Читати книгу - "На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші"

— На це питання можна буде відповісти тільки десь років через двадцять-тридцять, — сказав я, поглядаючи на телефон. Хоч би мені не подзвонили саме тепер, коли тут оце збіговисько.

— Але ж подивіться на нього як слід, — закликала мене пані Гассе.

Я подивився. Немовля як немовля. Нічого особливого виявити я не міг. Хіба що неймовірно маленькі рученята — чудно було подумати, що колись і я був такий мацюпусінький.

— Бідолашна крихітка, — сказав я, — зовсім іще не уявляє собі, що на неї чекає! Хотілося б знати, до якої нової війни він саме виросте…

— Як жорстоко! — вигукнула пані Залевська. — Невже у вас немає душі?

— Аж надто, — відповів я, — інакше мені таке й на думку не спало б.

Після цього я відступив до своєї кімнати.

Десь хвилин за десять по тому задзвонив телефон. Почувши своє ім’я, я вийшов. Так я й знав — усе товариство було ще там! Вони не розійшлися й тоді, коли я, взявши слухавку, почув голос Патриції Гольман, що дякувала за квіти. Аж тут раптом немовля, яке, очевидячки, було найрозумніше з усіх і якому набридли їхні кривляння, зайшлося голосним плачем.

— Пробачте, — розпачливо сказав я у телефонну слухавку, — мені нічого не*чути, тут галасує немовля; та воно не моє…

Дами, щоб заспокоїти крикуна, сичали, як гадюче кубло, та тільки й добилися, що він іще гірше розкапризувався. Аж тепер я помітив, що це немовля й справді незвичайне, бо всередині в нього були, мабуть, самі легені, інакше ніяк не пояснити, звідки брався той трубний голос. Я потрапив у скрутне становище: очима кидав злісні погляди на цю комедію материнських почуттів, що її розігрували переді мною сусідки, а устами силкувався говорити в слухавку привітні слова, — отже, від маківки до носа я був як гроза, а від носа до підборіддя — як залитий сонцем весняний краєвид… Мені невтямки, як я попри все це зумів домовитися з дівчиною про побачення наступного вечора.

— Вам треба було б поставити тут звуконепроникну телефонну будку, — сказав я пані Залевській.

Та їй пальця в рот не клади.

— А навіщо?! — відрубала вона мені. — Про які це таємниці збираєтеся ви говорити в будці?!

Я замовк і прикусив язика. Розбурхані материнські почуття зачіпати не слід, адже на їхньому боці мораль усього світу.

Ми домовилися зібратися ввечері в Готфріда. Повечерявши в одній харчівеньці, я пішов до нього. Дорогою купив собі в дорогому магазині чоловічого одягу розкішну нову краватку — треба ж було відзначити урочистість дня! Мені все ще здавалося неймовірним, що все минулося так добре, і я дав собі слово бути завтра таким серйозним, як, приміром, генеральний директор похоронного бюро.

Готфрідова оселя нагадувала музей. Вона вся була завішена сувенірами, які він привіз із Південної Америки. На стінах — яскраво розмальовані мати, кілька масок, засушений людський скальп, якісь кумедні глечики, списи й найголовніше — чудова, на всю стіну, колекція фотографій: індіанки та креолки, вродливі, смагляві, гнучкі створіння, незбагненно граційні й невимушені!

Окрім Ленца й Кестера, я застав ще Браумюллера та Грау. Тео Браумюллер — із засмаглою, як мідний казан, лисиною — вмостився на бильці дивана, захоплено роздивлявся Готфрідо-ву колекцію фотографій. Він був гонщиком однієї автомобільної фірми і здавна приятелював із Кестером. Шостого числа Браумюллер мав бути учасником тих перегонів, на які Отто записав «Карла».

Масивний, обрезклий і добряче вже підхмелений Фердинанд Грау сидів біля столу. Побачивши мене, він згріб мене своєю широкою лапиською.

— Роббі, — глухим голосом сказав він, — чого тобі треба тут, серед пропащих? Нічого тобі тут робити! Іди геть звідси! Рятуйся! Тобі ще не пізно!

Я глянув на Ленца. Той підморгнув мені.

— Фердинанд надудлився! Він два дні поминає тут чиюсь дорогу небіжчицю… Продав її портрет й одразу ж одержав гроші.

Фердинанд Грау був художником. Та він давно вже дуба врізав би з голоду, якби не спеціалізувався на одному ділі: він чудово малював з фотографій, наче з живих, портрети небіжчиків. Замовляли їх шанобливі родичі. З цього він жив, та й непогано жив. А його чудові пейзажі не купував ніхто. Може, через те в його мові завжди вчувалась песимістична нотка.

— Цього разу то був шинкар, Роббі, — казав Гpay, — у нього померла тітка-бакалійниця й зоставила йому жирний шмат. — Він здригнувся всім тілом: — Такий жирний, хоч удавися!

— Слухай-но, Фердинанде, — втрутився Ленц, — нащо ти вживаєш такі грубі вирази. Ти ж сам заробляєш на одній із най-прекрасніших людських властивостей — на побожності.

— Дурниці, — відповів Грау, — я заробляю на тому, що люди інколи усвідомлюють власну провину. Побожність — це і є усвідомлення власної провини. Люди хочуть виправдатись перед самими собою за те, що вони заподіяли та напобажали любенькому небіжчику за все його життя…

Грау повільно провів рукою по розгарячілій голові.

— Ти не уявляєш собі, скільки разів отой мій шинкар бажав, щоб його тітка врізала дуба, а тепер звелів намалювати її портрет найвитонченішими фарбами й повісив його собі над диваном. Така вона йому більш до вподоби. Побожність! Людина згадує про свої досить обмежені гарні властивості тільки тоді, коли вже запізно. Тоді її зворушує думка: яка ж я могла бути благородна… Отож вона й вважає себе доброчесною… Доброчесність, доброта, благородство, — він махнув своїм величезним лаписьком, — усіх цих властивостей люди щиро бажають іншим, щоб їх легше було обдурити…

Ленц усміхнувся.

— Ти підриваєш підвалини людського суспільства, Фердинанде!

— Основи людського суспільства — це жадоба, страх і корупція, — відрізав Грау. — Людина зла, але любить добро, коли його чинить хтось інший. — Він простяг до Ленца руку з чаркою. — А тепер налий мені й не базікай цілісінький вечір — дай іще комусь слово сказати.

Я переліз через диван до Кестера. Мені раптом сяйнула думка.

— Отто, зроби-но мені послугу — дай мені завтра на вечір «кадилак».

Браумюллер відвів погляд від фотографії якоїсь більш ніж легко одягненої креольської танцівниці, яку він уже довго й пильно роздивлявся.

— А ти вмієш уже робити повороти? — спитав він. — Досі мені здавалось, що ти вмієш їхати тільки прямо та й то, коли хтось замість тебе тримає кермо.

— Помовч, Тео, — відповів я, — на перегонах шостого ми зробимо з тебе котлету!

Браумюллер забулькотів сміхом.

— Ну то як, Отто? — схвильовано допитувався я.

— Машина не застрахована, Роббі, — сказав Кестер.

— Я повзтиму, як слимак, а сигналитиму, як автобус. Мені б тільки якихось кілька кілометрів тут, у місті…

Отто примружив очі так, що