Читати книгу - "Грушевський, Скоропадський, Петлюра"

«<...> Нарада членів Установчих Зборів обирає Уряд УНР і доручає йому організацію боротьби за відновлення Республіки. Зрозуміло, що діяльність цього Уряду була б нелегальною, а члени його законспіровані, хоч акти, які він видаватиме, мусіли б бути підписувані дійсними прізвищами, щоб населення знало, хто і куди кличе. Инші члени Установчих Зборів мусіли б також перейти на нелегальне становище: бути фактичними керівниками акції на місцях. На цій боротьбі розвинеться і скріпиться свідомість і в нашому народі, скріпиться національна ідея, похитнута останніми часами, а головне, підірвана буде шкідлива думка, ніби німців привела Україна».

Шаповал стверджував: цей його план захищало 12—15 людей, головним чином депутати-селяни, а також персонально Швець і Янко (1879—1938 рр., за доби УНР — член УЦР та Малої ради). Більшість присутніх, у тому числі Борис Мартос, який виступив від імені УСДРП, а особ­ливо — київські есери та помірковані діячі УЦР, речником яких був Ілля Шраг, була категорично проти. «Вислухавши його аргументи, — зауважив Микита Юхимович, — я в нестямі обурення укинув Шрагові: “Вся Ваша аргументація є аргументацією політичної трусости!” Збори було зірвано: члени У[становчих] З[борів] роз’їхалися по домівках, бо ними ніхто не цікавився»[293].

Вихватка Шаповала, за його власним визнанням, зруйнувала нараду і «покінчено було на тім, що треба скликати другу таку нараду»[294]. На евентуальній можливості скликання навіть квазілегітимних, навіть в урізаному складі, Установчих Зборів було поставлено хрест.

«Революційний комітет повстання». Версія Шаповала 1

Покинувши збори, Шаповал ішов по вулиці з Янком, невідомим нам Шидловим «і ще кимось». Упродовж бесіди «тихої зоряної ночі» він, за власним визнанням, дійшов таких висновків:

— «взагалі такі справи треба робити, а не говорити про їх і ні з ким не радитися»,

— його опоненти — «не представники народу і не революціонери», а отже, нічого не варті,

— ми закладаємо «воєнно-революційний комітет з трьох осіб, який візьме на себе завдання провадити революційну акцію»,

— « я — головою комітету»,

— «членів мені порекомендує він, Янко, який в зв’язку з подібною організацією, але вона складається з молодих людей, і тому добре буде, коли вони дістануть фахове керівництво з мого боку як освіченого офіцера, а до того ще й соціяліста-політика».

«Додому, — констатував Шаповал, — я прийшов пізно вночі головою всеукраїнського ревкома». Впродовж наступних днів і тижнів пан голова зустрічався з тими, кого рекомендував Янко. «Разів, мабуть, ще 3 я бачився з ними, але переконався, що це були зовсім невинні в політиці люди. Хоч і с-ри, але політичні діти. Зв’язків з провінцією у них було мало. Радитися з ними не було підстав». «Так за якийсь місяць я “розпустив” фактично “ревком” (який, як бачимо, так ніколи і не був створений. — Д. Я.) і обдумував далі плани боротьби»[295]. «Отже, — підсумовував Шаповал, — мене більше цікавив “Комітет повстання”. До його було делеговано представників від “Селянської Спілки” — Пушкарь і Дяченко, від залізничників і ще хтось... Після деяких спроб наладити роботу цього “Комітету” я переконався, що праці з його не буде»[296].

Це — перша версія, представлена Шаповалом.

«Революційний комітет повстання». Версія Шаповала 2

Версія друга, представлена тим-таки Микитою Юхимовичем, причому на тій самій сторінці, трактує історичну прогулянку дещо по-іншому: «Рішило зорганізувати бойовий комітет повстання[297]. Я — представник від “бюро” Установчих Зборів, яке на всякий випадок було зорганізовано шляхом представництва від кожної губернії по одному депутатові. “Бюро” кілька разів сходилося на збори, але єднання не було, не було планів і віри»[298].

