Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

Центральна Рада, природно, не лише не визнала рішень І Всеукраїнського з’їзду Рад, а й розгорнула широку пропаганду, спрямовану на спростування їх право чинності.

Водночас керівництво УНР прагнуло переломити ситуацію на свою користь, вдаючись до силових методів. На Румунському фронті був убитий призначений РНК комісар фронту більшовик С. Рогаль, на Південно-Західному — заарештований комісар фронту, член Всеросійського ЦВК Г. Чудновський{16}. Були заарештовані більшість членів армійських і корпусних ВРК, грубо розганялись Ради, інші революційні організації.

Особливого розголосу набула справа щодо вбивства голови Київського Військово-революційного комітету Л. Пятакова.

Він став більшовиком на фронті у 1916 р. Коли влітку 1917 р. повернувся до Києва, місцевий комітет РСДРП(б) вирішив використати його військовий досвід для роботи серед солдатів Київського гарнізону і розгортання роботи Військової організації при комітеті більшовиків.

У листопаді-грудні 1917 р. Л. Пятаков вів активну агітаційну роботу серед українізованих частин. І не одну з них йому вдалося розпропагувати і перетягти на бік більшовиків. В. Затонський згадував: "Ходили ми на роботу звичайно удвох з Пятаковим Леонідом. З Леоніда був чудовий солдатський агітатор і непоганий організатор. Він усю імперіалістичну війну пробув на фронті, мав чотири солдатських "Георгії" і знав добре солдатів…"[1053]. А Є. Бош додавала: "Він ні на хвилину не залишався без діла — більшу частину свого часу проводив у казармах, де був агітатором, організатором, просто добрим товаришем, з яким кожному хотілося по-дружньому побалакати. Незвичайна простота, щирість і доступність створили йому величезну популярність у Київському гарнізоні. Солдатські маси ставилися до нього як до свого брата і в їхньому середовищі він користувався великим авторитетом і необмеженою довірою"[1054].

Авторитет Л. Пятакова стрімко зростав. У першій половині грудня 1917 р. його було обрано до всеукраїнського партійного центру — Головного комітету соціал-демократії України та Всеукраїнського Центрального виконавчого комітету Рад[1055].

Політичних суперників немало дратувала популярність більшовика, а його успішна діяльність у солдатському середовищі викликали заздрість і лють. Визрів задум його фізичного знищення.

25 грудня вдосвіта близько четвертої години двоповерховий флігель садиби Пятакових на Кузнечній вулиці, в якому мешкали Леонід, його брат Михайло з дружиною, сестра Віра і його товариш — прапорщик Петро Золотарьов, оточив загін військових. Усіх розбудив настирливий дзвінок. Коли члени сім'ї зібралися на площадці верхнього поверху, Леонід Леонідович спробував з'ясувати, хто розпорядився про обшук, у відповідь почули: "Ми українські солдати — будемо робити трус".

Михайло Леонідович спробував зв'язатись з Генеральним Секретаріатом, та на першому поверсі задзвеніло розбите скло вікон, через які до будинку почали вдиратися вояки, почувся гуркіт висаджуваних дверей. До будинку увірвалося близько півтора десятка чоловік, одягнених у сірі шинелі без будь-яких ознак — погонів і петлиць, озброєних шаблями, револьверами і короткими кавалерійськими гвинтівками. У багатьох шапки були з червоним верхом, як у гайдамаків. Кілька козаків рвонули наверх, вдарили прикладом

Леоніда Пятакова і разом з Петром Золотарьовим і Михайлом зіпхнули його вниз. Командував хорунжий, кашкет якого прикрашали жовтоблакитні стрічки, а жовті лампаси на штанях дозволяли думати про його належність до українізованих формувань Центральної Ради. Та й один з прибулих заявив, що він "Вільний козак".

Розшукували вони Л. Пятакова. А коли той назвав себе, намагаючись відвести біду від своїх близьких, для упізнання голови ВРК з’явився, за всіма ознаками, офіцер, який підтвердив його особу. Після цього козаки схопили Л. Пятакова, а за ним у двір вивели Михайла і прапорщика Золотарьова.

Біля будинку козаки почали чинити самосуд — бити прикладами. Закривавленого Михайла з ушкодженим оком і раною на голові відпустили. Те ж зробили із прапорщиком Золотарьовим. Вище по вулиці, ближче до рогу Кузнечної і Караваєвської вулиці (тепер вул. Л. Толстого) стояли десь із двадцять — двадцять п'ять вершників і санки-візок, у які кинули Л. Пятакова. Козаки від'їхали. У будинку вони вчинили справжній погром: багато цінних речей було пограбовано, ще більше розбито, знищено цінні зоологічні колекції та каталоги до них, які належали Вірі Пятаковій. Все було перевернуто. Виходячи, козаки порубали шаблями телефонний дріт. Та все це мало служити тільки прикриттям головного — арешту голови Київського ВРК.

Звістка про арешт Л. Пятакова (а це вже було втретє за короткий час — двічі до того київським робітникам і солдатам вдавалося виривати з ворожих рук свого товариша) викликала новий спалах протестів. Містом поповзли зловісні чутки.

У раді робітничих депутатів, в окружній та Київській раді солдатських депутатів більшовики, їх прихильники вимагали від лідерів Центральної Ради — голови її Генерального Секретаріату В. Винниченка, генерального секретаря у військових справах М. Порша повідомити про долю Л. Пятакова. Проте останні відповідали, що їм нічого не відомо. 28 грудня від імені Генерального секретаріату М. Порш офіційно заявив про "повну непричетність" до арешту Л. Пятакова і навіть зробив спробу перекласти вину на більшовиків, що було викладено і у повідомленні у пресі.

Невдовзі поширилась чутка, що Л. Пятакова вбито. Рада робітничих депутатів одноголосно ухвалила резолюцію з вимогою про розпуск Центральної Ради та її Генерального секретаріату. З вимогою передачі влади радам виступили і представники українізованих полків в окружній раді солдатських депутатів КВО, висловивши гнівний протест у зв'язку з арештом та зникненням Л. Пятакова.

Під тиском громадської думки Генеральний Секретаріат змушений був утворити 2 січня 1918 р. спеціальну слідчу комісію. Однак її матеріали говорять про те, що, за винятком допиту свідків — близьких голови ВРК та людей, які служили у Пятакових, вона серйозного розшуку не проводила. Пізніше, у листопаді 1918 р., один із офіцерів колишнього українського кінного полку штабс-ротмістр Я. Журавський засвідчив, що наказ про арешт Л. Пятакова він одержав від уряду і хоча заперечував свою участь у самому проведенні арешту, підтвердив, що голова ВРК, відомий більшовик, був убитий його козаками[1056].

Тіло Леоніда 16 січня 1918 р. знайшли залізничники біля станції Пост-Волинський. Він лежав у полі під кущем у тому ж чорному короткому пальті, яке накинули на нього рідні, коли його виводили з дому, босоніж (встиг взути тільки сандалії, які підвернулись під руку), сіра офіцерська шапка — поруч, у кишені гімнастерки — печатка Військово-революційного комітету Київської ради робітничих і солдатських депутатів. Все свідчило про те, що розправа відбулася незабаром після арешту.

На тілі були сліди страшних тортур: розбита голова, на правій скроні сліди ударів шаблею, велика рана в лівій частині грудей — воронкоподібний отвір та сліди опіків стеариновою свічкою, долоні