Читати книгу - "В твоїх руках не страшно, Ольга Островська"

Робити, що хочу…

А чого я хочу? Розумом це збагнути складно. Думки скачуть, як вівці у тумані.

А тіло… а тіло хоче рухатись. І знову тертись. І щоб він торкався, пестив мене, як раніше. Скрізь. Хочеться торкатися його у відповідь.

Розпрямляю долоні, проводжу по гарячій шкірі, грудях, що так часто здіймаються. Відчуваю, як прискорено б'ється його серце. Так гучно. Так швидко. Він так сильно стримується. Заради мене. Щоб не лякати. Щоб сама.

І це безцінний дар для мене. Я хочу віддячити. Але не знаю, як це зробити, сидячи верхи на чоловікові.

Заплющивши очі, знову рухаю стегнами, і якась невимовно чутлива точка там, між ніг буквально опалює мене, посилаючи по тілу хвилю жару. Пальці конвульсивно стискаються, впиваючись у його шкіру.

Аєдан з хрипким стогоном стискає мої сідниці у відповідь, спрямовуючи мої рухи. Я вдячно йому піддаюся. Слідую туди, куди він веде мене. Мені здається, ніби вся я тепер горю.

В якусь мить, виявляється, що сиджу я вже не на животі Аєдана, а набагато нижче, і труся своєю плоттю об його напружений стовбур. Це усвідомлення спалахує у думках, змушуючи на мить мимоволі стиснутися, але новий поштовх чоловічих стегон, новий трохи грубуватий дотик там, низьке гарчання мого демона, і я тону у вже знайомому сліпучому спалаху задоволення, вигинаючись дугою на чоловічому тілі, тремтячи, як у гарячці.

− Міно, я зараз помру, якщо не опинюся в тобі, − хрипить Аєдан.

Розплющивши важкі повіки, я добровільно здаюся в полон його сповненого пітьмою погляду.

– Покажи мені, як, – шепочу, облизнувши пересохлі губи.

Очі демона спалахують голодним тріумфом. Хватка його рук на моїх стегнах стає жорсткішою. Він змушує мене піднятися, зміщує трохи й головка його плоті втискається в моє лоно, нагадуючи про те, який він великий там. Здається, що це все в мені просто не поміститься. Що буде боляче. Що я не впораюся.

Але коротка мить паніки тіла переривається одним плавним сильним поштовхом, і я раптом усвідомлюю, що тепер буквально насаджена на його член.

Тіснота і наповненість такі гострі, болісно-солодкі, що я на пару миттєвостей буквально сліпну, приголомшено хапаючи ротом повітря. А демон навіщось підіймає мене знову, майже вислизаючи з мого тіла, і опускає назад, знову наповнюючи до краю, розтягуючи й запалюючи, здається, кожну часточку мого єства.

А-а-а-а-ах.

Рух його плоті в мені повторюється знову і знову. І я вже сама підіймаюся й опускаюся, гублячись остаточно в тих незнайомих, незвіданих відчуттях, що накривають мене з головою. Вони інші. Не такі як ті, що я вже відчувала в його руках. Наче нових граней набули. Вони сильніші, глибші, повніші.

У якусь мить світ перевертається, і я опиняюся на спині, а Аєдан нависає наді мною. Знов у мені. Такий великий. Такий твердий. Ловить мій очманілий погляд, всотуючи мої емоції, і впивається в губи жорстким вимогливим поцілунком, штовхаючись усередину язиком, прикушуючи, зализуючи й пестячи.

Знаходить мої долоні, підіймаючи їх над головою, сплітаючи наші пальці. Нас оточує його пітьма, яка, здається, пронизує мене наскрізь, бере моє світло, як моє тіло бере демон.

Його поштовхи стають все швидшими, сильнішими. Жар у моїй крові все нестерпніший, відчуття все гостріші. А моя свідомість все ближче до прірви. І я вже не можу стримувати стогони та зойки. Боячись того, що насувається. І бажаючи цього всім своїм єством.

Все ближче… і ближче… нестерпно… А-а-а-а-ах.

Світ зникає в спазмах оглушливої й сліпучої ​​насолоди, що гарячими хвилями зароджується там, де входить у моє тіло кам’яна твердість чоловічої плоті. І я вже безперестанку кричу в губи Аєдану, звиваючись і вигинаючись під ним. І він теж ніби шаленіє, з низьким гарчанням вбиваючись у мене ще потужніше і глибше, поки не виплескується у своєму звільненні з гортанним стогоном, вискалюючи гострі ікла і закидаючи голову.

Ми завмираємо так, хрипко дихаючи. З’єднані, здається, не лише тілами, а й душами. Я в повному потрясінні відчуваю, як пробігають по моєму тілу млосно-солодкі відлуння пережитого задоволення. А мій демон опускає голову, зариваючись обличчям мені в шию, цілує ніжно, щось ласкаво бурмочучи. Прихоплює губами мочку мого вуха.

Притискає мене до ліжка своїм величезним тілом. Але цей тягар тепер став для мене несподівано приємним. Він відчувається правильним.

− Не злякалася, Зайченя?

І я мимоволі хихочу. Дивне запитання від того, хто здійняв мене на небеса своїми любощами. Але якщо згадати, як я лякалася і затискалася спочатку…

– Ні, – мотаю головою. − Мені було добре.

− Добре? – скидає він голову, обурено дивлячись на мене. − Ти кидаєш мені виклик, жінко. «Добре» це зовсім не те, що я маю чути від тебе після нашої близькості. Якщо тобі було лише «добре», то я явно погано порався над тобою. Доведеться повторити і якнайшвидше.

Я б навіть злякалася цієї грізної обіцянки, якби не лукаві іскри, що танцюють у чорних, як ніч, очах. Бавиться він. І мені теж хочеться бавитись. Гратися й загравати. Сміятися. Обіймати його. І щоб не підіймався, не йшов, не відпускав.

− Мені було дуже добре, − обіймаю я Аєдана за шию. І вперше сама без прохань тягнуся до його губ. − Мені було чарівно.

− Чарівно, кажеш? – хмикає він, цілуючи мене у відповідь.

– Угу. Я отримала насолоду. Вона існує, уявляєш?

Його сміх віддається в моїй душі таким трепетним теплом, що я навіть подих затримую, милуючись цим неймовірним чоловіком. Моїм чоловіком.

Як же я піду від нього, якщо знадобиться? Я не зможу. Просто не зможу. Він проріс у моєму серці корінням.

А повинна? Навіщо мені від нього йти? Хіба не в тому свобода, щоб бути там, де хочеш бути? З тим, із ким хочеш…

А я хочу бути з ним. Лише з ним. Тільки його я зможу покохати. А може… може, вже.