Читати книгу - "Яса. Том 2"

Справляв уряд за звичкою, всім здавалося, що справляв його, як і раніше, вправно, тільки він знав, що це не так.

II

Покінчивши з посольськими справами, Сірко перейшов до справ господарських. Завтра мав виїхати на Оріль і Самару, а що не звик перекладати на інших клопоти, терпляче правив уряд. На призьбі канцелярії сиділи прохачі та позивачі, курили, димок вився за відчиненим вікном, залітав і в канцелярію, Сіркові лоскотало ніздрі, але сам поки що перекурити не виходив. Довго мізкував над суплікацією нежонатих козаків, які йшли в найми до жонатих з четвертої копійки, вимагали ж — з третьої, а тоді поклав, щоб те порішили на малому крузі, слухав суплікацію брагарників проти кантористів, мовляв, ті правлять з усіх однаковий податок — кварту з куфи і з тих, у кого горілка справжня, і з тих, у кого сам чвир; слухав двох сутяжників з Батуринського куреня, котрі позивали один на одного за старий кінський пітник; Сірко хотів помирити їх, пожартував, що видає і першого, й другого на волю шкодуючій стороні, а коли ті не здалися на жарт, сказав:

— Плюньте один одному в очі, а тоді утріться й плюньте ще раз, — може, прозрієте. Бо висвідчу барбарою з канцелярії, ще й звелю посадити в пушкарню, аби помислили, котрий з вас дурніший. Звели бучу за онучу.

Наслухавши усіх позивачів та вирішивши їхні домагання по справедливості, часом гостро, Сірко виглянув у вікно — на призьбі не було нікого. Двоє чи троє, почувши, що отаман вовкодухий, не ризикнули заходити. Вирішили чекати слушнішого моменту. Сірко усміхнувся. Доки той момент приспіє, помиряться самі. Не любив дрібного клопоту, чвар, вислуховував їх тільки через те, що інако не велів закон. Часом це йому набридало, але він не давав собі послабки. Так треба. Це завів не він, це уклалось давно, й на цьому стоїть щось більше — сама Січ Запорозька. Тих, які поширювали думку про зайвість, а то й непотрібність деяких подібних клопотів (все на світі клопітне, надто на старість, все здається марницею), він проганяв. Хоч і оці позови… Щоправда, люблять деякі братчики позиватися — те для них як дошпетна гра. Від осавула до курінного, від курінного до судді, від судді до кошового тиняються зі святим хлібом, та так пообкидають один одного болотом, аж гидко. А воно ж, коли поглянути ширше, все життя — суспіль гра та позов: з долею, з сусідами, один з одним. Той великий позов триває в Україні вже хтозна — скільки літ. І немає судді, щоб розсудив навік, кожен можновладець має свою правду за останню. Кожному найтепліший свій кожух. Ніхто не хоче поступатися, проживає мент, мить, возвеличується, а що та мить забирає в нащадків суще, того і в голову не кладе. А чи й кладе, то має таку мілку мисль, таке мілке серце, а честолюбство таке глибоке, що в ньому потопає все — совість, глузд, щастя прийдешніх. Влада — це гемонські терези, які, мабуть, тримає за кільце в зубах чорт: що порожніша шалька, то вище вона піднімається. Перекувати ж у світі можна все — чересло, шаблю, а перекувати людську душу не вдається нікому. Та й ніхто не бачить своєї душі. Власна душа найкраща, її не поміняєш, як з’їжджене колесо. Взяти хоча б і на Січі… Всі їдять однакову саламаху, однаковий чорний хліб. Та не всім той хліб однаково смакує. Іншому кортить калач. А ще іншому, щоб калач та був з медом. От і спробуй догоди всім рівно. А з цього ж починається все. А спробуй поділити рівно на всіх славу та владу! Кожному здається, що має на них більші права. Всі в наш час хочуть судити й не хочуть бути підсудними. Ось і сам… Скільки літ судить інших… А чи правильно судить? І хто виважить твої власні гріхи? Осуджував себе за них? Либонь. Але той суд легкий, як і покута… Хоч буває вона тяжчою за будь — який інший суд. І тоді не важливо, що скажуть про тебе люди. Важливо, що знаєш сам. Подумав, що колись і судив інакше. Й не в тому річ, щоб суд був тільки правдивий, а в тому, щоб судив не тільки розум, а й серце. Коли судитиме й воно, тоді не принесеш людям нового горя і не попсуєш їм життя. Власне, все людське життя — суд. З іншими людьми, з долею, з самим собою. Сірко все частіше думав про те, як прожив і що покидає, що мусить покинути незабаром. Хотілося, щоб життя не минуло марно. Хотілося віддати його за щось велике (це не був сліпий торг з долею чи кривава гра, навпаки, життя лишилося так мало, що стало воно особливо дороге), і нехай те велике буде утверджене і його ім’ям, його ділом. Так, ім’ям, оцією рукою, оцією шаблею… Але якщо те, за що боровся, не лишиться й не возвеличиться, тоді й ім’я його щезне, інакше й бути не може, та й бажати іншого не треба.

Отако сидячи й далі в гіркій задумі, наказав покликати всіх старшин і з ними пішов до церкви. Разом відімкнули скарбну скриню у правому притворі, й кошовий дістав звідти шкіряну торбу із золотими динарами, вручив осавулові Вірмену, котрий їхав посланником у городові полки. Ці гроші кошовий виговорив на башлівці після походу на Крим, доклав до них свою частину.

— Оддаси їх у Київську колегію, — сказав Вірмену. — Нехай ростуть наші діти розумні, може, намислять своєму краєві долю ліпшу, ніж ми змогли завоювати шаблями.

А межигірські ченці нехай на цей раз вибачають: адже молитва голодного швидше доходить до Бога, ніж ситого, про це і в Святому писанії сказано.

Коли проходив повз чернечий двір, його погляд упав на дощатий прикомірок, який притулився в кутку біля воріт. Пам’ять йому щось підказувала, й він зупинився. В цьому прикомірку часто пропадав його джура. Надто останнім часом свого життя на Січі. Сірко ще раз обдивився ветху будівлю, стулену з дощок, взяту в ушули, криту дрібним очеретом. На перекошених темних