Читати книгу - "Яр"

— Може, то й отих-о, шо в яру, ти продав?

Я тільки тепер подумала, як поведеться Максим і що скаже. Якби він навіть ляснув мене по обличчі, я б не здивувалась, але Максим і не сіпнувся, лише повільно потяг кітеля по долівці та сів на те саме місце спиною до вікна, звідки щойно й підвівся.

— Нікого я не продавав, — аж тепер озвався він байдужим голосом.

— Він у нас чесний.

Це сказала Марія й сердито грюкнула шухлядою. З очей у мене закапали великі рясні сльози. Я стояла й не витирала їх, і навіть не хлипала.

— А як же воно... шо тих у яр, а... ти в оцьому осісьо? — Марія показала пальцем на чорний кітель біля Максимових ніг.

Тітка Явдошка заскиглила:

— Шо ти ото кажеш, дитино! Господи, свята Богородице со младенцом... Хіба ж можна таке й подумать! — Вона тільки тепер утямила жахливий зміст моїх запитань. — Хіба ж у людини Христа в животі нема, щоб на його?.: Максимочку, чого ж ти мовчиш і не скажеш їй, шо, мов, ти не?.. Та цур тобі, дівко, та пек тобі й усім...

Дядько Архип натоптав свою люльку й перебив дружину:

— Чо-го розквокталася, кау! Без тебе не зварицця? «Та цур, та пек»! І самі розберуцця, шо й до чого. А то бе та ме, як та коза на шворці. Яке твоє діло!

Тоді повернувся до сина й заціливсь на нього люлькою, мов пістолетом:

— А ти кажи, хай усі знають: продав когось?

Він чи не вперше не назвав сина «дерехтором», а це означало, що дядько Архип перестав жартувати.

Максим звівся, підійшов до порога, повісив кітель на кілочок і мовчки вислизнув з хати, вклонившись одвіркам. Я тепер зайшлася вголос. Марія шпурнула додолу стару хустку, яку й досі тримала в руках:

— Не хата, а самошедчий дом. Піду відціля, куди очі бачать!

І вийшла й собі.

Бліда, мов полотно, тітка Явдошка ворушила губами й лячно позирала то на похмурого, як ніч, дядька Архипа, то на мене, що, притулившись обличчям до одвірка, невтішно плакала, відтак тітка Явдошка й собі затягла, мов по небіжчикові.

Аж у неділю наважився я піти до Ягол. Я не був певен того, як зустріне мене Оленка й чи не вижене взагалі, проте пішов. Коло хвіртки стояв, підпираючи стовпець, Антось. Дітей на вулиці вже не було — матері позаганяли, і малий, очевидно, просто догулював своє.

Він глянув мені в очі:

— Дьо-одьку, ви до мене прийшли?

— Хіба нікого вдома немає?

Хлоп'я відповіло:

— Тітка казо-ола, щоб вашої й ноги тут не було.

Я похолов.

— К-коли... казала?

— Та коли ж!

Отже, так і вийшло, як я передбачав.

— Сьогодні?

— Нє-е, не сьодні.

— Вчора?

— Нє-е!

— А коли?

— Та коли ж!

Я відчинив хвіртку й пішов стежиною поміж вишняком до хати. Вікна вже світилися на обох половинах. Я ступив у прочинені сінешні двері:

— Можна?

Мені ніхто не відповів. Я перепитав, увійшовши до кімнати, але знову не одержав відповіди. У хаті нікого не було. Я сів на лаві коло порога й задививсь у вікно. Біла Оленчина хустина майнула в сутінках і зникли в коморі: певно, дівчина поралась у свинюшнику. Тепер людям додалося клопоту. Німці дозволили тримати свиней, але взяли це під суворий контроль. Колоти можна було тільки з дозволу властей, віддавши половину. От кожен і тримав по двоє свиней: хоч одна собі перепаде.

Я думав, що скажу Оленці, коли вона ввійде. Зачулися кроки, і я здригнувсь. Але ввійшов Антось.

— Дьо-одьку, — таємниче прошепотів малюк, — а я їй не сказо-ов, шо ви в хо-оті. Хой наляко-оєцця!

Він знову вискочив надвір і почав пантрувати за тіткою, а я зітхнув. Мені було зовсім не до виграшок. Але зустріч відбулася значно простіше, ніж я собі уявляв. Оленка зайшла й сказала:

— Це ти?

І я так само бездумно відповів:

— Я.

Руки в Оленки були в кукурудзяних висівках і вона обтирала їх просто об сукню. Тоді схаменулася й заходилася мити над шапликом, що стояв коло мене. Вода з шаплика ляпала мені на холоші, але я втупився в білий, як блискавка, проділ на чорнокосій Оленчиній голові.

У сінях зблимнули Антосеві оченята й зникли, певно, малого розчарувала така прозаїчна зустріч.

— Антін казав, шо ти чесний чоловік, — першою порушила мовчанку дівчина.

Я запитав:

— Ти вже мене не виганяєш?

— Нехай, каже, лучче він, як хтось инчий. Хвашист який небудь, каже.

— А ти?

Оленка зітхнула й пішла до припічка витирати руки, але рушника не знайшла й довго тримала їх так; проти благенького каганця було видно, як стікають із пальців прозорі краплини, схожі на великі сльози. Я сказав подумавши: