Читати книгу - "Яр"

Цього разу я не назвалася вже ні по сито, ні по жорна. Тихо поздоровкавшись із усіма, стала на порозі й підперла одвірка. Дядько Архип сидів на покуті й неквапливо топтав пальцем люльку, зашиливши всю руку в кисет. Максим затуляв кремезними плечима вікно, Марія стояла спиною до дверей і, висунувши шухляду шафи, перекладала з місця на місце якісь лахи, а тітка Явдошка мила коло припічка посуд після вечеряння. Вона ласкавим голосом озвалася до мене:

— Чого ти, дочко, стала в порозі? Проходь отуди-о. Максимочку, дай же дівчині ослінчика.

Я відказала:

— Та не треба, тітко Явдошко, — і полегшено відітхнула.

— Mo', по шось прислали? — підохотила мене стара.

— Та нє-е...

Максим мав би встати й запросити мене сісти чи бодай повести в садок, але не міг підвестися, мовби хто линув на лаву під нього клейкого малясу.

Я знову промимрила:

— Це я так...

Ідучи сюди, не була певна, що робиться в Нетреб. У мене від передчуття невідворотнього лиха завмирало серце, і причиною цього була Паша...

Я повернулася зі станції на добру годину пізніше: тітка Сеня поспішала завершити якісь там норми. Я була чорна, як мара, — знову вантажили з Надійкою вугілля. Антін, певно, вже подавсь у пічну зміну, небіж Антось гуляв на вулиці, а Паша невідомо чому ходила, наче тінь. Я вмилася, трохи причепурила себе й сіла до столу. Там у полумиску парував борщ, і я відразу завважила — без засмажки.

Це була не первина в нашому домі. Від зими життя стало ще важчим. Якщо раніше були припаси, то тепер вони вже давно скінчились, і я все те добре знала, мені навіть на думку ніколи не спадало вередувати. Але сьогодні я закрутила носом і розчаровано протягла:

— Псі, без засмажки...

— А де я вам тієї олії наберуся! — раптом вибухла невістка. — Себе видою, чи що?

Я подивилася на Пашу. З невісткою в нас були дуже прості взаємини, Паша часом і командувала мною, молодшою, але ніколи з доброго дива не сіпалась отак, як оце. Я без особливого апетиту попоїла, та лишилася сидіти за столом. Щось негарне трапилось, і Паша сама скаже мені про це трохи згодом.

І невістка недовго забарилася.

— Щось таке міні баба Макариха казала, шо й на вуха не налазе...

Я заохотила її:

— А що?

— Та! Каже, в Писарчуків якийсь поліцай живе.

У цьому ще не було нічого трагічного, Паша навіть намагалася говорити з тінню зневаги про ту новину, але так собі вона не злилася б, і я чекала гіршого.

— Каже, дивлюся, виходе з хати якийсь увесь у чорному, тільки обшлаги сірі. Вийшов, каже, рипнув у комору, тоді вп'ять у хату, тоді, каже, пішов у нужник, а тоді вп'ять, каже, в хату. Я, каже, стара, не добачаю, хто воно: чи то їхній Максим, чи хтось, каже, ничий...

Паша сердито загарчалась кочергою в челюстях.

— А я кажу: чого б воно їхній Максим убирався в поліцайське, коли... Ну, сказала, що його й самого оце забирали.

Я втупилася очима поперед себе, і Паша вирішила заспокоїти мене:

— Шо старе, шо мале. Нашо б я ото язиком... як собака хвостом!

Та я зірвалася й побігла до Нетреб. У голові зринала позавчорашня розмова з Максимом, і я намагалась пригадати кожне слово й кожну інтонацію його голосу. Лихе передчуття стискало груди й не давало дихати. Щось він увесь час намагався сказати мені, щось намагався, і то, певно, не аби для чого... Я ледве стримувала себе, щоб не пуститися навбіж, бо скрізь швендяли люди й цікаво зирили.

І тільки ввійшовши до хати й побачивши всіх, і Максима, звичайного в старій, знайомій мені кремовій сорочці з довгими язичками комірця, я полегшено відітхнула й відповіла на привітне запитання тітки Явдошки:

— Та нє-е... То я так...

Одначе просто так люди одне до одного не приходять, я це знала, і всі це знали й очікувально дивились на мене. Я нарешті зважилася й проказала:

— Одна тут баба... ваша, сусідка... Брехала, шо... ну, шо поліцай у вашій хаті, значить.

Стало тихо, навіть Марія застигла з якоюсь надірваною хусткою в руках. Я шастала очима від одного до іншого, але всі повідвертались. Мене знову пройняв холод.

— Еге ж бреше, Макси? — з рештками надії звернулась я до хлопця. — Неправда, еге ж?

Але Максим заперечив:

— Ні, правда.

Слово було сказане, і всі разом заворушилися, немов їм стерпли від довгої нерухомости руки й ноги.

— Що — правда? — перепитала я. — Макси, ти бре...

Максим устав із-за столу, і підійшов до дверей, де я стояла, і зірвав із кілочка чорний кітель із сірими обшлагами та сірим коміром.

— Дивися! Дивись!

Я раніше й не помітила того костюма, ставши до нього спиною.

— А ти й нагана їй покажи, дерехторе. Отого, шо тобі там почепили.

Я й не глянула в бік дядька Архипа. Я була спокійна, навдивовижу