухів, а навіть звичайні «націоналісти», навіть ті, що жодних законів не порушували, – всі були передбачливо розсаджені по таборах та тюрмах. Таке собі, звичайне з часів Єкатєріни II лицемірство; яким вона, власне, єдино себе й прославила.

* * *

Почалося все подальше з інспірованої підкупленою шляхтою конфедерації ж у Радомі 1767, на чолі з можними Радзивілами. Знову ж за вольності та проти короля, вона й звернулася по допомогу до російських військ (!). А російський головнокомандуючий Рєпнін підсунув їм документ, що давав свободу інаковіруючим, та хоч і визнавав короля, але віддавав Польщу під опіку Росії.

Сторгувалися на тому, що сейм зажадав ґарантій для Польщі в її правах: католицизм, право вета, вибори короля та право відмови послуху королеві, що порушував права шляхти; щось, якісь послаблення, перепали й інаковіруючим (28 лютого 1768).

От тоді, незадоволені поступками царизмові, й скликали оту, другу конфедерацію, в Барі на Поділлі, яка безпосередньо передувала повстанню Гонти і Залізняка в Умані та Першому поділу Польщі. Її душею та засновником був Юзеф Пуласкі (1704–1768), староста Варецький, та вона зібрала чимало видатних людей Польщі. В ній брав участь і генерал Казимеж Пуласкі (1747–1779), майбутній борець за незалежність американських колоній. Був і герой незчисленних пригодницьких романів (зокрема, великого Мора Йокаї) – угорський шляхтич Мор Беньовскі (1746–1786); та, хіба тільки…

Після взяття Бара російськими військами 1768, їх доля пішла різними шляхами. Юзеф Пуласкі збіг до Туреччини, де й помер у в’язниці. Генерал К. Пуласкі подався за океан, визволяти колонії з-під британської корони. Він загинув через три роки у битві під Саванна у Південній Кароліні.

Мор Беньовскі потрапив до російського полону та був засланий аж на Камчатку, але… Не така то була людина. Він збіг 1771 з іще двома або трьома десятками зеків, захопивши корабель у порті Пєтропавловска, та дістався Європи. Він, дивні справи, помер королем Мадаґаскару, захищаючи його від наїзду французів.

Цікавих людей народжувало воно часом, оте XVIII ст. – вік Просвіти.

* * *

Поділ України між Росією та Польщею на час зміцнив позиції обох конкуруючих імперіалізмів в Україні, але неухильний подальший польський занепад був помітний голим оком. В той час, як окупована Москвою східна Україна, переживши шок Батуріна та катастрофи 1709, сиділа тихо під малоросійською старшиною на побігеньках у московського пана, західна (під Польщею) дослівно кипіла. Бо польське шляхетство, як завжди не визнавало жодних компромісів з «хамами». Та польська верхівка, наче свідомо наближуючи перший поділ Польщі 1772, – «наводила порядок», накликавши собі ж на шию Гайдамаччину. То було таке щось, як та Жакерія у Франції 1358, або Бауернкріґ у Німеччині 1524. З тією всього й тільки різницею, що протяглася з 1734 по 1768.

Рух охопив Київщину та Поділля – низка селянських повстань, яких придушувано в одному місці, а вони спалахували вмить десь в іншому. Протягуючись так з року на рік, бо ряди гайдамаків поповнювалися як із лав зруйнованого селянства, так і з Великої Січі Запорозької. Попри безнадійно вже московську орієнтацію її верхівки.

Найбільшого розголосу набув фінал Гайдамаччини – так звана Коліївщина. Повстання під керівництвом 28-літнього запорожця Максима Залізняка, поспіхом проголошеного гетьманом, та дещо старшого уманського сотника Івана Гонти. Повстання було придушено, як підступом, так і далеко переважаючою силою російського війська. Яке суворо покарало власних «підданих». Зокрема М. Залізняка, після належних тортур, згноїли десь у Сибіру. А І. Гонту та тих із ним, що вважалися польською власністю було передано полякам, де вони були покарані зі звичною у них нелюдською жорстокістю. Хоч це ніяк не допомогло їм уникнути Першого поділу Польщі.

Повстання співпало у часі з конфедерацією у Барі, яка не мала успіху, в значному ступені саме завдяки цьому. Повстанці, годі казати, могли розраховувати на допомогу єдиновірців, та мабуть і розраховувли, але… Гонта і Залізняк були запрошені до російського табору на переговори, та там і захоплені. Це дає привід іще раз згадати добрим словом справедливих монголів, які стирали з землі саму місцевість, де бувало скоєно щось подібне. Гайдамакам згідно приписують небувалі звірства, як польська, так і російська сторони, але вірити їм обом, ми, шкода, не маємо жодних підстав. М. Бобжинські оцінює кількість жертов в Умані на 20 000 людей, але… Чи не було це більше від населення тодішнього міста? – свідчень гідних довіри сучасників, як і самих гайдамаків, ми, на превеликий жаль, не маємо.

Тарасу Шевченку дорікали і дорікають кривавість його «Гайдамаків», але ж уся його провина лише в тому, що він просто вірив тодішнім історичним джерелам. Але, тоді й більшість вірила. Бо це лише ми, люди XX ст. з усіх боків оточені повенню щоденної брехні – сто разів перевіримо, поки повіримо, а тоді… Не слід забувати, що тоді тільки починалося XIX ст.

Але, саме внаслідок Гайдамаччини, де була задіяна сила запорожців – наблизилося те, що майже за півстоліття передбачав у своєму листі до Січової верхівки – проникливий гетьман Пилип Орлик. Знищення й депортація Запорозької Січі.

Ще раз нагадаємо, що в Умані виникає оте повстання гайдамаків, яке уносить життя, так кажуть, до 20 000 людей; але – це дані польські та російські, яким саме тому й