Читати книгу - "І будуть люди"

— До чого ж ти черства людина, Григорію! Хоч би поздоровив...

Ах, Ольго, Ольго! Яка ти сліпа, яка ти жорстока, товаришко Ольго!

— Вітаю... вітаю... — забубонів Гінзбург, нишпорячи та й нишпорячи в отих клятих шухлядах. — Щиро вітаю...

— Ганжа передав, що завтра починають косити. Чекають на тебе. Ти, здається, їм обіцяв?

— Жнива?.. Ага, жнива... Пам’ятаю... Чого ж, пам’ятаю... Тільки, знаєш, завтра приїхати не зможу. Приїду пізніше, коли молотитимуть... Так, так, коли молотитимуть...

І все — шасть, шасть у шухляді руками. «Що він там забув? — дивується Ольга. — Ні, він таки хворий!»

— Григорію, тобі треба сходити до лікаря!

— До лікаря? Що ти! Я зовсім здоровий! — хрипло засміявся, кашлянув. — Ти пробач... ти вже йди... Бо в мене тут справ...

Товаришка Ольга знизала плечима. Ображена, звелася, кивнула на прощання, пішла з кабінету. Лише тоді відірвався Гінзбург од столу — подивився їй вслід. Зачинилися двері, кроки Ольги затихли, а він усе дивився й дивився застиглим, тоскним поглядом. Потім зітхнув, потер чоло. Обережно позасовував шухляди, так обережно і делікатно, мовби стіл був живою істотою. Спробував пригладити волосся на голові, тільки нічого тим не добився — волосся як стирчало, так і продовжувало стирчати. Тоді Гінзбург осмикав гімнастерку, вийшов у приймальню, винувато сказав секретарці:

— Я, мабуть, піду сьогодні раніше додому: щось у мене з головою... Так, із головою...

І вийшов з райкому.

На другий день Гінзбург поїхав на села: враз спротивився йому й кабінет, і оці нескінченні розмови по телефону, суперечки й наради. Потягло на простір, на свіже повітря, до людей.

Цілісінький тиждень пропадав по селах: разом із дядьками косив, звозив снопи, складав у копи, і зморений, втомлений, запечений на серпневому сонці, з остюками в густющій чуприні, падав на постелений якоюсь турботливою рукою кожух, засинав як убитий. А бувало, допізна сидів на колодках в гурті дядьків, вів непоквапливі розмови. Починалися вони завжди майже однаково. Із того, що котрийсь із дядьків, погасивши об долоню цигарку, запитував:

— От ви, товаришу секретар, ви вчена людина, багато світу бачили... То скажіть нам, що таке оті ножиці? І чого вони стрижуть тільки селян? На нас що, вовна лучча?..

І Гінзбург починав терпляче пояснювати. Про віковічну відсталість царської Росії, про пекучу потребу мати свою промисловість, про оті всі заводи та фабрики, без яких молодій радянській державі не втриматися на ногах. А їх ніхто нам не побудує, ніхто не вийме з кишені та не дасть нам потрібні кошти. Навпаки! Буржуї так і дивляться, щоб нашкодити нам, підставити ніжку. От і виходить, товариші селяни, що тільки на наші трудові копійки ми і можемо розраховувати.

— А скажіть, товаришу секретар, коли це не секрет: що таке змичка? — лунав уже інший голос од якоїсь із жевріючих цигарок.

— Та й дурний же ти, Варивоне! — озивався хтось із гурту. — Позавчора ж нам лектор дві години втовкмачував, що то єсть змичка, а ти, видать, так і не розшолопав.

— Я-то розшолопав...

— Дак чого ж людям голову морочиш?

— Бо думав, що ти про те не допер. У тебе ж голова, як той гарбуз, що його баран покачав.

— Тьху!..

— І що ви, хлопці, зчепилися, чого не поділили? Товариш секретар, може, приїхав до нас по якихось сурйозних ділах, а ви йому про гарбузи! — ще один докірливий голос. — Мене, приміром, інше цікавить...

