Читати книгу - "Історія без міфів. Бесіди з історії української державності"

погляду міжнародної позиції СРСР і Німеччини. Вся пропаганда в радянській Україні враз забула про “український буржуазний націоналізм”, а кричала про дружбу і любов до скривджених братів. На мітингах, що організовувала влада повсюдно, говорилося про “продажних агентів імперіалізму”, шпигунів, троцькістів і т. д.— але не про “українських буржуазних націоналістів”. Військами Червоної Армії, які вступили на територію Західної України і називались Українським фронтом, командував генерал з українським прізвищем — С. Тимошенко. Турботою про долю українського населення була пройнята і нота радянського уряду урядові польському, бо в ній заявлялось, що радянський уряд не може бути байдужим до того, що брати українці й білоруси залишились беззахисними внаслідок нападу Німеччини на Польщу. Про домовленість щодо такого розподілу територій взагалі ніде і не згадувалось. До речі, до 90–х років XX ст. не були відомі й угоди між СРСР та Німеччиною про розподіл Східної Європи,

Серед істориків нині немає спільного погляду щодо вересневих подій 1939 р.: одні вважають акт окупації західноукраїнських земель визволенням, інші — воєнною експансією тоталітарного режиму. Треба в цій ситуації врахувати, що здобула Україна і її народ в історичній перспективі. Можна в цьому плані твердити, що населення Західної України і справді з радістю прийняло прихід Червоної Армії як здійснення попередньої акції про злуку Східної і Західної України, що була офіційно оформлена ще 1919 року. Радянських воїнів–визволителів зустрічали з хлібом і сіллю, не знаючи ще, що вони принесли на своїх багнетах не лише звільнення від польського гніту, а й усі драми і трагедії тоталітарно–репресивної системи, яка вже на другий день ударила по них. Цей перший порив радості був і справді історичним підтвердженням Акту про злуку 22 січня 1919 р., який ще раз засвідчив бажання українського населення до єдності й соборності України Наддніпрянської і Галичини. З цього погляду, тобто формально, ця акція радянського уряду була прогресивною. І далі, злившись в одну родину, народ Західної України і Наддніпрянщини почав спільно боротись і проти більшовицького тоталітаризму, суть якого швидко зрозуміли на Заході, і проти німецьких нацистів. І ця спільна боротьба виробляла взаєморозуміння і взаємопідтримку двох частин українського народу в наступні десятиліття визвольної боротьби, зокрема, наприкінці 80–х і в 90–х років, у період нового державницького воскресіння України. Тобто, в історичній перспективі повернення західноукраїнської території до Наддніпрянщини було явищем безумовно позитивним.

Тоді ж партійно–чиновницький апарат СРСР почав підготовку до юридичного оформлення переходу Західної України до складу СРСР і УРСР.

По всій Західній Україні населення взяло участь у вільних виборах до головного представницького органу західноукраїнської території — Українських народних зборів. Це були демократичні прямі вибори при таємному голосуванні. Проте виборцям було — без альтернативи — надано всього один список кандидатів, підібраних радянськими чиновниками із числа робітників, лісорубів, селян, а також представників галицької інтелігенції. Всі ці депутати були обрані одноголосно й ухвалили рішення про проголошення радянської влади на всій західноукраїнській території. Крім того, проголошувалось її возз’єднання з УРСР. Цікаво, що збори — під диктовку радянських чиновників спочатку просили Верховну Раду СРСР прийняти їх до Союзу, а вже потім — просили прийняти Західну Україну до складу УРСР. До того ж було прийняте рішення про конфіскацію поміщицьких і монастирських земель, про націоналізацію банків і промислових підприємств.

Верховна Рада України згодом ухвалила закон про прийняття Західної України до складу УРСР, про нові кордони УРСР і СРСР.

Таким чином відбулося юридичне оформлення входження Західної України до Радянської України, що фактично завершило процес возз’єднання найбільших українських територій, розпочатий Актом злуки 1919 року. Віковічна мрія українців Галичини і Наддніпрянщини була реалізована — в історії Східної Європи знову підносилась велика соборна Україна. Радянська влада спочатку дістала найщирішу підтримку від місцевого населення в перших радянських соціально–політичних перетвореннях. Вона буквально ошелешила народ запровадженням безкоштовної медичної допомоги, українських шкіл, курсів для ліквідації неписьменності, запровадженням української мови в державних установах, театрах, вузах, видавництвах, у пресі, у розгортанні діяльності фольклорних колективів, хорів, студій, ансамблів. Це була своєрідна українська культурна революція в Західній Україні, яку здійснила у блискавично короткий термін радянська командно–адміністративна система з її здатністю до показухи і фальші.

Але в той–таки час населення було збентежене ворожим ставленням нової влади до української греко–католицької церкви, що являла собою історичну опору українства в цьому регіоні протягом кількох століть і яка користувалась довір’ям і повагою населення, а також до місцевої інтелігенції і лідерів українського визвольного руху. Бо водночас ці радянські нововведення супроводжувались жорсткою репресивною забороною всіх українських національно–політичних утворень — українських партій, об’єднань, товариств, які тут же розпускалися. Було утворено у Львові відділення Академії наук України на базі Наукового товариства імені Т. Шевченка, а НТШ ліквідовано, низку його активних діячів репресовано. У Львівський філіал Академії наук були прислані радянські кадри з радянської України. У місцевих органах влади також насаджувались радянські управлінці зі східних областей України, місцеві кадри не допускались до управління, більше того, їх насильницьки забирали й ешелонами відправляли у сибірські нетрі, часом із сім’ями, як “ворогів народу” або “куркулів”. Виселяли не лише українців, а й біженців–поляків, що шукали в Галичині захисту від розпочатої агресії гітлерівських військ на заході Польської держави.

Всього за передвоєнні 1939–1940 рр. з Галичини було депортовано на схід Радянського Союзу близько 1200 тис. осіб. Цим репресіям почали чинити опір активні сили суспільства, які гуртувалися ще в передвоєнний час навколо Організації українських націоналістів (ОУН). Оунівці вважали нову владу окупаційною, поширювали листівки проти неї, чинили опір виселенням тощо. Репресивні органи влади — НКВС — розпочали жорстокі переслідування. У січні 1941 р. у Львові відбувся закритий процес над 59 членами ОУН — це були студенти, учні шкіл. Частину з них було покарано на смерть, інших ув’язнено.

Разом з тим СРСР продовжував далі “збирати” українські землі. 26 і 27 червня 1940 р. радянський уряд, користуючись тим, що Німеччина була втягнена у військовий конфлікт із найбільшими країнами Європи, звернувся до уряду Румунії з вимогою негайно розглянути питання про