Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Балат окинув поглядом похмуре приміщення з темного каменю, чий морок трішки приглушувало хіба червоно-помаранчеве світло каміна.

— Кажеш, барв? Їх би тут не завадило…

Юшу всміхнувся:

— На переміну батьковому обличчю згодиться будь-який колір.

— Ти несправедливий до його обличчя, — заперечила сестра. — Воно цілком справляється зі своїми обов’язками.

— Це ж якими?

— Нагадувати нам, що запах — не найгірше в батькові. Цілком собі шляхетне Покликання.

— Шаллан! — гримнув на неї Вікім. Він був зовсім не схожий на Юшу — довготелесий, із запалими очима й так коротко стрижений, що його зачіска скидалася на подвижницьку. — Не кажи такого, коли батько може почути.

— Він поглинений розмовою, — заперечила дівчинка. — Але ти маєш рацію. Мені, мабуть, не варто глузувати з нашої родини. Дім Давар — помітний і непіддатливий.

Юшу відсалютував їй чашею. Вікім різко кивнув.

— Хоча те саме, — додала Шаллан, — можна сказати й про бородавку.

Юшу замало не похлинувся вином, а Балат знову гучно зареготав.

— Ану припиніть цей галас! — гримнув на них батько.

— Ми бенкетуємо! — огризнувся Балат. — Ти ж сам хотів, щоб ми поводилися як ведени!

Батько люто зиркнув на нього, а відтак повернувся до розмови з посланцем. Обоє сиділи один коло одного за столом на помості. Батькова поза виражала благання, а бастард великого князя відкинувся в кріслі — вигнувши дугою брову та з непроникним обличчям.

— Буря забирай! Шаллан, коли це ти стала такою дотепною? — промовив Балат.

Дотепною? Вона не почувалася дотепною. Відвертість сказаного раптом спонукала дівчинку втиснутися в крісло. Такі слова якось самі собою зривалися з язика.

— Це просто… я просто вичитала такі фрази в одній книжці.

— Що ж, тобі варто більше читати, маленька, — сказав їй Балат. — Завдяки цьому тут здається світліше.

Батько грюкнув по столу рукою — так, що чаші затряслися, а тарелі загримотіли. Шаллан кинула на нього стривожений погляд. Він тицяв у посланця пальцем і щось говорив йому — надто тихо й далеко, щоб Шаллан розібрала слова, але вираз батькових очей був їй добре знайомий. Вона частенько бачила його за мить до того, як батько здіймав ціпка — або одного разу навіть кочергу — на когось зі слуг.

Посланець граційно підвівся. Його вишуканість здавалася щитом, який парирував бурхливий темперамент співрозмовника.

Шаллан йому заздрила.

— Схоже, ця розмова ні до чого не приведе, — оголосив посланець. Він дивився на господаря дому, але його тон давав зрозуміти, що сказане стосувалося їх усіх. — Що ж, я готовий до такого розвитку подій. Великий князь уповноважив мене дізнатися правду про те, що відбулося в цьому маєтку. Мені це страшенно цікаво, і свідчення всякого родовитого світлоокого будуть дуже до речі.

— Їм потрібні свідчення світлооких. Батько занадто впливовий, щоб його можна було просто взяти й усунути, — півголосом пояснив Юшу братам і сестрі.

— Був один свідок, — гучно сказав посланець, — ладний розповісти нам, що відбулося насправді. Але відтоді він став для нас недосяжним. То чи не виявить такої ж мужності хтось із вас? Чи немає охочих вирушити зі мною, щоб посвідчити перед великим князем про злочини, які скоєно на цих землях?

Він дивився на їхню четвірку. Шаллан втислася в крісло, силкуючись здаватися непомітною. Вікім не відривав очей від полум’я. Юшу начебто збирався підвестися, але потім узявся до чаші з вином — лаючись і паленіючи.

А Балат… Балат схопився за бильця, неначе ладнався встати, але потім зиркнув на батька, чий погляд залишився по-колишньому пильним. Коли гнів у ньому розгорявся до червоного, старий кричав на слуг і жбурлявся всім, що під руку траплялося.

Але по-справжньому небезпечним робився тоді, коли гнів вистигав — як-от нині. Тоді він затихав. І крики змовкали.

Принаймні батькові крики.

— Він уб’є мене, — прошепотів Балат. — Якщо я скажу хоч слово, він уб’є мене.

Від його бравади не зосталося й сліду. Здавалося, він більше не чоловік, а юнак — нажаханий підліток.

— Шаллан, це до снаги тільки тобі, — шепнув їй Вікім. — Батько не наважиться тебе скривдити. А до того ж ти справді бачила, що відбулося.

— Ні, не бачила, — прошепотіла вона.

— Але ж ти була з ними!

— Я не знаю, що тоді трапилося. Не пам’ятаю.

Цього не було. Не було.

У каміні зсунулося поліно. Балат утупився в підлогу і не вставав. Та й ніхто інший теж не підводився. Поміж них, кружляючи, проступив вихорець напівпрозорих квіткових пелюсток — спренів сорому.

— Зрозуміло, — сказав посланець. — Якщо колись у майбутньому хтось із вас… пригадає правду — у Веденарі її охоче вислухають.

— Ти не посієш розбрату в цьому домі, байстрюче, — кинув їхній батько, підводячись. — Ми горою стоїмо одне за одного.

— Певне, крім тих, хто вже не може стояти.

— Геть звідси!

Посланець із відразою глянув на нього і зверхньо посміхнувся, немов промовляючи: «Навіть я, байстрюк, не опустився б так низько, як ти». Відтак він швидко вийшов із кімнати й, зібравши надворі своїх людей, віддав короткий наказ, який свідчив, що посланець — попри пізню годину — бажає рушити далі, бо має справи за межами Даварових володінь.

Щойно той пішов, як батько сперся обома руками на стільницю й важко зітхнув.

— Геть, — сказав він четвірці дітей, опускаючи голову.

Але вони зволікали.

— Геть! — проревів батько.

Сини повилітали з кімнати. Шаллан ледве встигала за братами. Останнє, що вона бачила, це як батько осідає в крісло, схопившись за голову, а отриманий від нього подарунок — намисто тонкої роботи — лежить, забутий, у відкритій коробці на столику одразу перед ним.

40. Палона

Залишаючи королівський палац і вирушаючи до свого військового табору, Себаріал узяв Шаллан до себе в екіпаж. Фрактал на складках її спідниці раз по раз починав неголосно вібрувати, й дівчині довелося цитьнути на нього.

Великий князь сидів навпроти супутниці й, відкинувши голову на стінку з м’якою оббивкою, тихенько похропував під гримотіння карети. Дорогу в цьому місці очистили від скелебруньок і розмітили по центру каменем-плитняком, відділивши ліву смугу від правої.

Про дезертирів дівчина подбала, і ті мали наздогнати її пізніше. В Шаллан з’явилися і помешкання, і прибуток. За напруженими зборами — а потім залишившись без Навані — Дім Холін не зажадав від Шаллан повернути Яснині речі. Вона ще мала підійти до королеви-вдови, щоб попросити допомоги з дослідженням, але поки що день, власне, був цілком удалий.

Тепер дівчині треба було тільки врятувати світ.

Себаріал фиркнув і, здригнувшись, прокинувся з короткого сну і зручніше всівся на сидінні, потираючи щоку.

— А ти змінилася.