— Що ж вас цікавить? — озивався лагідно Гінзбург.

— Цікавить мене, товаришу Гінзбург, приміром, таке: куди ми йдемо?

— Ви можете запитати конкретніше? — не зрозумів Гінзбург.

— Чого ж, можна... От позавчора зрізався я з одним нашим комсомольцем... Він, приміром, мій сусіда, то я його коня зі своєї левади зайняв. Дак він мені і кричить: «Якщо ви, дядьку Пилипе, до власності дурним пупом приросли, то ми його вам швидко оддеремо! Ось заждіть, будуть скоро колгоспи гарнізовуваться — всіх коней туди заженемо!..» — «А як я не захочу? Як упруся?» — відповідаю йому. «А ми вас і питати не будемо! — кричить. — Скрутимо так, що рачки полізете записуватись!..» То як це розуміти, товаришу секретар? Нова установка така дана, чи що? В нашого вождя Леніна, мо’, десь записано, щоб селянство трудове до колгоспів батогами зганяти?.. Тіки я Леніна трохи читав, — слава Богу, за Радянської влади грамоті трохи підучився, — а отого, про що кричав мені той бузувір, так і не вичитав...

— І не вичитаєте, — відповідає Гінзбург. — Я вже казав, товариші: колгоспи — справа добровільна. Ніхто вас туди силувати не буде.

— От, от! З примусу тіки чорти плодяться!..

— І товариш Ленін завжди застерігав партію проти голого адміністрування в цьому важливому питанні, — продовжує Гінзбург. — В колгосп піде той, хто на власному досвіді переконається, що там вигідніше і легше господарювати... От побудуємо могутні заводи, виготовимо сто тисяч тракторів, озброїмо ними село, отоді ви на власні очі побачите, чий кінь краще тягтиме: колективний чи осібний...

— А скільки в ньому буде сил, в отому залізному коневі?

— П’ятнадцять, а то й двадцять кінських сил!

— Ого! Той як понесе, то й з воза вивалить.

— З одноосібного вивалить, а на колгоспний підсадить... А ви, дядьку, покажіть мені завтра отого сусіда: я йому добре вуха намну, щоб не патякав дурниць...

— Покажу, чого ж не показати, — згодився дядько Пилип. — Там таке уїдливе та занудливе, що дай йому тіки волю та владу, всіх людей передушить...

— А ти сам молодшим який був? — хтось із темряви. — Забув, як оконома голою сракою на стерню посадив?

— Дак коли ж то було...

Розходились, вияснивши всі питання й питаннячка. Гінзбург брів до своєї постелі — у клуні на сіні чи й просто неба на возі, лягав, потягався, аж солодко хрустіла кожна натомлена кісточка, і відразу ж поринав у міцний хліборобський сон — без усяких там сновидінь, недоречних витребеньків!

Просинався — ледь починало сіріти. Вискакував з угрітої за ніч постелі, біг до колодязя, обливався холодною водою — тільки ухкав та відпирхувався, розтираючись цупким, з сурового полотна рушником. Йшов до хати, що ясніла привітно віконцями: там уже повставали і лаштували сніданок. І потім на весь день — знову до праці. Щоб не лишалося й зайвої хвилини для непотрібних думок.

Аж на восьмий день завітав Григорій Гінзбург до Василя Ганжі. Хоч Ганжа і запрошував секретаря на початок жнив, та коли Ольга сказала, що Гінзбург дуже зайнятий і приїде пізніше, Василь аж зрадів, хоч і не подав виду. Не міг не відчути полегшення, бо не знав, як дивився б у вічі Григорію, коли б той надумався та й приїхав оце зараз, в перший день жнив. Бо Марта, почувши про те, що Ганжа взяв собі жінку із міста, оту обстрижену хвойду, мовби сказилася: вибігла з рогачем на своє поле та й порозганяла косариків!

— Ідіть, щезніть