Читати книгу - "Дім, в якому…"

— Ось, будь ласка, — кажу я Русалці. — Щось подібне до твоєї «Кама Сутри», з ухилом у бік маркіза де Сада. Не надто приємно на таке дивитися.

Русалка кидає на мене докірливий погляд, який тлумачиться як: «Ну чого ти так?» — але я вже себе накрутив, і аж до самої спальні розводжуся про сексуальні збочення, а Блідий і Щуряка терпляче слухають, не заперечуючи, що дратує набагато сильніше, ніж якби хтось із них запропонував мені закрити рота.

Так, учотирьох, ми завалюємося до спальні, де нікого нема, крім Шакала, який самозабутньо муркоче в переплетінні різноколірних дротиків. Дроти виростають зі стіни — і в ній же зникають, значна частина звисає просто так, нікуди не веде і ні з ким не зв’язує, проте приблизно десяток основних доповзають до стін дівочих спалень, і навіть до абсолютно конкретних вух. Усе це великий дарунок Шакала закоханим, розлученим обставинами, як висловлюється сам Шакал, щоправда, дарунок абсолютно даремний без участі його самого, єдиного, хто спроможний розібратися в хитросплетінні всіх цих дротикових хвостів.

Ми застаємо його в прямому контакті з кимось «звідти», кому він заявляє, що «ну, ти ще більша дурепа, ніж можна було чекати!» Побачивши нас, він радісно киває, прикриваючи грибок мікрофона, й закочує очі, зображаючи граничну втому.

— Де всі? — запитую я його.

Він, природно, нічого не чує і тільки з усмішкою розкланюється.

Русалка перебирає вміст тумбочки у пошуках засобів невідкладної допомоги для Сліпого. Щуряка сідає на підлогу та завмирає, обхопивши голову руками, зануривши закривавлені нігті у волосся. На ній шкіряна камізелька, руки та плечі голі, а груди обвішані бляхами. Таких потворно худющих дівчат, як вона, слава богу, не часто зустрінеш. Може, вона справді не отримує задоволення від звичайних поцілунків, якщо ті не супроводжуються роздиранням кого-небудь на частини, може, їй потрібні сильні емоції, недоступні без застосування витончених методів, чорт знає, але від самої думки, що Сліпий потурає їй у цьому, мене пробирає дрож.

Блідий поволі звільняється від решток майки. Русалка передає йому флакончик з чимось цілющим і співчутливо спостерігає за процесом змащування подряпин.

— Йди туди сама, дорогенька; туди — і ще далі, аж до самої зовнішності! — посилає когось Шакал і висмикує з вуха навушник.

— Ух, як же важко підтримувати з деякими особами бесіду, просто-таки тяжезна робота! А взагалі, де ви всі пропадаєте, якщо не секрет?

Табакі уважно вивчає наш вигляд, киває, дійшовши якихось висновків, і повідомляє:

— Усі, між іншим, унизу, там знову виступає Акула, хіба вам не цікаво, про що?

У Табакі ґудзиковий період, який триває ще досі від дня останнього маскараду, він весь у ґудзиках, виблискує й переливається, ніби маячня божевільного. Основою для ґудзикової виставки служить яскраво-червоний камзол з відлогами й фалдами (щоб на них якнайбільше всього вмістилося), а на джинсах майже нічого нема (щоб не заважало повзати), і Табакі це так пригнічує, що, угніздившись у якому-завгодно місці, він поспішає прикрити себе фалдами камзола й починає крутитися, ловлячи електричне світло всіма своїми незліченними ґудзиковими бляшками, поки не перетворюється на нестерпну для ока подобу ялинкової прикраси.

— Із ким це ти сварився, чи раптом не з Котоледі? — питає Русалка, стягуючи з мене за­шкарублу від дощу та болота фуфайку.

— Ні, звичайно. З Котоледі все не так примітивно. І з чого ти взагалі взяла, що я сварився? Я просто підтримую бойовий дух у декотрих індивідах, які цього потребують. Усім потрібні спілкування та струс, не можна цілими днями перебувати в благому заціпенінні та потихеньку деградувати лише через те, що нема кому тебе позлити.

