Читати книгу - "Останній пророк"

до хати. Бо справді, на самоті було ще найлегше. На самоті на тій леваді, що зрослася з її буттям ще тісніше, ніж цей кам’яний, півтемний дім. Там можна сісти під стару віком і близьку молодечими споминами смоківницю, спертися, як завше, об стовбур і зануритися в тихе бездум’я. Простягти руки на випростані ноги, заплющити очі, щоб тим виразніше бачити перед собою все те, чого не бачать відчинені. Щоб без розсіяння, з крайнім зосередженням вслуховуватися в таємні голоси оточення. Бо відкриє очі — і перед ними гебронські долини й горби, аж ген-ген, до Великого моря. Життя, до якого вона ввійшла і яким жила. Але заплющить їх — і вже маниться далечінь за морями й пустелями, аж до крайніх меж земного. Далечінь — повна народів, батьків, матерів, дітей, синів…

Елісебі стає моторошно, коли уявляє собі натовп тих чужинців. Чи більше їх від Ізраелю? О, напевно більше! Це-бо лише вибраністю Господнею, Його волею й вірою народу дістанеться Ізраель на місце, з якого вестиме всі інші народи, буде їхнім володарем і паном. Он там, праворуч, стоїть ще той дуб, що чув слова Господевої обіцянки про панування Авраамового племени над світом. Як теперішні римляни? Як ті пани, що їхні вояки розбивають дітей об камінь, а вожді дають накази розпинати батьків, ґвалтувати матерів? Чи таким паном буде над іншими народами й Ізраель?.. А Єгоханан має стати його вождем і пророком?..

Елісеба хоче стріпнутися, хоче відігнати від себе ті думки, які хвилюють і гнітять її. Але не може зворухнутися і сидить, як сиділа — нерухома сіра парость на стовбурі смоківниці. А думки все кружляють без упину в могутньому колі. І вже не знає, чи то в уяві, чи то у сні чує поблизу голоси:

— Кажеш, що залишив храм? — допитується задиханий жіночий голос.

— Залишив! — так само задихано відповідає другий.

— Елісеба знає?

Елісеба прокидається з памороків. Хоче зірватися з місця — не може. Хоче зворухнутися — і немає сили. Хоче крикнути — і не спроможна здобути голосу. Лише розкриває очі й бачить їх: сперши на левадну огорожу ноші назбираного ріща, стоять дві жінки. Обернені плечима до смоківниці, вони не помічають Елісеби, обтирають спітнілі лиця і спокійно розмовляють далі:

— Не знаю, — відповідає друга. — Такою дивною зробилася вона останній час, що ніхто й не відважується їй це сказати. Мав би це зробити Небат!

— Мав би. Але і йому неприємно з такою вісткою йти до Елісеби. Хто радо таке розносить?

Елісеба робить знову зусилля зрушитися з місця, але ворушаться лише пальці. Хоче крикнути, але нічого не виходить.

— А чому він покинув Єрусалим?

— Небат не знає. Чув лише, що ніби посварився зі старшими, побився з пророчими учнями і зник. Куди — невідомо.

— А коли це сталося?

— Давно вже. Ще весною ніби.

— А тепер уже й по жнивах! Бідна Елісеба!

— Бідна Елісеба. Колись так дуже заносилася зі своїм одинаком. А тепер ось таке! Але може й добре, що нічого не знає.

— Може й добре, що нічого не знає!..

Жінки скріплюють ноші, гекають од зусилля, закидаючи їх на плечі, і йдуть далі. Елісеба не рухається. Так дивно стало їй коло серця. Так дивно — легко. Наче хтось зсередини стискає серце у жмені, стискає легенько-легесенько, й воно перестає тріпатися, спочиває кілька ментів і знов болячим, отрясливим стрибком виплигує зі жмені. Щоб за хвилинку жменя знов стиснулася і серце знов спинилося в солодкім, паморочливім спокої.

Утік?.. Чому?.. Навіщо?.. Але запити вже не турбують, бо нараз вона знає на них відповідь. Чи ж не сказала її собі, коли перед хвилиною думала про вождя і пророка?..

І нараз Елісеба почуває себе такою старою, безмежно старою жінкою. Ще старшою, ніж ця розвилиста смоківниця, ніж та поранена олива, ніж мамврійський дуб, ніж оці левади й мури.

У цій мудрості старих, що пізнали скороминучість і відчули вже вічність, розуміє Елісеба, до останнього тремту свідомости, всіх жінок свого народу й усіх матерів синів людських. Ах, сили! Якби мала силу! Лише закликати, лише притягти перед себе Єгоханана! Тоді одним поглядом лише, одним відрухом серця перелляла б у нього всю повноту свого нового розуміння людської й Ізраелевої долі. Але не може нічого. Навіть поворухнутися, навіть піднести руку, щоб відслонити з-перед очей завісу, що спустилася звідкілясь ізверху і заслоняє розгляд. Звідки вона взялася, хто й звідки спустив її? Густа, непрозора завіса, через яку не просвічує ані останній проблиск західнього сонця, ані перші зорі, що так раптово засвітилися вгорі. Ах, якби не ця завіса! Усе було б добре! Ще зідхає. Повними грудьми, зідханням свободи. І цим віддихом увільняється від затерплости й розсуває завісу. Легко, безважно підноситься з землі, один яскравий мент бачить себе під смоківницею. Хоче здивуватися, хоче спинитися, але знов лише радісно зідхає. І в цій радості розпливається небо й земля, дерева й кущі, левади й Геброн. Залишаються лише променисті, тремітні зорі…