Читати книгу - "Чаклун та сфера. Темна вежа IV"

Лише тиша, що причаїлася в очікуванні.

— Якщо бодай одна волосина впаде з голови хлопчика, якого ти змусила віднести свого лихого листа, ти помреш. Скажеш хоч одне слово про те, що тобі відомо чи здається, що відомо, — Корделії Дельґадо, Джонасові, Раймеру, Торіну — і тобі кінець.

Житимеш із нами у злагоді — ми тебе не чіпатимемо. Почнеш війну — тоді вважай, що ти мертва. Затямила?

Тиша. Брудні вікна хатини зиркали на нього, як людські очі. Порив вітру обсипав його дощем із сухого листя та змусив опудало на палі бридко закректати. І Роланд на мить пригадав Гекса, кухаря, що висів у зашморгу.

— Затямила?

Жодної відповіді. Крізь відчинені двері він не бачив нічого, навіть марево зникло.

— Що ж, добре, — сказав Роланд. — Мовчанка — знак згоди. — І розвернув коня. Тієї ж миті, трохи підвівши погляд, помітив, як угорі, в жовтому листі, ворухнулося щось зелене. Ворухнулося і тихо засичало.

— Роланде, пильнуй! Змія! — пронизливо закричав Катберт. Але не встиг він вимовити друге слово, як Роланд витяг револьвер.

Коли Вітер став на диби, він зсунувся в сідлі набік, тримаючись на коні лівою ногою і підбором. Вистрелив тричі. Великий револьвер прогримів у нерухомому повітрі, прилеглими схилами пішла луна. З кожним пострілом змія сіпалася вгору, краплини крові пунктиром прошивали синє небо й жовте листя. Остання куля відірвала їй голову, і змія впала на землю двома шматками. З хатини долинув вереск відчаю і люті, такий безумний, що спину Роланда наче кригою обсипало.

— Тварюка! — закричала жінка з пітьми. — Вбивця! Мій друг! Мій друг!

— Якщо то був твій друг, не треба було нацьковувати його на мене, — сказав Роланд. — Запам’ятай це, Реє, нічийна дочко.

Голос вереснув іще раз і замовк. Роланд поїхав туди, де чекав Катберт, дорогою ховаючи револьвер. Бертові очі палали.

— Роланде, які постріли! О боги, які постріли!

— Забираймося звідси.

— Але ж ми не з’ясували, звідки їй усе відомо!

— Думаєш, вона б сказала? — голос Роланда ледь чутно затремтів. Як та змія вилізла з дерева, просто на нього… йому не вірилося, що він досі живий. Дякувати богам, реакція в нього була блискавична.

— Ми могли її розговорити, — сказав Катберт. Але в голосі вчувалося, що Бертові таке не до смаку. Можливо, пізніше, коли минуть роки дозору й стрілецтва, але поки що він полюбляв катувати не більше, ніж убивати.

— Навіть якби нам це вдалося, вона не сказала б нам правди. Про таких, як вона кажуть: як не брехне, то не дихне. Якщо ми переконали її, що треба мовчати, цього цілком достатньо. Ходімо. Це гниле місце.

18

Дорогою назад до містечка Роланд сказав:

— Маємо зустрітися.

— Вчотирьох. Ти це мав на увазі?

— Так. Я хочу розповісти все, що знаю і про що здогадуюся. Хочу викласти вам свій план. Пояснити, чого ми маємо чекати.

— Непогано було б.

— Сюзен може нам допомогти, — здавалося, Роланд говорив сам до себе. Катберт із подивом помітив, що в його темному волоссі заплутався самотній жовтий листок, схожий на корону. — Так мало бути. Допомогти нам — призначення Сюзен. І чому я це раніше не зрозумів?

— Бо кохання сліпе, — сказав Катберт, пирхнув від сміху і поплескав Роланда по плечі. — Кохання сліпе, синку.

19

Коли хлопці поїхали, Рея виповзла з хижі на сонячне світло, яке люто ненавиділа. Пошкутильгала до дерева, впала на коліна біля порваного на шматки тіла своєї змії й голосно заквилила.

— Ермоте, Ермоте! Що з тобою зробили?

Його голова лежала окремо від тіла, рот навіки розтулений, з подвійних ікол досі крапала отрута. Прозорі краплини сяяли під сонячним промінням, як призми. Скляні очі блищали. Рея підняла голову, поцілувала лускатий рот, злизала з ікол останню отруту, не перестаючи ридма ридати.

Другою рукою вона підняла довге пошматоване тіло, стогнучи від вигляду дірок у шовковистих боках Ермота, дірок, крізь які видніла червона плоть. Двічі вона прикладала голову до тіла й бурмотіла заклинання. Але це не спрацювало. Авжеж. Ермот пішов надто далеко і вже був непідвладний її закляттям. Біднесенький Ермот.

Вона приклала голову до однієї своєї пласкої груді, тіло — до другої. Коли останні краплини його крові скотилися ліфом її сукні, Рея подивилася в той бік, куди поїхали ненависні хлопці.

— Я вам відплачу, — прошепотіла вона. — Клянуся всіма богами на світі, я відплачу. Ви зустрінете Рею тоді, коли найменше цього сподіватиметеся. І ваші горлянки луснуть від крику. Ви чуєте? Ваші горлянки луснуть від крику!

Вона ще трохи постояла навколішках, потім підвелася і важко почовгала в бік своєї хати, пригортаючи Ермота до грудей.

Розділ V

ЧАРОДІЙСЬКА ВЕСЕЛКА

1

Якось після обіду, три дні по тому, як Роланд і Катберт навідалися на Коос, Рой Діпейп і Клай Рейнолдз піднялися сходами на другий поверх «Раю для подорожніх», до просторої спальні Корал Торін. Клай постукав. Джонас запросив їх усередину — двері було незамкнено.

Першою, кого Діпейп побачив у кімнаті, була сама сей Торін, яка сиділа в кріслі-гойдалці біля вікна. Вбрана у легкий мереживний пеньюар з білого шовку, з широким шаликом на голові, вона тримала на руках плетиво. Діпейп здивовано вирячився на неї. А вона обдарувала його й Рейнолдза загадковою усмішкою, сказала «Привіт, джентльмени» і опустила погляд на в’язання. Надворі безперестанку бахкали феєрверки (підлітки ніяк не могли дочекатися свята: щойно у них у руках опинялися хлопавки, вони неодмінно мали їх запустити), нервово іржав чийсь кінь і радісно сміялися хлопчаки.

Діпейп озирнувся на Рейнолдза, але той лише знизав плечима і схрестив руки на животі. Таким чином він висловлював сумнів, невдоволення чи те й інше водночас.

— Проблеми?

Джонас стояв у дверях ванної, стираючи з обличчя залишки піни для гоління кінцем рушника, що висів у нього на плечі. Торс у нього був оголений. Діпейп бачив його таким безліч разів, але від вигляду старих білих перехресть шрамів йому завжди ставало трохи моторошно.

— Ну… я знав, що ми зберемося в кімнаті леді, але не знав, що тут буде сама леді.

— А вона тут, — Джонас кинув рушник у ванну, підійшов до ліжка і зняв свою сорочку, що висіла на спинці. Корал окинула його голу спину хтивим поглядом і продовжила в’язати. Джонас накинув на себе сорочку. — Як справи на Ситґо, Клаю?

— Все тихо. Але стане шумно, якщо певні молоді vagabundos поткнуть туди свої довгі носи.

— Скільки там люду і як вони чергують?

— Десятеро вдень. Дванадцятеро вночі. Ми