Читати книгу - "На уходах"

Опісля стали татари розносити поміж бранців шматки печеного і вареного м’яса. Дали й Івасеві. Він не їв нічого від рана і дуже зголоднів. Укусив того м’яса і виплював.

Воно було тверде і якесь солодкаве. Івась пізнав зараз, що то була конятина, якою татари людей годують. Хоч як йому докучав голод, не міг цього їсти, і поклався голодний на траві, та дивився на чисте вечірнє небо, на якому виступали ясні зорі. Він багато їх знав. Бачив їх кожного погідного вечора. От ця зоря показувалась у батьковій оселі над великою грушею, а там друга либонь над дубом, що стоїть за повіткою, а ця виходила все над стодолою. А ця зоря, коли станула просто вікна хати, тоді певно й північ. Так його вдома вчили, і він усе добре запам’ятав. І тепер дивився бідний Івась на ті самі зорі, та тут не було ні груші, ні дуба, ні стодоли, бо тут степ, а рідне село далеко відсіля. Від дідуся він чував, що малі хлопці, що попадуть у бусурменську неволю, забувають згодом, як вони називаються, забувають своє ім’я, свій рід, а опісля то й молитву християнську і рідну мову, поки цілком не збусурменяться.

Того усього Івась дуже злякався, а щоб і з ним так не сталося, то він постановив собі весь час повторювати, що зветься Івасем Носенком, а його батько Артим, мама Катерина, дідусь Прокіп Ніс, що він із села Покров близько Уманя. Він ще ніколи там не бував, але його батько возив туди продавати хліб і кожним разом привозив йому гостинця. А далі постановив собі відмовляти ті молитви, які знав, а своєю мовою говорити бодай самому до себе, коли б не було при ньому ні одного земляка, щоб лише того не забути. Івась думаючи над цим, дивився у зоряне небо. Довкруги його чути було дитячий плач, людські стони, вигуки татар і блеяння овець. Ті всі голоси зливалися в такий гамір, що нічого не можна було розібрати. Серед цього гамору ночував Івась, що йому злипаються очі і сон його перемагає.

Перехрестився ще тричі і заснув твердим сном.

Наступного дня вранці прокинувся Івась від голосного гамору, який настав у таборі. Татари заворушились, доїли кобили і пили ще тепле молоко. Таким молоком почастували дітей, а старшим бранцям роздавали по куску конятини. Інші татари звивали шатра і складали на гарби. Було помітно, що збираються у дальшу дорогу.

Бранців зганяли з леговиська і розпутували їм ноги, та підганяли нагаями до поспіху. Багато бранців було таких знеможених, що не могли з місця рушитися. Таких били немилосердно, а коли це не помагало, вбивали на місці.

Із того був великий плач і голосіння, бо не одному вбито батька, маму, або когось найближчого. Івась дивився вперше в житті, як убивають живих людей, і йому стало страшно. Таке ж і йому може статися, коли б знемігся і не здужав йти далі. А він буде кріпитися, хоч би довелось живитися конятиною і кобилячим молоком. Івась відшукав зараз той шматок конятини, який вчора кинув, обтер його з пороху і з’їв. Так само випив кухлик молока, який подав йому старий татарин і трохи підкріпився. «Годі! — подумав собі, — хай вже буде що хоче, коби лиш їсти і не знемощіти, як ті сердешні, що їх тут повбивали і таки непогребаних у степу покинули».

Табір рушив далі. Передом їхали на конях татари у кінчастих овечих шапках, у кожухах горі вовною, хоч сонце і стало добре припікати. За ними гнали чабани награбовану худобу і овець, за тим йшли бранці, пов’язані сирівцями, і їхали гарби, а ззаду та обабіч їхали татари.

Івась йшов поміж ровесниками, з якими не міг зговоритися, бо кожне мовчало, мов німе.

Івасеві стали дошкуляти спека і спрага. Коли б хоч крапелька води, а тут усюди безкраїй степ. Аж десь коло полудня натрапили на річку і тут стали на відпочинок.

Уся худоба й коні кинулися прожогом до води. Далі мали підганяти до пійла бранців, дарма, що вода була скаламучена. Кожне лягало при березі і пило воду ротом, бо руки були пов’язані. Дехто прилігши не міг підвестися, а тоді сипались удари нагаїв на їхні плечі. Легше було молодим, вони мали руки вільні і могли черпати воду пригорщами. Вода не тільки була мутна, але ще й тепла і несмачна, та ніхто на це не зважав, бо спрага палила нутрощі. Так само Івась пив воду, скільки міг.

Знову загоріли вогні, нарізали баранів та знівечених коней, пекли та варили м’ясо і живились.

Івась цею першою дорогою дуже втомився. Позбивав собі та покалічив босі ноги і дуже засумував. Побоювався, що як у дорозі щось не станеться і його не врятують, то певно не видержить, охляне, а тоді його уб’ють або покинуть у степу вмирати. Він поклався в траві і міцно заснув. Він чував від людей, що в траві на степу небезпечно лягати, бо може злюча гадюка підповзти і вкусити, а від цього певна смерть. Та йому було тепер байдуже. Може би так і краще було, щоб відразу вмерти і не мучитися довго. Та не довго дали йому спати, збудив страшенний біль від удару нагая, яким почастував татарин, що стояв над ним. То був перший удар, якого ще зроду не чув на тілі. Нераз ударив його батько прутом або рукою.

Тоді видавалось це великим нещастям, та це було не до порівняння. Цей удар пік його вогнем. Івась вився з болю і, боячись другого удару,