— І кого ти позлив?

— Та це неважливо, — Табакі швидко встромляє навушник назад у вухо. Починає перебирати дротики і продовжує:

— Важлива добродійність як така, а не її об’єкт. Ти не згодна зі мною? Прийом, прийом, — вишкірюється він у мікрофон. — Вовкохижий Собака на дроті! Відгукнися, невідомий і самотній співрозмовнику...

Ґудзики виблискують, обплетені веселковими дротами. Мій погляд мандрує від них до полиць відчиненої шафи, а там — складеними светрами, сорочками й жилетками. Мій гардероб не можна назвати бідним, але як же важко знайти в ньому щось оригінальне, недоступне кожному охочому одягнутися так само. Хоч бери й обвішуй себе колекціями всякої всячини, як це роб­лять Лері або Шакал, принаймні будеш упевнений, що ти — неповторний у своєму неподобстві.

Русалка вгадує мої думки:

— Хочеш, я сплету тобі сорочку з фарбованого шнурка? У мене є величезний клубок трав’янистого кольору. Якщо дітки Котоледі до нього ще не дісталися.

Табакі хоч і в навушнику, але щось чує. Жваво повертається в наш бік і витріщається.

— Тихіше... — кажу я Русалці. — Інакше тобі доведеться плести десять сорочок і прикрашати їх сотнею ґудзиків, а ти ще надто мала, щоби так надриватися.

Табакі робить підозрілий крен у наш бік. Із розворотом вільного вуха. Русалка хапає першу-ліпшу сорочку й накидає її мені на плечі.

— Мабуть, треба пройтися на наш бік, подивитися, чи не лежить там хтось із серцевим нападом, — стурбовано промовила вона. — А то в декого вкрай дивні уявлення про добродійність.

— Іди. А я спущуся на перший, послухаю, про що там говорять. З самого ранку живу відірваний від громади. Без їжі та сигарет.

Сліпий, який уже вбрався в цілу майку, запихає мені в нагрудну кишеню пачку «Кемела».

— Про що це ви так довго розмовляли з Ральфом? — питає він. — Нора повниться чутками.

— Про потенційних утікачів. Яких непомітно випирають з Дому. У нього цілий список таких — охочих чимшвидше чкурнути.

— Як ці вихователі люб­лять папірці, — дивується Сліпець. — Може, у всіх клопоти з пам’яттю?

Він підбирає з підлоги свій мізерний наплічник.

— Ходімо, послухаємо Акулу. Вони там уже півгодини, так що він, напевно, якраз підбирається до суті справи. І паперів у нього там також цілі гори.

— Зніми з мене цей наголовник, — прошу я. — Він мене почав дратувати.

Сліпий зриває з мене наголовну пов’язку. Русалка чекає біля дверей, нишком спостерігаючи за нами. Щуряка сидить на підлозі, ховаючи обличчя в долонях, і, здається, не збирається нікуди йти.

— Привіт, — таємничо шепоче Шакал, обіймаючи мікрофон. — Це абонент чотирнадцять дріб один? Скільки літ, скільки зим. Як поживаєш, дріб три? Я за тобою скучив, а ти?

Ми зі Сліпим з’являємося в актовому залі саме в розпал подій. Розгарячілий від спеки та гніву Акула глаголить у мікрофон, що раз по раз глухне, публіка почасти слухає, почасти дрімає, на підступах до кафедри проходи між стільцями чомусь засіяні клаптиками паперу, ніби погано зробленим бутафорським снігом.

Ніяково пригинаючись, прослизаю в центральний ряд. Сліпий повторює мої рухи слід у слід, учепившись для певності за поділ моєї сорочки. Акула зауважує наше запізнення, але надто зайнятий, щоб його коментувати. Він якраз переходить до «документальних підтверджень вищесказаного», втупившись в оберемок паперів, підкинутий йому вірним Лоцманом. Ми зі Сліпим примощуємося на потворних залізоногих стільцях і приєднуємося до слухачів. Їх не так уже й багато — тих, хто насправді слухає. В основному — передні вчительські ряди.

— Згідно з результатами загального тестування...

Зграя