Читати книгу - "Присмак волі"

Але тут втрутилася Рада й суворо гримнула на доньку:

— Ану, лишень, біжи до стайні вже розбуркувати чоловіків. Лежні вони, швидше їх до снідання... Час уже й на воза!

Марія хутенько вийшла і, взявши дерев’яне цебро та малий кадіб, принесла води, допомогла Іванові вмитися та причепуритися. Усі швидко зібралися до столу та, побажавши молодим спати, як цієї ночі, перехилили по чарці горілки. Стали збиратися виїздити, та радощів в Онисії не було, бо ж у дорогу збирався і Санько, який вважав себе цілком здоровим.

Прийшов отець Никодим, і Санько зараз же зустрівся з ним, щоб сповістити новину про свій від’їзд.

— Я не тримаю тебе, хлопче, але пам’ятай про своє поранення. Ще не можна тобі шаблюкою махати. Залишайся на зиму... — якимось дивним та м’яким голосом промовив Никодим.

Санько ненадовго знітився, а потім підійшов до священика, поцілував його руку та сказав:

— Господнім провидінням я потрапив сюди, Господнім і поїду. Душа моя стелить шлях до Шаргорода. Доки зима, хочу побачити Софійку. — Помовчав трохи, а потім додав: — Благословіть, отче, на добрий шлях по умислу моєму.

Отець Никодим посміхнувся, простягнув йому руку і неголосно зауважив:

— Видно, птицю в неволі не втримати... Благословляю тебе, дитя моє. Щедрих тобі дарів Божих.

Онисія стояла неподалік та витирала сльози, які самі котилися по щоках, а тоді тихо покликала Санька до себе і, осінивши хресним знаменням, промовила:

— Не забувай нас... На тобі записано визволення люду від нехристів. Захищай віру нашу православну!

Від таких слів навіть Рада просльозилась і сказала:

— Онисіє, отче, такі парубки ніколи не відступляться. Вони кров пролили за неї і життя не пошкодують!

Після такої розмови всі стали збиратися до від’їзду. Першою виїхали Рада з Романом та Катеринкою, яка махала весь час, не опускаючи ручку, а за ними потягнувся віз із Марією та Іваном. Останнім з подвір’я виїжджав Санько верхи на своєму Воронькові, який, напевне, вже давно мріяв про мандри. Санько довго озирався та бачив, як на дорозі стояли отець Никодим з Онисією і, піднявши руки, благословляли їхній шлях. Коні хутенько піднімалися під гору, але Санько прикрикнув Раді, щоби вона стишила ходу:

— Радо, тихіше будьте... Мій Воронько застоявся, боюся за нього.

Іван, лежачи на возі, посміхнувся до товариша, а тоді вигукнув:

— Що, Санько, ми вже хоч трішки козаки?..

Голота ствердно кивнув головою.

Коли вже виїхали з Почаєва, почули церковні дзвони, і вози зупинилися. Мандрівники повернули голови у бік православної святині і з благоговінням подякували Господу за його благодать.

Далі рухалися мовчки, кожен обмірковував події останніх днів. Вітер, хоч і дув у спини, але разом зі сніговою порошею вносив холоду тіло та смуток у серця мандрівників. Поряд зі шляхом де-не-де валялися поламані вози, а часом і туші мертвих коней — не витримали важкого шляху.

Під вечір зупинилися побіля хутірця з декількох хатинок і вирішили заночувати десь тут, проте людей не турбувати. Коли розгорілося багаття і повіяло теплом, усі повеселішали і стали допомагати Романові прилаштовувати каміння для нічного зігрівання. Швидко в казані забулькотіла каша, і невдовзі всі вже вправно черпали смачну страву, обпікаючись гарячим, поспішали втамувати голод.

Після вечері стали обмірковувати, куди ж покласти спати Санька, а той, сміючись, кивнув на Івана з Марією та відказав:

— Не ламайте голів... Ляжу я поміж Марією та Іваном — тепло буде, а сторож я добрий!

Посміялися, а тоді стали допомагати Санькові вистилати землю, нагріту вогнищем, ялиновими лапами та хмизом. Так Санько і вмостився спати, поклавши біля себе Воронька. А Рада ще стала й підколювати парубка:

— Це тобі не на печі в Онисії! Швидко пригадаєш, як раніше козакував!

Ранок дістав мандрівників морозцем, а земля була притрушена снігом, який нагадував усім про початок зими. Санько з Іваном намастили дьогтем вісі і, підгодувавши коней, стали збиратись у дорогу. Земля за ніч підмерзла, і колеса так гуцикали по нерівному шляху, що Івана добряче підкидало на возі.

— Давайте звернемо на узбіччя! Там краще їхати! — крикнув Іван до Ради, і вона на знак згоди кивнула.

Не встигли проїхати й версту, як підвозом Івана щось тріснуло і задня частина воза лягла на землю.

— Мабуть, вісь зламалася, кат би її взяв, — зло вилаявся Іван і вибрався з воза, а побіля нього вже сидів Санько та заглядав під низ короба.

— От і приїхали, друже... А поряд немає підходящих дерев, щоб вирубати на вісь, — стривожено бубонів Санько.

Поставили віз Ради поближче до Іванового, бо ж не виключено, що й ніч застане на цьому місці. А Роман несподівано зауважив:

— Та ми ж учора бачили два вози поламані... В одного вісь була неушкоджена. Давайте повертатись!

Швидко випрягли їздового коня з Радиного воза і, осідлавши коней та прихопивши сокири, Роман із Саньком подалися пройденим шляхом.

Жінки поназбирували хмизу, та не встиг Іван розпалити багаття, як поряд почулося виття,