Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Логіка супермаркетів полягала в тому, що покупці (переважно домогосподарки) за один похід до магазину витратять більше, якщо все, що вони хочуть (або можуть захотіти), буде для зручності доступне в одному місці. Але це, зі свого боку, передбачало, що жінки зможуть зберігати продукти, коли принесуть їх додому, тобто дедалі частіше йшлося про наявність холодильника. У 1957 році більшість західноєвропейських сімей не мали холодильника (частка власників цього різновиду побутової техніки коливалася від 12% у Західній Німеччині до менш ніж 2% в Італії). Причина була не так технічною (до середини 1950-х років практично вся Західна Європа була повністю електрифікована, за винятком частин сільської Норвегії та південних і гірських регіонів Італії), скільки логістичною: доки за один похід до магазину домогосподарки не могли дозволити собі купити багато продуктів, які швидко псувалися, і привезти їх додому, витрачати значну суму грошей на холодильник фактично не мало сенсу[243].

Із цим пов’язано й багато інших змін, тож уже в 1974 році в більшості країн відсутність холодильника вдома здавалася б дивною: у Бельгії та Великій Британії холодильник мали 82% домогосподарств; у Франції — 88%; у Нідерландах та Західній Німеччині — 93%. Найдивовижніше те, що в Італії частка домогосподарств із холодильниками була найвищою в Європі — 94%. Італія навіть стала найбільшим виробником холодильників й іншої «білої побутової техніки» в Європі. Самих холодильників у 1951 році італійські виробники виготовили лише 18,5 тисяч. Через двадцять років Італія вже виробляла 5 мільйонів 247 тисяч холодильників щороку — майже стільки ж, скільки США, та більше, ніж решта європейських країн загалом.

Разом із домашнім холодильником у ті роки з’явилася й пральна машинка. Вона також мала полегшити роботу домогосподарок, які раптом розбагатіли, та стимулювати їх розширити перелік покупок. Утім пральній машинці знадобилося більше часу, щоб завоювати собі місце поруч із холодильником — почасти тому, що в середині 1950-х років у понад половині домогосподарств Бельгії, Італії, Австрії, Іспанії та багатьох частин Франції і Скандинавії все ще не було проточної води, а також тому, що електромережа в багатьох будинках не змогла б витримати два потужні прилади в одному помешканні[244]. Навіть у 1972 році, коли оселі більшості західних європейців уже були обладнані туалетами та системою водопроводу, лише дві третини домогосподарств мали пральну машинку; їхня частина неухильно, але повільно збільшувалася з кожним десятиліттям. Багато років пральні машини залишалися недоступними для бідних, особливо для великих сімей, які відчували в них найбільшу потребу. Частково через це пральні машини — власне, як і посудомийні до середини 1970-х років — продовжували зображувати на рекламній продукції поруч з іншим домашнім начинням заможного середнього класу.

Пральні машини й холодильники дешевшали. Їх, так само як одяг й іграшки, виробляли в безпрецедентно великих кількостях, а інвестиції, з одного боку, та постійний високий попит, з іншого, знижували ціну: навіть у Франції, де масове виробництво завжди трохи відставало, обороти у сфері виготовлення іграшок на початку бебі-буму, у 1948–1955 роках, зросли на 350%. Але найдужче вплив покоління нових працевлаштованих споживачів товарів відчувався не вдома, а за його межами. Найбільш суттєвою міркою європейського добробуту стала революція, яку здійснив сімейний автомобіль.

До 1950-х років автомобіль був розкішшю для більшості європейців, а в багатьох місцевостях — узагалі рідкістю. Навіть у великих містах він з’явився не так давно. Люди не їздили на далекі відстані заради втіхи, а на роботу чи навчання діставалися громадським транспортом — потягами, трамваями чи автобусами. На початку 1950-х років в Іспанії налічувалось лише 89 тисяч приватних автомобілів (не враховуючи таксі) — одна машина на кожні 314 тисяч осіб. У 1951 році лише в одному французькому домогосподарстві з дванадцяти була машина. Тільки у Великій Британії володіння авто було масовим явищем: там у 1950 році нараховувалось 2 мільйони 258 тисяч машин. Але географічно вони розподілялися нерівномірно: майже чверть усіх авто була зареєстрована в Лондоні; сільська Британія була здебільшого такою само безмашинною, як Франція чи Італія. І навіть за таких умов багато мешканців Лондона не мали машини, а тисячі продавців на ринку, вуличних торговців тощо й досі мусили покладатися в роботі на коня та підводу.

У наступні два десятиліття володіння автомобілем стало надзвичайно поширеним явищем. У Британії, де це розпочалося з 1930-х років, але пригальмувалося через війну і подальший дефіцит, кількість власників авто від 1950 до 1980 року подвоювалася що десять років. Кількість приватних автомобілів зросла від 2,25 мільйона у 1950 році до 8 мільйонів у 1964-му, а до кінця 1960-х сягнула 11,5 мільйона. Італійці, які на початку війни мали 270 тисяч приватних автівок, а в 1950 році — 342 тисячі (тобто менше, ніж сукупно в Лондоні та його околицях), до 1960 року володіли вже 2 мільйонами машин, 5,5 мільйона — у 1965 році, понад 10 мільйонами — у 1970-му й, за підрахунками, 15 мільйонами — ще через п’ять років (по дві машини на кожних сімох мешканців країни)[245]. У Франції в 50-ті роки ХХ століття кількість приватних автомобілів збільшилася з неповних 2 мільйонів до майже 6 мільйонів, а в наступні десять років знову подвоїлася. Показово, що паркомати з’явилися наприкінці 50-х років: спочатку у Британії, а потім, упродовж 60-х, — у Франції та в інших країнах[246].

Якщо європейці могли купувати машини для особистого користування в таких небачених кількостях, то це було не лише тому, що в них з’явилося більше грошей. Пропозицій доступних автомобілів у відповідь на стримуваний попит десятиліть Депресії та війни було ще більше. Ще задовго до 1939 року низка європейських виробників автомобілів (Porsche в Німеччині, Renault та Citroën у Франції, Morris у Британії), передбачаючи майбутнє зростання попиту на приватні автівки, почали думати про новий тип сімейного авто, функціонально аналогічний «Моделі Т» Генрі Форда, створеної за двадцять років до того, — надійний, масовий і доступний. Через війну поява цих автомобілів відклалася в часі, але до початку 1950-х років вони з’їжджали із заводських конвеєрів у дедалі більшій кількості.

Кожна західноєвропейська країна мала свого популярного місцевого виробника й модель машини, але, по суті, вони всі були напрочуд подібні. Volkswagen Beetle, Renault 4CV, FIAT 500 і