Читати книгу - "Теорія права і держави: Підручник."

5) в ієрархії юридичних актів слідує за актом, положення якого розтлумачено, його місце серед юридичних актів визначається компетенцією органу чи установи, які його ухвалили;

6) приймається лише нормотворчими чи спеціально уповноваженими суб’єктами, установами - національними (наприклад, Конституційним Судом України) і міжнародними, чию юрисдикцію визнала держава (наприклад, акти Європейського суду з прав людини, Комітету ООН з прав людини);

7) має спеціальну письмову форму вираження акта-документа (роз’яснення, інформаційний лист та ін.);

8) діє у просторі відповідно до простору дії витлумаченої норми права, а у часі може набувати як прямої, так і зворотної сили; межі його зворотної сили визначаються моментом набрання чинності юридичним актом, який тлумачиться.

За суб’єктами та обов’язковістю розрізняють такі акти тлумачення: акти нормативного і акти казуального тлумачення.

Акти нормативного тлумачення:

1) акти автентичного тлумачення - видаються тим самим уповноваженим нормотворчим суб’єктом, який прийняв даний нормативно-правовий акт («автор» видання і тлумачення норми права той самий);

2) акти легального (делегованого) тлумачення — видаються нормотворчим суб’єктом, якому офіційно делеговані повноваження щодо тлумачення норм права, виданих іншими органами. Акти як автентичного, так і легального (делегованого) тлумачення мають самостійне значення.

Акти казуального (індивідуального) тлумачення:

1) акти судового тлумачення - мотивувальна частина рішення суду; роз’яснення (лист, рекомендації) касаційного суду або наглядової судової інстанції, яка здійснює перевірку законності акта застосування норм права;

2) акти адміністративного тлумачення - акт про скасування вищим органом незаконного акта або рішення про результати розгляду скарги підвідомчої організації у зв’язку із застосуванням санкцій за порушення законодавства чи лист-роз’яснення законодавства у відповідь на запит.

Підстави класифікації інтерпретаційно-правових актів можуть бути й інші:

• за формою вираження: усні і письмові;

• за формою документа: постанови, рішення, ухвали, роз’яснення, висновки, інформаційні листи та ін.;

• за юридичною природою: інтерпретаційні акти нормотворчих органів (постанови Верховної Ради); інтерпретаційні акти право- застосовних органів (прокуратури, суду тощо);

• за галузевою належністю норми, яка тлумачиться: акти тлумачення конституційного, цивільного, кримінального права тощо;

• за структурними елементами норми, яка тлумачиться: акти тлумачення гіпотези, диспозиції, санкції.

Юридично значуща поведінка - це соціальна свідомо-вольова поведінка особи (дія чи бездіяльність), що передбачена нормами права і спричиняє або може спричинити можливі юридичні наслідки. Будь-яка поведінка суб’єктів права у сфері, урегульованій правом, є юридично значущою. Вона слугує формою вияву свободи особи, найважливішою формою існування усякої професійної діяльності, здійснюваної в державі. Без поведінки (вчинків) у сфері дії права не відбуваються правовідносини, не реалізуються права і свободи громадян, оскільки така поведінка виступає як юридичний факт, що визначає її характер: правомірна поведінка викликає виникнення регулятивних правовідносин, неправомірна (правопорушення) - охоронних і захисних.

Поведінка за межами правового регулювання суспільних відносин є юридично нейтральною, не має юридичного значення.

Ознаки юридично значущої поведінки:

1) має соціальний характер - соціально корисна (правомірна поведінка) або соціально шкідлива (правопорушення), що впливає на розвиток суспільних відносин;

2) має свідомо вольовий характер, залежить від психічних властивостей особи, здатності усвідомлено контролювати негативні емоційні вияви і стримувати їх зусиллями волі, керувати своїми вчинками, тобто юридично значуща поведінка є вольовою стороною правосвідомості, за допомогою якої здійснюється процес перенесення правових норм, що містяться в нормативно-правових актах, правових прецедентах, нормативних договорах та інших джерелах (формах) права, у реальну поведінку: правомірну, неправомірну (об’єктивно протиправне діяння, зловживання правом);

3) зовні виражена у дії чи бездіяльності, що піддається правовому регулюванню. Дія безпосередньо впливає на відносини між суб’єктами. Бездіяльність, як правило, є вербальною (словесною) і складається з різних висловлювань, суджень і оцінок, що виражають внутрішній стан суб’єкта;

4) регулюється юридичними нормами, що містяться в законодавчих і підзаконних актах і які або прямо описують умови й ознаки дії чи бездіяльності у правовій сфері, або передбачають будь-які заходи їх моделювання. Цим відрізняють юридично значущу поведінку від інших типів соціальної поведінки, що спостерігається у політичній, економічній та інших сферах;

5) підлягає юридичній оцінці (правовій кваліфікації) для визначення її відповідності (невідповідності) нормам права;

6) має властивість спричиняти юридичні наслідки, оскільки пов’язана з: а) реалізацією суб’єктом своїх потреб та інтересів (їх задоволення, досягнення особистих цілей, певних втрат); б) реакцією держави на результати юридично значущої поведінки (стимулювання, охорона соціально корисних дій або вжиття заходів юридичної відповідальності за соціально шкідливі дії).

Оцінка поведінки суб’єкта права може бути юридичною і соціальною. Якщо з юридичної точки зору поведінка є правомірною і неправомірною, то із соціальної - соціально корисною і соціально шкідливою. З огляду на юридичну і соціальну оцінки юридично значущу поведінку можна поділити на такі види:

Правомірна поведінка - дія (чи бездіяльність), що є соціально корисною, відповідає нормам права.

Зловживання правом - дія (чи бездіяльність), що формально перебуває в рамках норм права, але за суттю є соціально-шкідливою.

Об’єктивно неправомірне діяння - дія (чи бездіяльність), що суперечить нормам права, є соціально шкідливою, але не містить складу правопорушення.

Правопорушення - дія (чи бездіяльність), що є соціально шкідливою, суперечить нормам права.