Читати книгу - "Домбі і син"

— Тому він, як ніколи, зобов’язаний зробити зусилля. І хоч воно на мені дуже тяжко відбивається… у мене ж — така чула, дурна натура! Такою вже, мабуть, уродилася. Краще б я мала серце з мармуру або просто з каменю!

— Ну що ви, Луїзонько! — знов дорікнула їй міс Токс.

— А все ж я безмежно рада, що він не зрадив собі й показав себе справжнім Домбі. Зрештою, я завжди знала, що так воно й мусить бути. Хотілося б тільки, — місіс Чік помовчала, — щоб і вона показала себе гідною цього імені.

Міс Токс наповнила водою із дзбана крихітну зелецу лійку і, випадково підвівши очі на приятельку, була настільки вражена дивним виразом, з яким дивилася на неї місіс Чік, що відставила лійку на стіл і сіла поруч.

— Луїзо, голубонько, — мовила вона, — чи не буде це вам хоч маленькою розрадою, коли в зв’язку з вашими словами я дозволю собі зауважити, що, як на мій скромний погляд, ваша люба небога подає гарні надії?

— Шо ви хочете цим сказати, Лукреціє? — спитала місіс Чік, набравши ще величавіших манер. — Які ж мої слова ви маєте на увазі?

— Про те, чи вона покаже себе гідною свого імені, серце, — пояснила міс Токс.

— Якщо я висловилася не зовсім зрозуміло, Лукреціє, — зі строгою поблажливістю сказала місіс Чік, — то це, звичайно, моя провина. Мені, власне, і не слід було б щось говорити, коли б не близькість наших з вами стосунків, яких — сподіваюся й вірю, Лукреціє, — ніщо не зможе порушити. Та й чого б я мала вчинити інакше? Для цього немає підстав. То було б безглуздя. Але я хочу висловитись ясніше. Отже, повертаючись до тих моїх слів, я мушу сказати, що вони жодною мірою не стосувалися Флоренс.

— Так? — здивувалася міс Токс.

— Так, — коротко та рішуче ствердила місіс Чік.

— Вибачте, голубонько, — смиренно озвалася її приятелька, — але я тоді нічого не розумію. Я, мабуть, тупа.

Місіс Чік перебігла очима по кімнаті, подивилась на квіти, на канарку, на лійку, на все, опріч міс Токс, і, нарешті, зиркнувши під кінець і на неї, підвела брови, втупила очі в килим і промовила:

— Коли я кажу: «гідна нашого імені», Лукреціє, я маю на увазі його другу дружину. Я, здається, вже вам говорила — може, трохи іншими словами — що він збирається взяти собі другу дружину.

Міс Токс раптом зірвалася з місця, підбігла до квітів і почала підстригати так непоштиво, як стриг би перукар таку ж кількість злидарських голів.

— Чи здатна вона до кінця усвідомити, якої честі її вдостоєно, — то питання інше, — велично сказала місіс Чік. — Сподіваюся, що здатна. Ми всі мусимо бути доброї думки одне про одного, тож я сподіваюся, що вона на це здатна. Зі мною не радились. А якби й радились, то напевне погордували б моєю радою, тому безперечно краще, що сталося так, як сталося. Як на мене, це безперечно краще.

Міс Токс, похиливши голову, й далі поралася з квітами. Місіс Чік, час од часу енергійно стріпуючи головою, з викликом вела далі.

— Якби мій брат Поль порадився зі мною, як то бувало, — бувало, але вже ніколи не буде, звичайно, і ця обставина, вважаю, знімає з мене відповідальність, — з істеричним надривом сказала місіс Чік, — бо я, хвалити бога, не ревнива… — Тут місіс Чік знову пустила сльозу. — Якби мій брат Поль прийшов до мене та спитав: «Якої дружини, на твою думку, я повинен шукати собі, Луїзо?», — я безперечно сказала б: «Хорошого роду, Полю, вродливої, гонорової і зі зв’язками». Достеменно так і сказала б. Хай би мене мали на смерть скарати потому, я сказала б саме так! — вигукнула місіс Чік, наче й справді таке могло статися. — Я сказала б ще: «Полю! Щоб ти узяв собі другу дружину без роду? без гонору? без вроди? без зв’язків? Та нема такої людини на світі — хіба що божевільні,— якій могло б примаритись це безглуздя!»

Міс Токс перестала підстригати квіти і, ховаючи між них обличчя, уважно дослухалася. Може, цей запальний вступ грів ще у ній яку надію.

— Ось які аргументи навела б я, — провадила розсудлива леді, — бо не маю себе за дурну. Я не пнуся довести, що в мене бозна-який розум, хоч деякі диваки й думають так. Такі тверезі люди, як я, дуже швидко позбуваються подібних ілюзій. Проте ж я й не ідіотка. І сказати мені, мені,— з неймовірним презирством підкреслила місіс Чік, — ніби мій брат Поль Домбі міг бодай би подумати одружитися з жінкою, хто б вона не була, — ця коротенька фраза прозвучала з нечуваною досі гостротою і силою виразу, — яка не має всіх вказаних якостей, це значило б глузувати з тих розумових здібностей, які в мене є, це те саме, що сказати мені, ніби я народилася і виросла слоном. А проте, — голос її упав, — скоро мені можуть сказати й таке. І це зовсім мене не здивує. Я готова до цього.

Під час короткої мовчанки ножиці міс Токс ледь чутно клацнули раз чи два, але обличчя міс Токс не було видно, а халат міс Токс посмикувався. Місіс Чік скосила очі на свою приятельку й повела мову далі тоном твердої впевненості, наче розглядала доведений факт, про який і говорити зайве.

— Отже, мій брат Поль зробив те, чого від нього і слід було сподіватись і що кожен мусив був передбачити на випадок його повторного одруження. Повинна признатися, що спершу я здивувалася, — приємно, чи неприємно, то інша річ — бо, коли Поль од’їжджав, мені й на думку не спало, що він може знайти собі симпатію десь поза Лондоном, а в Лондоні симпатії у нього точно не було. В кожному разі, вибір його треба всіляко вітати. Мати в неї, без сумніву, дуже благородна і витончена особа, але я не маю жодного права втручатися в питання про те, жити їй з ними чи ні. Це — справа Поля, а не моя. Щодо ж самої обраниці Поля, то я