Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. У затінку дівчат- квіток"

я мав клопоту з дівчатами, а тут на тобі ще: я помітив, що краватка в мене перекрутилася, а з-під капелюха вибивається чуб — це мені не личило; а все ж добре, що дівчата зуспіли мене, хай і розчухраного, з Ельстіром і тепер уже не забудуть; добре ще й те, що я, за бабусиною порадою, пішов до Ельстіра в гарній камізельці (адже я мало не скинув її і не одяг іншу, негарну) і прихопив найладнішого ціпка: очікувана подія ніколи не відбувається так, як нам це марилося, бо ми не маємо переваг, на які нібито цілком законно розраховували, зате у нас з'явилися переваги несподівані, і все вирівнялося; ми дуже боялися найгіршого, а нині нам спадає на думку, що, зрештою, доля до нас загалом була радше прихильна.

«Мені так хотілося познайомитися з цими дівчатами», — озвався я, підходячи до маляра. «То чого ж ви стовбичили за цілу милю?» Ельстір спитав так не тому, щоб це була його думка, бо якби справді хотів вволити мою волю, то міг би легко мене нагукати, — але, може, тому, що чув такі репліки, якими збуваються піймані на гарячому соромітники, і ще тому, що навіть великі люди в чомусь схожі на соромітників і черпають звичайні вимовки з того самого обігу, як купують хліб насущний у того самого пекаря. Бо цілком імовірно, що такі-от слова, які треба, мабуть, розуміти навпаки, скоро їхнє буквальне значення розминається з істиною, є неминучим наслідком, негативним зображенням рефлексу. «Вони поспішали». Я помислив, що саме вони і не дали покликати малосимпатичну їм людину; а то Ельстір неодмінно нагукав би мене, адже я так докладно про них розпитував, і він не міг не помітити, як я ними цікавлюся. «Я розповідав вам про Каркетюї, — сказав Ельстір, коли я проводив його додому. — Я зробив ескізик, де краще видно підкову пляжу. Образок незлий, але в іншому дусі. Якщо дозволите, я на пам'ять про нашу приязнь подарую вам ескіз», — додав він: відмовляючи нам того, чого ми прагнемо, люди дарують нам охоче натомість інше.

«Я мріяв би, якщо тільки ви його маєте, про знімок з маленького портрета міс Сакрипант! Але що означає це ймення?» — «Це ймення тієї, кого вона грала в одній дурній оперетці. Але ви чомусь вірите, що я з нею знайомий. Де там!» Ельстір замовк. «А це не портрет пані Сванн перед заміжжям?» — спитав я, зненацька і ненароком натрапивши на правду, що, загалом, буває не часто, але править іноді за доказ для теорії передчуттів — якщо тільки відкинути всі помилки, які її спростовують. Ельстір нічого мені не відповів. Звісно, то був портрет Одетти де Кресі. Вона не взяла його собі з багатьох причин, з яких деякі аж надто очевидні. Були й інші причини. Портрет належав до тієї доби, коли Одетта, ще не навчившись владати над своєю зовнішністю, не зробила зі свого личка та постаті витвору мистецтва, в якому для неї засадниче — манера поводитися, говорити, щілити губи в усмішку, згортати руки, прикипати до чогось очима, поринати в задуму, — наперекір вікові, перукареві, кравцеві, наперекір самій собі, мало зберегтися. Тільки зледащіння такого пересиченого коханця, яким був Сванн, могло віддавати перевагу не численним Одеттиним світлинам nе varietur[178] із зображенням чарівної жінки, а поставленій у нього в кімнатці маленькій фотографії, де знялася в солом'яному брилику, прибраному братками, худенька молода жіночка, досить негарна, з пишною зачіскою, зі змарнілим личком.

Зрештою якби портрет не був зроблений, як фотографія, яку так любив Сванн, раніше, ніж Одеттині риси утворили інший різновид, величавий і звабливий, але пізніший, все одно Ельстірове бачення не залишило б від цього різновиду анічогісінько. Хист художника діє так само, як надвисокі температури, наділені силою розкладати поєднання атомів і групувати гх у зовсім протилежному порядку, створювати з них інший різновид. Усю цю штучну гармонію, яку жінка накидала своїм рисам, і те завзяття, з яким вона щодня, перш ніж вийти з дому, вивіряла її в свічаді, утверджуючи капелюшок, чепурячи волосся, пустотливо поводячи очима, дбаючи про незламність цієї гармонії, погляд великого художника нівечить водномить і натомість робить перегрупування жіночих рис відповідно до свого малярського ідеалу жінки. Так само трапляється, що по досягненні певного віку великий дослідник скрізь знаходить елементи, потрібні для встановлення залежностей, а саме це і є його єдиною метою. Як оті ремісники чи гравці, які неперебірливі і здобріють тим, що їм під руку навинеться, художник міг би сказати про що завгодно: «Придасться». Так кузина принцеси Люксембурзької, така гордувата красуня, що не підступись, захопившися колись новим напрямком у мистецтві, замовила найкращому художникові-натуралістові свій портрет. Око маляра зараз же знайшло те, чого шукало повсюди. І на полотні замість великої пані виявилася дівчина-побігачка, а за нею величезна декорація, похила, бузкова, щось подібне до площі Піґаль. Та навіть як не заходити так далеко, все одно жіночий портрет пензля великого маляра не тільки зовсім не догодить смакам декотрих жінок, наприклад, примсі підстаркуватої жінки зніматися в майже дитячих платтях, які підкреслюють її все ще молодий стан і в яких вона виглядає сестрою або навіть дочкою своєї дочки (а та їй на догоду, задля такої оказії вбрана «нетіпахою»), — а навпаки, ще й повипинає ґанджі, які жінка намагається приховати і які, як, скажімо, буряковий і навіть зеленкавий колір обличчя, надто спокушають маляра своєю «соковитістю»; такий портрет може розчарувати недосвідченого глядача і розбити вщент ідеал, у строї якого ця жінка так красувалася і який ставив цю жінку в її особливій, незмінній іпостасі поза людством, підносив її над людьми. А тепер, розвінчана, викинута за межі тієї подобизни, яку сама собі створила і в якій почувалася невідпорною, вона стає найзвичайнісінькою жінкою, у чию вищість ми перестали вірити. У такій подобизні гніздилася для нас не лише краса, врода, скажімо, Одетти, а і її особистість, її достеменність, отож-бо, при погляді на портрет, у якому цей різновид ізник, у нас зривається з язика: «Як же її споганено!» чи навіть: «Анітрохи не схожа!» Нам ніяк не віриться, що це вона. Ми не впізнаємо її. І все ж ми певні, що десь її вже бачили. Але це не Одетта. Обличчя, тіло, подоба нам добре знайомі. Вони нагадують нам не цю жінку (бо ця ніколи так не трималася, звикла її поза не