Читати книгу - "Вибрані твори"

Трофимов. Хтось іде.

З’являється перехожий у білому потертому кашкеті, в пальті; він трохи напідпитку.

Перехожий. Дозвольте вас спитати, чи можу я тут пройти просто на станцію.

Гаєв. Можете. Ідіть цією дорогою.

Перехожий. Глибоко вам вдячний. (Кашлянувши). Чудесна погода… (Декламує). «Друже, нужденний мій брат… Глянь на Волгу! Чи чуєш ти, рветься…» (До Варі). Мадемуазель, дозвольте голодному росіянину копійок тридцять…

Варя злякалась, скрикує.

Лопахін (сердито). Всякому неподобству є своя пристойність.

Любов Андріївна (оторопівши). Візьміть… ось вам… (Шукає в портмоне). Срібла нема. Все одно, ось вам червінець…

Перехожий. Щиро вам вдячний! (Виходить).

Сміх.

Варя (злякана). Я піду… я піду… Ах, мамонько, вдома людям їсти нема чого, а ви віддали йому червінець.

Любов Андріївна. Що ж зі мною, дурною, робити! Я тобі вдома віддам усе, що в мене є. Єрмолаю Олексійовичу, позичте мені ще!..

Лопахін. Слухаю.

Любов Андріївна. Ходімо, панове, час. А тут, Варю, ми тебе зовсім засватали, вітаю.

Варя (крізь сльози). Цим, мамо, не жартують.

Лопахін. Охмеліє, іди в монастир…

Гаєв. А в мене дрижать руки; давно не грав на більярді.

Лопахін. Охмеліє, о німфо, спом’яни мене в твоїх молитвах!

Любов Андріївна. Ходімо, панове. Час вечеряти.

Варя. Налякав він мене. Серце так і стукотить.

Лопахін. Нагадую вам, панове: двадцять другого серпня буде продаватись вишневий сад. Думайте про це!.. Думайте!..

Виходять усі, крім Трофимова й Ані.

Аня (сміючись). Спасибі перехожому, налякав Варю, тепер ми самі.

Трофимов. Варя боїться, а що як ми покохаємо одне одного, і цілі дні не відходить од нас. Вона своєю вузькою головою не може зрозуміти, що ми вищі від кохання. Обминути те дріб’язкове і облудне, що заважає бути вільним і щасливим, — ось мета і сенс нашого життя. Вперед! Ми йдемо невпинно до яскравої зірки, яка горить там, удалині! Вперед! Не відставай, друзі!

Аня (сплеснувши руками). Як хороше ви говорите!

Пауза.

Сьогодні тут дивно!

Трофимов. Так, погода надзвичайна.

Аня. Що ви, Петю, зі мною зробили, чому я вже не люблю вишневого саду, як раніше? А я любила його так ніжно, мені здавалось, на землі нема місця, кращого за наш сад.

Трофимов. Вся Росія наш сад. Земля велика й прекрасна, є на ній багато чудових місць.

Пауза.

Подумайте, Аню: ваш дід, прадід і всі ваші предки були кріпосники, які володіли живими душами, і невже ж з кожної вишні в саду, з кожного листка, з кожного стовбура не дивляться на вас людські створіння, невже ж ви не чуєте голосів… Володіти живими душами — це ж переродило всіх вас, хто жив раніше і живе тепер, так, що ваша мати, ви, дядя вже не помічаєте, що живете в борг, за чужий рахунок, за рахунок тих людей, яких ви не пускаєте дальше передпокою… Ми відстали принаймні років на двісті, у нас немає ще зовсім нічого, нема певного ставлення до минулого, ми тільки філософствуємо, бідкаємось на тугу або п’ємо горілку. Бо ж так зрозуміло: щоб почати жити в сучасному, треба спочатку спокутувати наше минуле, розірвати з ним, а спокутувати його можна тільки стражданням, тільки незвичайною, безнастанною працею. Зрозумійте це, Аню.

Аня. Будинок, в якому ми живемо, давно вже не наш, і я піду звідси, даю вам слово.

Трофимов. Якщо у вас є ключі від господарства, то киньте їх у колодязь і тікайте. Будьте вільні, як вітер.

Аня (в захопленні). Як хороше ви сказали!

Трофимов. Вірте мені, Аню, вірте! Мені ще нема тридцяти, я молодий, я ще студент, але я вже стільки натерпівся. Як тільки зима, я голодний, хворий, стурбований, злиденний, як старець, і куди тільки доля не ганяла мене, де тільки я не був! І все ж душа моя завжди, щохвилини, і вдень і вночі, була повна невимовного передчуття. Я передчуваю, Аню, щастя і вже бачу його…

Аня (замислено). Сходить місяць.

Пауза.

Чути, як Єпіходов грає на гітарі ту ж саму тоскну пісню. Сходить місяць. Десь біля тополь Варя шукає Аню і кличе: «Аню! Де ти?»

Трофимов. Так, сходить місяць.

Пауза.

Ось воно, щастя, ось воно йде, підходить все ближче й ближче, я вже чую його ходу. І якщо ми не побачимо, не зазнаємо його, то це не біда. Його побачать інші.

Варин голос: «Аню! Де ти?»

Трофимов. Знову ця Варя! (Сердито). Обурливо!

Аня. Ну що ж? Ходімо до річки. Там хороше.

Трофимов. Ходімо.

Ідуть.

Варин голос: «Аню, Аню!»

Завіса

Вітальня, відокремлена аркою від зали. Горить люстра. Чути, як у передпокої грає єврейський оркестр, той самий, про який згадується в другій дії. Вечір. В залі таппюготь grand-rond. Голос Симеонова-Пиіцика: «Promenade a une раїге!» Виходять у вітальню: в першій парі Пищик і Шарлотта Іванівна, — в другій — Трофимов і Любов Андріївна, в третій — Аня з поштовим чиновником, в четвертій — Варя з начальником станції і т. д. Варя тихо плаче і, танцюючи, витирає сльози. В останній парі Дуняша. Ідуть по вітальні. Пищик кричить: «Grand-rond, balancez!» та «Les cavaliers a genoux et remerciez vos dames!»