«Революційний комітет повстання». Версія Шаповала 3

На відміну від попередніх, у ній фігурують лише два персонажі — він і Винниченко. «Довгими ночами перед повстанням ми з Винниченком обговорювали політичну програму нової влади на випадок успіху і стояли на юридичній позиції, що влада (має належати. — Д. Я.) Установчим Зборам... Виписувалась і нова концепція — Трудового Конгресу. З Вінниці Директорія і представники с.-рів та с.-деків схилились до думки про Трудовий Конгрес. Але нікого не було за ЦРаду», — писав він. І додавав, що «не зручно було висувати ЦРаду ще й з політичних мотивів, оскільки ЦРада закликала німців..., не винесла протесту проти німецько-гетьманського перевороту...»[299]

Іван Луценко (1863—1919 рр.). Суспільне надбання

Весною 1918 р., читаємо далі, «соціялісти-самостійники затіяли об’єднання — Український Національно-Державний Союз, до якого увійшло чимало груп опріч с.-д. і с.-рів. Пригадую, що Олександр Макаренко, лісничий, лідер колишньої УНП, що перетворилась в самостійників-соціалістів, доволі енергічно і різко вів цей Союз, рішуче виступав проти гетьманщини». За свідченням Шаповала, Національно-Державний Союз склали чотири партії: УПСФ, УПСС, УПХД, УТП. «Провід, — згадував він, — давали головно» Олександр Макаренко, доктор Луценко;

УПСФ представляли Кушнір і Корчинський; трудовиків — О. Грушевський, Скрипник, Міхновський; хліборобів — брати Шемети[300].

Михайло Кушнір (1885—1937 рр.). Суспільне надбання

Олександр Грушевський (1877—1942 рр.). Суспільне надбання

Володимир Шемет (1873—1933 рр.). Суспільне надбання

«Одначе нам, соціялістам-революціонерам, — вказував автор споминів, — було ніяк не по шляху з цим Союзом, ми в його не вступили, і він трохи згодом розпався». Щодо УПСР та УСДРП, — писав він, «то обидві партії в Національно-Державний Союз не входили, бо його соціяльна ідеологія нам чужа і ворожа»[301].

Сергій Шемет (1875—1957 рр.), стоїть, другий праворуч. Суспільне надбання

«Революційний комітет повстання». Версія 4

Четверта версія належить історикові та юристу Матвієві Стахіву. «Власне ідею скликання Установчих Зборів України і фундування УНСоюзу, як тимчасового громадсько-репрезентативного органу, — писав він, — висунено пляново організаторами повстання (майбутнього. — Д. Я.) для того, щоби не скликувати знову Української Центральної Ради. ... Організаторам, — доводив дослідник, — зокрема Винниченкові і Шаповалові, йшлося про те, щоб усунути від політичного впливу не тільки самого голову УЦРади М. Грушевського, але й цілий гурт діячів, що його очолював Грушевський <...>, який у самім УНСоюзі в часі гетьманщини не брав участи та не підтримував ідеї повстання в тій формі, яку створила Директорія. Таку саму позицію, — додає Стахів, — займали всі діячі Української партії соціялістів-федералістів...»[302]

Народження Українського Національного Союзу.  

Версія Шаповала

Політики, які з різних міркувань відмовилися увійти до складу УНДС, вирішили утворити Український Національний Союз. Установче зібрання відбулося в редакції «Самостійника»[303] на вул. Мала Підвальна[304].

Почалося, як водиться, з непорозумінь. Присутні представники УСДРП Садовський і Мартос «трошки постояли мовчки і пішли собі з усмішкою превосходства і жалю до зібрання». Ті, хто залишився, вирішили створити «всеукраїнський центр». Мабуть, саме тоді й ухвалені були «Політичні засади Українського Національного Союзу»:

«§ 1. Мета Союза: а) утворення міцної самостійної української держави; б) боротьба за законну владу на Україні, відповідальну перед парляментом;

в) боротьба за демократичний виборчий закон в усі установи (по 5-ти член. формулі);

г) оборона прав українського народу і Української держави в міжнародній сфері».

Задля реалізації цих завдань УНС вирішив, що саме він «організує українську громадсько-політичну волю і <...> вживає всіх відповідних заходів для її виявлення і реалізації, як в межах України, так і поза її межами».

Очолити цю діяльність всесвітньо-історичного значення повинна була